Видавничі справи Харківської «Просвіти»

Анатолій КІНДРАТЕНКО

Наприкінці 1992 р. наша активістка, вчителька української мови Ніна Кусайкіна запропонувала видавати дитячу газету. Ця думка мені сподобалася, схвалили назву “Журавлик”, яку запропонувала голова міського культурологічного товариства “Спадщина” Олександра Ковальова. Перше число газети побачило світ у січні 1993 р. Спочатку друкували 1 тис. примірників, які роздавали. На той час це було недорого, друк я оплачував із власної кишені. Згодом зареєстрував її і вніс до обласного каталогу. Кількість передплатників швидко зросла до 2—3 тисяч. Тоді зареєстрував її як всеукраїнську. У 1990-х роках голова Харківської облдержадміністрації О. Масельський у скрутний час виділив кошти на придбання для газети двох тонн паперу.
Але був час (можливо, і нині так), коли вчителям у Харкові “не рекомендували” передплачувати “Журавлик” і мати справу з “Просвітою”. Ще зовсім недавно голова Харківської міської ради Добкін називав газету фашистською.
Та світ не без добрих людей. Валерій Мещеряков, голова Харківського відділення фонду “Відродження”, надав кошти на придбання комп’ютерного устаткування для набору. Тепер ми могли набирати і верстати газету, книжки та брошури, що видавала Харківська “Просвіта”. Допомагав нам Держкомітет по пресі, коли його головою був Іван Чиж, а також Центральний провід “Просвіти” під керівництвом Павла Мовчана.
Неоціненну грошову допомогу надавали наші благодійники зі США та Австралії: Віра та Богдан Боднаруки, Маріан Коць, Марія Крижанівська, Марія Кіцюк, Олексій Коновал, Юрій Борець, багато австралійців українського походження, яких організовувала Валентина Домазар.
У різний час над газетою працювали журналісти Ніна Чернова, Наталя Неонета, Лідія Шип, журналіст і художник Олена Зачепа, набірник і верстальник Ніна Карницька.
Друкували ми й інші періодичні видання: “Ветеранські вісті”, “Вічовий дзвін” (редагував Валерій Дяченко), молодіжну “Зелений шум”, дитячу “Джерельце”. Вони не витримали перевірки часом. Лише “Джерельце”, яке робив Богдан Фік, протрималося два роки. Однак і його довелося закрити, одна з причин — на нас тиснув суд за позовом О. Фельдмана, який в одному з чисел “Джерельця” побачив “антисемітизм”.
Із 1996 р. “Книгою пам’яти українців” А. Куліша ми розпочали видання книжок і брошур: дитячих, історичних, поетичних, мистецьких, богословських. Наклади були різні — від 200 примірників до кількох тисяч. Загальний наклад наших видань від 1996 до 2010 року значно перевищив 100 тис. примірників. Розповсюджували їх переважно в Харківській області, частину в інших областях. Багато просвітян замовляли наші видання. Згадаю найактивніших: Василь Сліпець із Миколаєва, Микола Кабанів із Херсона, Іван Карапиш із Бердянська, Олег Олещенко зі Свердловська Луганської області.
До 1999 р. ми кількома виданнями надрукували 10 тис. примірників “Книги пам’яти українців”. На наступне видання кошти надав Юрій Борець, надрукували ще 9 тис., із них 5 тис. перевезли в КУН до Києва.
1998 року під псевдо Богдан Богослов видрукували 1000 примірників моєї праці “Сіонізм проти українців”. Левко Лук’яненко перевидав її у Києві. Пізніше я доопрацював цю роботу і 2001 р. вийшло друге, розширене видання.
До мене потрапив збірник документів про Голодомор 1932—33 рр., виданий 1990 р. Він мене вразив. Вивчив праці харківських дослідників голодоморів Тамари Поліщук, Миколи Солоненка та Лизавети Яценко, а також праці тих, хто безпосередньо причетний до подій. Так у середині 2000 р. вийшла моя праця “Геноцид. Голодомор 1932—33. Причини, жертви, злочинці”, яка на підставі неспростовних документів, дібраних ще комуністами, не лише доводила, що голод був штучно створений, а й на відміну від переляканих і непорядних українських істориків називала його справжні причини й організаторів. Потім цю працю кілька разів перевидавали.
До питання геноциду українців у XX ст. я вже не мав наміру повертатися, та на очі випадково потрапила праця “Голод 1921—1923 років в Україні. Збірник документів та матеріалів”, видана у Києві ще 1993 р. Досить було побіжного погляду, щоб зрозуміти: збірник — надзвичайно цінне джерело для розуміння подій 1918—1923 років. Документи, що містяться у збірнику, вражають. Опрацювавши їх, написав працю “Голодомор 1921—1923 років в Руси-Україні як продовження етнічної війни 1917—1921 років”. Її видали 2003 року, пізніше кілька разів передруковували з доповненнями.
Ще один напрям досліджень — гунський рух і період Черняхівської культури, ІІ—V ст. після Христа. У цей час відбувалося злиття племен, що перебували на теренах Руси-України, яку греки й римляни називали Скіфією, у давньоукраїнський народ.
Гуни були землеробсько-мисливським народом, харчувалися просом, ячменем, яловичиною, рибою, а з хмільних напоїв пили медовуху та пиво; жили у постійних помешканнях (хатинах), а воєводи — у хоромах; одягалися у вироби з льону та хутра; імена їхніх ватажків мають або яскраво виражене українське звучання, або можуть бути легко виведені з української мови за правилами української та латинської граматик тощо. Як наслідок моєї роботи з працями греко-латинських авторів, “Просвіта” видала кілька книжок про героїчний час нашої давньої історії Черняхівського археологічного періоду. Найзначніші з них — “Європейські гуни — предки українців” (2007 р.) та “Європейські гуни в описах давніх авторів” (2007 р.).
Тепер про видання інших авторів. Насамперед це поезії Олександра Степаненка. Десятирічним він почав друкуватися у “Журавлику”. Його поезії були досконалі й глибокі за змістом, і мало хто вірив, що їх написала дитина. Згодом ми видали дві збірочки його творів: “Сталін прийде?” (1998 р.) і “Тополю рубають” (1999 р.).
Марія Крижанівська зі США надала кошти на видання дитячої книжки Володимира Барагури “Меч і книга”. За ці гроші, а частково за свої, 2000-го ми надрукували 7 тис. примірників. Окрім того, на її прохання видали оповідання “Учителька” і “Михайлик” Марійки Дмитренко (Богдани Світлик), яка боролася і загинула в лавах УПА.
Якось до мене потрапила праця Річарда Харвуда, яку в багатьох країнах видавали під різними назвами, але суть її зводилася до відповіді на запитання “Голокост — міф чи реальність?” Біо­хімік за освітою Ганна Іваницька переклала її українською мовою, я доопрацював і доповнив іншими фактами. 2002 р. ми видали книжку “Голокости. Факти проти міфів”.
У книжках, що нам присилали зі США, Антоніна Голубінець виявила спогади доньки І. Франка Ганни Франко-Ключко “Іван Франко і його родина”. Ми її відредагували і 2005 р. видали за фінансової допомоги голови ТУМ із Чикаго проф. Віри Боднарук.
Першу серйозну працю, в якій викрито причини й організаторів Голодомору 1932—33 рр., написав Поль Половецький (Полікарп Плюйко) у США і видав 1976 р. Її цінність полягає в тому, що автор користувався джерелами, досі невідомими в Україні. 2002 р. його працю ми перевидали накладом 1 тис. примірників.
1999 року видали розвідку нашого активіста Миколи Солоненка “Виконуючи заповіти моїх мордованих голодомором земляків”. Працю двічі передруковував голова Краснокутського райоб’єднання “Просвіти” Віктор Кібкало загальним накладом 6 тис. примірників. Вона надзвичайно цікава тим, що в ній наведено склад комісії з вивезення зерна з України 1932—33 рр. з поміткою “не підлягає розголошенню”, виявлений Солоненком в обласному архіві. Серед членів тієї комісії немає жодного українця.
Олекса Чугуй написав 15 п’єс про голодомори, комуністичний терор, чорнобильську катастрофу, про В. Каразіна, Г. Сковороду та інших. Їх видавала Харківська “Просвіта”. П’єси про Каразіна і Сковороду поставили студенти університету ім. В. Каразіна, кошти на постановку п’єси про Каразіна надала Віра Боднарук.
Складний життєвий шлях пройшла Тетяна Скрипник. Вона пережила колективізацію, Голодомор, терор 1930-х років, стала офіцером Радянської армії, воювала, викладала історію і керувала кафедрою. Про першу частину свого життя вона встигла написати спогади “Життя прожити — не поле перейти”, які ми видали 2002 р. Їх відредагувала Антоніна Голубінець, вона ж записала останні розділи зі слів важкохворої жінки.
До 130-річчя “Просвіти” видали брошуру “З “Просвітою” — до Української Держави”, яку уклав Богдан Фік.
2002 р. до мене потрапила праця Олекси Різниченка “Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?” Вона так мене захопила, що влітку 2003 р. ми її перевидали.
Значну українознавчу роботу проводить інженер за фахом Ганна Столярова. Вона досліджувала зв’язки з Харковом і харків’янами Лесі Українки, Івана Франка, Григорія Сковороди. Особливо цікава її праця “Харківська весна Лесі Українки”. Ми видрукували її за фінансового сприяння Віри Боднарук. Видали й інші праці Г. Столярової (“Пильнувати я буду дороги свої” 2006 р. та “Стежка Франка до Слобожанщини” 2008 р.)
Єдина праця, яку ми видали російською мовою накладом 1 тис. примірників (власне, перевидали, бо перше видання було здійснене в Луганську 1999 р.), була книжка уродженця Конотопа Олександра Бикова (1912 р. н.) “Такой неизвестный Ленин”. З 1931 р. цей чоловік відбув понад 3 роки концтаборів, пройшов війну, працював на будівництві в різних містах і врешті осів у Луганську. Книжка варта того, щоб її прочитало якнайбільше людей.
Перевидавали ми й інші праці, зокрема Лева Силенка “Мага віра”, Б. Зубенка “Україна. Хто нею правив, править і хоче правити”.
2007 року перевидали книжечку про діяльність ОУН—УПА (підсумкові тези монографічної праці авторського колективу Інституту історії України) з невеликим (10 стор.) додатком “Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев” — про терор у Західній Україні в 1939—1952 рр. Передруковували книжку кілька разів загальним накладом понад 15 тис. примірників.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment