А комуністичні ідоли — на майданах…

Хочу повернути читачів до моєї публікації “Поле крові” (“Слово Просвіти”, ч. 3 за 2009 р.), у якій я на прикладі своєї родини розповів, як машина комуно-радянського тоталітарного режиму прокотилася по долях мільйонів наших людей.
То була оповідь про те, як чоловіка моєї бабусі Софії Пилипівни Антоненко (в заміжжі — Власенко) Дмитра Павловича Власенка було розстріляно 23 квітня 1938 року. До речі, цього року минуло  рівно 75 років від тих кривавих подій. Але це 75-ліття Великого терору 1937—1938 рр. не викликало якихось особливих відгуків серед наших істориків, політиків, загалом громадськості. Як і 80-річчя Голодомору 1932—1933 років. Чи ми й справді безпам’ятні?

Петро АНТОНЕНКО

Дмитра Власенка, мешканця села Локнисте Менського району Чернігівщини, було розстріляно наступного дня після чергової річниці з дня народження Леніна, і в багатьох вироках того часу фігурували й “приурочення” до цієї річниці засновника тоталітарного режиму. В один день із Дмитром, якому було 46 років, розстріляли його рідного брата 44річного Федора. Того дня у в’язниці НКВС у Чернігові розстріляли 20 селян з Локнистого. А загалом за ту криваву весну 1938го репресивна комуністична машина знищила понад 90 осіб лише з цього населеного пункту!
Ось така історія була оприлюднена в тій публікації. Мета її — відновлення історичної правди, закритої, замуленої для всіх нас режимом. Адже рідні репресованих десятиліттями нічого не знали про їхню долю і мусили задовольнятись офіційною версією влади, що ті жертви — “вороги народу”, а їхні родини носили тавро “ЧСИР”: ця зловісна абревіатура російською означала — “член семьи изменника Родины”.
Документ про виконання вироку братам Власенкам і 18ти їхнім односельцям “підписали комендант облуправління НКВС, сержант держбезпеки Філенко, начальник адмінгоспвідділу управління Говзман, начальник внутрішньої тюрми Дроботь”. Після публікації до мене звернувся родич одного з названих, який почувався ображеним, мовляв, навіщо “ворушити минуле”. Відповів йому так: отже, розстрілювати мільйони безневинних людей можна було, а сказати про це правду — ні? Ніхто ж не вимагає викопати з землі останки катів і розвіяти їх по вітру (пригадуєте знаменитий фільм Тенгіза Абуладзе часів перебудови “Покаяння”?) Ніхто не вимагає помсти нащадкам катів. Але хоча б правду сказати нарешті можна? Щоб остаточно затаврувати той жахливий режим і не допустити повторення терору.
І ще одне: давно час належно вшанувати жертв комунорадянського режиму. Поіменно. Урешті, ці ж імена збереглися в архівах. Із кримінальною справою селян Локнистого можна було ознайомитися в архіві обласного управління СБУ. Ці документи нині доступні для рідних репресованих, які давно вже отримали довідки — постанови судів про повну реабілітацію їхніх родичів за відсутністю будьякого злочину. Доступні для дослідників, журналістів. Кілька років тому, за президентства Ющенка, почався процес масового розкриття колись таємних архівів спецслужб, і багато з цих справ уже передано у звичайні, загальні архіви, що полегшило доступ до них. Відповідні державні структури: комісії з реабілітації, редакційні групи з написання Книг пам’яті, що діють у кожній області, давно працюють із цими документами. Тож треба встановити якнайбільше імен репресованих і належно вшанувати їхню пам’ять.
У Чернігові масові поховання репресованих наприкінці 30х років здійснювалися на околиці міста, у лісі поблизу села Халявин. Там лежать останки тисяч жертв режиму, зокрема, очевидно, і брати Власенки та їхні земляки з Локнистого. Ще з перших років Незалежності активісти національнодемократичних сил, насамперед Народного руху, Товариства “Просвіта” започаткували вшанування пам’яті жертв терору на цьому місці. Згодом долучилися і представники влади. Тут проводять поминальну службу, кладуть вінки і квіти до скромного пам’ятного знака — каменя з написом про поховання жертв терору. Але давно час спорудити тут справжній меморіал із написаними на стелах іменами похованих жертв. Подібно до поставлених у тисячах сіл і міст меморіалів загиблим у роки Другої світової війни. І потрібно спорудити Всеукраїнський Меморіал усім жертвам тоталітарного режиму ХХ століття. Усе це начебто очевидні істини, але справа не рухається з місця.
І ось свіже повідомлення. З депутатським запитом до голови Служби безпеки України О. Якименка звернувся депутат Верховної Ради від партії “Свобода” Руслан Марцинків. За дорученням фракції він активно працює як депутат по Чернігівщині. Він просив повідомити про масові поховання жертв режиму в лісі біля села Халявин неподалік Чернігова. Голова СБУ відповів, що в архівах СБУ немає даних про масові розстріли жертв радянської влади, які поховані в Халявинському лісі біля Чернігова. Але завдяки опитуванням свідків ще 1990 року було встановлено: там поховано близько 5 тисяч осіб.
І далі: “Разом із тим у фондах Головного державного архіву СБУ зберігаються Протоколи позасудових органів, що діяли в роки “Великого терору” (1937—1938 рр.) — “Трійки” Управління народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР по Чернігівській області, яка приймала рішення, у тому числі й щодо застосування вищої міри покарання (ВМП)… У вказаних Протоколах наявні підписи Начальників управління НКВС УРСР по Чернігівській області Корнєва, Єгорова, заступника начальника Управління Широкого, секретарів Чернігівського обласного комітету КП(б)У Маркітана, Михайлова, Федорова, прокурорів Чернігівської області Склярського, Савранського та помічника прокурора ТовчиГречки”.
Отже, СБУ підтверджує факти масових розстрілів і поховань жертв у лісі під Черніговом. А 5 тисяч — навряд чи це всі жертви. Повіримо, що це встановлено “завдяки опитуванням свідків”. Але яких саме? Може, 20 із гаком років тому ще були живі не просто “свідки”, а учасники розстрілів? Кати іноді набагато переживають своїх жертв, прожив же, наприклад, Каганович 98, а Молотов 96 років. Щодо “відсутності” архівів. Як не згадати те, що оприлюднив свого часу в інтерв’ю нашій газеті “Слово Просвіти” історик Володимир В’ятрович, котрий за президентства Ющенка був директором Галузевого архіву СБУ і багато працював над розсекреченням колишніх таємних документів спецслужб: у період розвалу СРСР величезну кількість архівів КДБ було знищено або переправлено в Москву. І все ж, пошук варто продовжити, зокрема і на міжнародному рівні.
У відповіді голови СБУ є одне відоме прізвище — Олексій Федоров. Так, це той самий секретар Чернігівського обкому компартії, під час окупації — підпільного обкому. Автор партизанського бестселера радянських часів “Підпільний обком діє”. Двічі Герой Радянського Союзу, генералмайор у часи війни, згодом міністр уряду України. Зловісна участь Федорова у репресіях періоду Великого терору давно вже не секрет, про це не раз писали чернігівські дослідники. Підписи Федорова стоять на вироках сумновідомої трійки, якими на смерть засудили безвинних жертв комунорежиму.
Є на совісті Федорова ще один дуже тяжкий злочин. І тут доведеться говорити гірку правду про так званий “партизанський рух”. Не хочеться образити простих партизанів, патріотів, але цей партизанський рух у трактуванні комунорадянської влади обернувся на справжній злочин проти мільйонів мирних мешканців. Адже саме вони стали заручниками цієї партизанщини, яка втягувала мирне населення в бойові дії, за що його потім карали окупанти.
Цієї весни в Україні на найвищому рівні відзначали 70річчя Корюківської трагедії. Був навіть відповідний Указ Президента щодо вшанування жертв Корюківки та загалом жертв фашистської окупації. Історія ця давно відома: протягом двох днів на початку березня 1943 року каральний загін фашистських окупантів практично повністю знищив місто Корюківку, районний центр Чернігівщини. Цифри шокують. Світ давно знає про Хатинь, де фашистські карателі знищили всіх 149 мешканців цього маленького білоруського села. Усі знають про містечко Орадур (Франція) — 649 жертв, про Лідіце (Чехія) —172 жертви лише в день каральної акції і ще чимало мешканців містечка потім загинули в концтаборах. А у Корюківці карателі знищили майже 7 тисяч мешканців! Це найбільша каральна акція окупантів у Другій світовій війні.
Менше говорилося до останнього часу про зловісну роль у трагедії партизанського з’єднання того ж таки Олексія Федорова. Саме наліт на Корюківку одного із загонів з’єднання послужив приводом до каральної акції фашистів. А в дні акції сотні озброєних партизанів з’єднання перебували в лісах неподалік Корюківки і нічого не зробили, щоб захистити мирних мешканців, дати бій не такому й численному загонові карателів. Це все вписувалося у сценарій втягування цивільного населення у бойовий опір окупантам, нехай і ціною тисяч безвинних жертв. В останні місяці, коли було оприлюднено чимало про Корюківську трагедію, звучала й така характеристика Федорова — “кат Корюківки”.
…Важко зараз вимагати, подібно до посмертної реабілітації жертв, посмертного засудження катів. Бодай юридично. Хоч у моральному, суспільнополітичному плані давно час. Але йде третє десятиліття Незалежності України, а розмови про Нюрнберг—2, про громадський суд над комуністичним режимом так і залишаються розмовами. Не дійшли до цього зусилля ні влади, ні демократичних сил.
Тож якщо ніяк не доходить до засудження, хоч припинімо прославляння. Натомість в останні роки під прикриттям розмов про “патріотизм”, “вшанування подвигу наших батьків і дідів” розгортається саме таке “вшанування”, а по суті, виправдання комунорежиму. Досить подивитися на діяльність міністра Табачника чи нардепа Колесніченка в цьому напрямку.
А генералкомунокат Федоров і сьогодні почесний громадянин міста Чернігова. А на майдані, який перетинає центральна вулиця Чернігова, бовваніє пам’ятник засновникові терористичного режиму Леніну. Такі ж пам’ятники стоять у сотнях населених пунктів області. Між тим, ще на початку 90х вийшло розпорядження Президента України Л. Кравчука про ліквідацію комуністичної символіки. На його виконання обласна рада ухвалила постанову, в якій був чіткий перелік пам’ятників тоталітарної епохи, що підлягають знесенню. Це переважно пам’ятники Леніну і його поплічникам. Минуло два десятиліття, а постанова не виконана. Демонтовано лише незначну частину пам’ятників, деякі розвалилися від часу. Не так давно в одному з райцентрів області громадяни самі спробували виконати те розпорядження Президента і постанову обласної ради. Але “подзьобаний” ними пам’ятник Леніну вже відновили. Та про що говорити, коли єдиний пам’ятник, що стоїть на центральній вулиці столиці незалежної держави, — Леніну.
Деякі вулиці Чернігова і нині носять імена діячів комунорадянського режиму: Дзержинського, Войкова, Воровського — цій вулиці в самому центрі міста просвітяни вже не раз пропонували дати ім’я видатної діячки України, землячки Софії Русової.
У комісії міської ради з пере-йменування вулиць, де особливою активністю відзначаються комуністи, нещодавно, наче в продовження вшанування “почесного громадянина” Федорова, вирішили назвати одну з вулиць міста ім’ям ще одного партизанського діяча — Короткова. Натомість шалений спротив викликала пропозиція просвітян, рухівців про присвоєння вулицям міста імен видатних діячів України, до того ж, пов’язаних із Сіверським краєм. Урешті, комісія  погодилася дати ці імена, але маленьким вуличкам на околиці міста. Ідея загнати видатних українців кудись на маргінеси викликала обурення в патріотичних колах. Одну з вулиць запропонували назвати іменем Героїв Крут, адже знаменитий бій відбувався саме на Чернігівщині. Дві інші — гетьмана Івана Мазепи і архієпископа Лазаря Барановича, наставника гетьмана. Саме з гетьманської столиці Батурина Іван Мазепа 22 роки керував Україною. А Лазар Баранович? Видатний діяч православної церкви, просвітництва, книгодрукування, літератури. Врешті, архієпископ Чернігівський і похований тут, у місті, у давньому Борисоглібському соборі на княжому Дитинці. Але такі постаті чужі цій владі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment