За Україну, за її волю… Подільська «Просвіта» історична та сучасна

Віталій МАЦЬКО,
доктор філологічних наук, почесний голова обласного товариства “Просвіта”, м. Хмельницький

І. Погляд у ретроспекцію
Подільська “Просвіта” бере свій початок від жовтня 1905 року. Тоді гурт кам’янчан у складі вчителів, лікарів, священиків, серед яких були Юхим Сіцінський, Кость Солуха, Сергій Іваницький, Йосип Доронович, Кирило Стиранкевич (літературний псевдонім Подоленко), Олексій Білоусов, Трохим Павловський, Анна Солуха, Олімпіада Пащенко, Віктор Приходько, Костянтин Ватич (згодом до батька приєдналися його дочки — Ольга, Ганна, Євгена та Олена Ватичі були активними членами Подільського українського товариства “Просвіта”), Михайло Завойко, Віталій Стиранкевич, Пантелеймон Блонський, Григорій Степура зорганізувалися, розробили концепцію статуту товариства, а уже 4 травня (за новим стилем) 1906 року генералгубернатор затвердив документ. Головою товариства обрали випускника Київського університету лікаря Костя Солуху. Починали працю з розповсюдження української літератури, заснування бібліотек, читалень, драматичних і хорових гуртків. Багато було перешкод з боку російського царського уряду, але товариство працювало, гуртуючи довкола себе свідому українську інтелігенцію.
Чимало просвітян, державників-патріотів і словом, і збройно боролися за незалежність України. У добу УНР членами Центральної Ради були вихідці із сучасної Хмельницької області: Валентин Садовський (1886—1947), Кость Туркало (1892—1979), Сергій Веселовський (1880—?), Валентин Коваль (1885—1927), Михайло Корчинський (1885—1937), Григорій Голоскевич (1884—1935), Володимир Затонський (1888—1938), Микола Любинський (1891—1938), Віктор Приходько (1886—1982), Микола Врублевський (1897—1918), Кость Місевич (1890—1943), Володимир Підгаєцький (1889—1937), Григорій Степура (1881—1944), Пантелеймон Блонський (1876—1942), Антін Постоловський (1890—1991, БуеносАйрес. До слова, Антін Олександрович був єдиним серед членів ЦР, хто в Аргентині дочекався прийняття Декларації про державний суверенітет України). З Хмельниччиною були пов’язані члени ЦР Олімпіада Пащенко (1879—1972) та Андрій Журавель (1892—1938) — науковець, лікарфтизіатр. У радянський час працював учителем природознавства в с. Ружична (тепер входить до складу м. Хмельницького), завідувачем поліклініки у селі Купин (нині Городоцький район). 1925 року з дружиною і дочкою Лесею виїхав до Харкова. Під час Голодомору 1932—1933 років на засіданні у Наркоматі охорони здоров’я Андрій Андрійович заявив, що потрібно вжити невідкладних заходів для порятунку мільйонів людей, які гинуть з голоду. У Харкові 14 лютого 1938 року заарештований. За вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 20 жовтня 1938 року засуджений до страти. Справу Журавля Андрія Андрійовича не розглянуто, тому він досі не реабілітований.
На Поділлі просвітянські ряди поповнювали цілі родини: Степур, Солух, Голоскевичів, Ватичів, Сіцінських, Шумлянських, Богацьких, Вікулів… Родина Богацьких зазнала справжніх тортур і переслідувань. Глава родини, священик Олександр Григорович Богацький усе життя прожив на Поділлі. З 1882 р. обслуговував Купинську, а згодом — Грицьківську парафії (нині Городоцького району на Хмельниччині). 1894 року отримав сан протоієрея і був переведений до Нестеровець (нині Дунаєвецького району). Тутешня парафія була однією з найчисельніших у Подільській єпархії. За дослідженням професора Віктора Прокопчука, саме в Нестерівцях 42 роки чесної служби парафіянам віддав отець Матвій — дід Михайла Коцюбинського, який одним із перших розпочав навчання сільських дітей у церковнопарафіяльній школі. Примножував традиції попередника й отець Олександр Богацький. Разом з матушкою Ганною своїм десятьом дітям, які вижили, прищепив любов до науки, рідного краю, України. Так, Павло Богацький закінчив офіцерську школу у Вільно, став підпоручиком, а згодом — журналістом, письменником, редактором журналу “Українська хата”. Його брат Микола пройшов повний курс СанктПетербурзької духовної академії, служив помічником інспектора Кишинівської та Кам’янецьПодільської духовних семінарій. Георгій (Юрій) навчався у Варшавському університеті, брав активну участь у діяльності української земляцької громади, працював у різних державних установах УНР, редколегіях журналу “Село”, газети “Вісті” (Київ), поділяв погляди соціалістівфедералістів. На час арешту 1921 року Михайло навчався на педкурсах у Кам’янціПодільському. На педагогічній ниві працювали Лідія та Олена Богацькі. Усі вони пропагували рідну мову, культуру, стали просвітянами.
1914 р. Павло Богацький був заарештований і засланий до Наримського краю. Повернувся після Лютневої революції. 6 квітня 1917 р. він секретарював на першому Українському конгресі, а з 8 листопада 1917 р. — головний комісар міліції Києва. Після приходу до влади П. Скоропадського був заарештований, зокрема, за антигетьманську агітацію.
Після звільнення П. Богацький став одним із ініціаторів протигетьманського повстання. 1919 р. був комендантом Коша охорони Республіканського ладу при Міністерстві внутрішніх справ УНР у Кам’янціПодільському, архіваріусом Кам’янецького українського університету. В листопаді 1920 року емігрував. Разом із побратимом М. Шаповалом працював у соціологічному інституті (Прага), продовжив письменницьку й журналістську діяльність, захоплювався шевченкознавством, був почесним професором означеного інституту.
А ось його братам і сестрам не пощастило. Так, 23 квітня 1921 року чекісти стратили Михайла і Ліду “за участь у петлюрівських організаціях”, а фактично за просвітянську діяльність. Учителька Могилівської початкової школи, що біля Дунаєвець, Лідія Богацька була членом Дунаєвецької “Просвіти”, а ще раніше належала до просвітницького гуртка українських галицьких вояків, пропагувала українське слово, розповсюджувала книжки українських письменників, виступала в хорі, виконувала українські пісні. І цього для чекістів було достатньо, аби засудити просвітянку до смертної кари. За подібне було заарештовано братів Миколу і Дмитра Богацьких. 1929 р. репресій зазнала вчителька Дунаєвецької школи фабричнозаводського навчання при “Дунсукно” Олена Богацька. Павло Богацький брав участь й у “Пласті”, був начальником Січей і Пласту в Україні.
Серед просвітян помітне місце належить мовознавцеві Миколі Михайловичу Любинському, який народився 5 жовтня 1891 року в с. Стріхівці (нині Ярмолинецького району). На час навчання в Подільській духовній семінарії (закінчив 1910 року) долучився до просвітянських справ. У селі Рахни Лісові на Вінниччині, куди переїхала його родина, давав селянам приватні уроки, організував бібліотеку, що нараховувала 3000 книжок.
1911 року Микола Любинський вступив на філологічний факультет Київського університету (одержав диплом 1916 р.). Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету. На Всеукраїнському національному конгресі 5 квітня 1917 року Любинського обрали до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні — делегатом Всеросійського з’їзду народів у Києві, а в листопаді — представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах. Як державний діяч, наприкінці 1917 року Любинський вирушив до Береста (БрестЛитовська) у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки. Отже, протягом грудня 1917го й лютого 1918 р. Любинський брав участь у Берестейських мирних переговорах. Від імені української делегації підписав “Відозву до німецького народу”, в якій ішлося про необхідність надання Німеччиною військової допомоги Україні. У березніквітні 1918го — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Голубовича. Не емігрував, працював науковим співробітником Інституту української наукової мови ВУАН у Києві, співредактором “Вісника Інституту української наукової мови”. 1930 року Миколу Любинського засудили за політичною статтею 544 КК УСРР на три роки ув’язнення і п’ять років заслання. На засланні проживав у с. Повенець Карельської АРСР, працював архіваріусом Управління Біломорканалу. Повторно заарештований 12 листопада 1937 року. Особливою трійкою УНКВС Ленінградської області 15 грудня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний у Карельській АРСР (Сандармох) 8 січня 1938 року. І лише через півстоліття справу Любинського переглянуто. Реабілітований 15 вересня 1989 року.
А ось Володимир Дмитрович Коваль (14. 02. 1885, с. Кульчини Старокостянтинівського повіту Волинської губ. (нині Красилівського району рну Хмельницької області) — 21. 03. 1927, Прага) долучився до кооперації, якою в ті часи активно опікувалася “Просвіта”. Був членом селянської спілки, Трудової партії, фінансово підтримував заходи, що їх проводили просвітяни, був активним діячем Товариства західних земств, турбувався про розвиток української економіки. Закінчив агрономічний факультет Київської політехніки (1912). Відтак працює інженером с/г машин у Бюро с/г техніки (С.Петербург — 1912—15; Київ з 1915 р.). Від 1917 р. — засновник і член Української Центральної Ради, її скарбник, голова фінансової комісії Президії ЦР. Обраний головою Всеукраїнського сільськогосподарського кооперативного союзу; з 1915го — професор Київського політехнічного і комерційного інститутів; з 1918го працював у Київському союзбанку. 1921 р. виїхав до Німеччини, де був директором с/г технікуму, деякий час жив у Франції, 1924 р. оселився у Празі.
Окремо хочеться закцентувати на офіцерах, які збройно захищали Українську державність. Олексій Олександрович Козловський (1892—1971) — закінчив Подільську духовну семінарію (1912). Під час навчання підтримував просвітянські заходи. Учителював на Ольгопільщині (нині Вінницька обл.); Олександр Спиридонович Блонський — український військовий діяч Армії УНР; Петро Федорович Болбочан — командир 2го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради, який 15 березня 1918 р. був переформований у Києві в 2й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. У Балині (нині Дунаєвецького району) 2005 року встановлено пам’ятний знак на його честь; Дроздовський Левко Антонович, Борис Йосипович Сулковський, Тобілевич Микола Миколайович, Івасишин Захар Явтухович та багато інших.
Трагічно закінчилося життя засновника Подільської “Просвіти”, члена Центральної Ради, прадіда київського журналіста Олексія Степури — Григорія Калістратовича Степури (20 листопада 1881, с. Жванець, нині Кам’янецьПодільського району — 1944, м. Ургенч, Узбекистан). Середню освіту здобув у Кутаїській духовній семінарії, де познайомився із Й. Джугашвілі. Навчався на юридичному факультеті Варшавського університету, відкрив у Варшаві пункт передплати київського журналу “Українська хата”. 1912 року в Кам’янціПодільському зареєстрував адвокатську контору, що захищала скривджених подолян. Під час громадянської війни був начальником міліції Кам’янецького повіту. Наприкінці грудня 1917 року Центральна Рада призначає Степуру комісаром Подільської губернії. Царські портрети змінюються на портрети Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша та інших видатних діячів української культури. Григорій Степура також був губернським комісаром і на Слобожанщині, але, виступивши проти П. Скоропадського й підтримавши С. Петлюру, знову повертається на Поділля, де його вдруге призначають губернським комісаром. Восени 1920 року емігрував до Польщі. З 1922 року оселяється в Луцьку, займається адвокатурою, очолив “Бюро правних порад і писання прохань” при міській і повітовій “Просвіті”. Був головою батьківського комітету Луцької української гімназії товариства імені Лесі Українки. Мета цього товариства — дбати про розвиток українського шкільництва. Адвокат Г. Степура допомагав просвітянам залагоджувати усі юридичні справи з польською владою. У Державному архіві Волинської області зберігаються листування Г. Степури з М. Левицьким, кобзарями К. Місевичем (колишній член ЦР, подолянин), Д. Щербиною.
Після вступу на територію Західної України “совєтів”, восени 1939 року енкаведисти заарештували Г. Степуру в селі Уляники Луцького повіту (нині Рожищенський район Волинської області). Був висланий в Узбекистан, звідти написав листа Й. Сталіну, посилаючись на семінаристське товаришування, аби той полегшив його долю. Прохання залишилося без відповіді. Г. Степура помер від тифу в каракалпацьких степах.
Більшовики, прийшовши до влади, 1923 року остаточно припинили діяльність товариства “Просвіта”, просвітянські бібліотеки перетворили на хатичитальні, а всіх очільників і активних членів під вигаданими політичними справами заарештували. Мало хто з них помер своєю смертю. Останній голова Подільської “Просвіти” Антон Шумлянський (1896—1995), повернувшись із заслання, учителював у Золотоноші, прийняв радянську дійсність, брав участь у Другій світовій війні.
У роки минулої війни “Просвіти” відроджувалися, але були під пильним прицілом гестапо. Кого не знищили фашисти, виловлювали агенти “Смершу”. Так, у Теофіполі районну “Просвіту” очолював Антон Каленикович Ярощук, учитель музики. Після визволення Поділля А. Ярощука заарештували лише за те, що співав гімн “Ще не вмерла Україна” і зробив доповідь на районній конференції, і засудили на 10 років тюрми. Повернувшись з неволі, вчителював у рідному селі Новоставці, керував хором, якому 1964 року присвоїли звання народного. Помер 1967 року, однак досі про цього подвижника національної ідеї мало хто знає.

ІІ. Упевнено
дивимося вперед
Наприкінці 1988 року на Хмельниччині почав ширитися рух за створення Товариства української мови імені Тараса Шевченка — супроти тотального зросійщення українського населення. Адже станом на 1 вересня 1989 року лише в м. Хмельницькому в 28 школах і класах опановували російську мову 26 960 дітей — переважно українці, тоді як в українських класах — 10 926 школярів, або 28,8 %. Такою була ситуація на мовному ґрунті.
4 квітня 1989 року відбулися збори зі створення Товариства української мови. Головою Товариства обрали письменника Миколу Магеру (1922—2008). Він надсилає лист у Міністерство освіти Української РСР, у якому від імені громадськості вимагає покласти край зросійщенню українських дітей. До слова, за переписом 2001 року на Хмельниччині проживало 1 339 331 українців, що становить 93,88 % від загальної кількості населення. Росіян мешкало 50 686 (3,55 %), поляків — 23005 (1,61 %). Завдяки масовим акціям просвітян, громадськості уже 1990 року у школах № 5, 10, 15, 22, 26, 27 м. Хмельницького з’явилися українськомовні класи. Подібно працювали й районні осередки в Ізяславі, Кам’янціПодільському, Шепетівці, Волочиську, Славуті та інших містах.
Подільські просвітяни з піднесенням сприйняли Декларацію про державний суверенітет України, підтримували студентську революцію на граніті, адже молодь вимагала націоналізації майна компартії України та ВЛКСМ, перевиборів Верховної Ради на основі багатопартійності, недопущення підписання нового союзного договору, відставки голови Ради Міністрів В. Масола тощо. Тоді студентські акції відбулися в усіх обласних центрах. 1 грудня 1991 року відбувся референдум, на який було винесено питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”. У референдумі брали участь 31 891 742 особи. З них 28 804 071 (90,32 %) проголосували “За”.
1992 року Товариство української мови реорганізовано у ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка. В обласних центрах відбулися конференції. Хмельницьку обласну “Просвіту” очолив письменник Василь Горбатюк. А 12 грудня 1994 року просвітяни області на конференції доручили мені очолити обласне об’єднання “Просвіти”. Активно допомагав мій заступник, журналіст і письменник Петро Маліш. Ми з ним побували в усіх районах області, проводили заходи, скликали наради голів районних осередків, визначали плани й втілювали в життя намічене, чітко дотримуючись статутних вимог. Кілька разів нашу діяльність перевіряли з обласного управління юстиції, інші контролюючі органи — порушень не виявили. Активними на зорі незалежності України були просвітяни Микола Федунець (1944—2009), Олександра Ванжула, Василь Горбатюк, Ніна Шмурікова, Ніна Качеровська (Хмельницький), Володимир Мельничук, Лідія Ярохно (Старокостянтинів), Євгенія Сохацька, Людмила Третяк, Віталій Лозовий (Кам’янецьПодільський), Галина Островська, Тетяна Блажчук (Шепетівка), Марія Кундис, Сергій Рибак (Чемерівці), Василь Кравчук, Леонід Грозян, Надія Ковальчук (Ізяслав), Валентина Байталюк, Валентина Магера (Дунаївці), подружжя Ігор та Тетяна Русі, Любов Сердуніч (Стара Синява), Емілія Кондратишина, Людмила Шірпал, Лідія Яцькова (Летичів) та інші. Правління обласної “Просвіти” налагодило тісний контакт з обласною науковою універсальною бібліотекою імені М. Островського (директор Надія Синиця), обласним літературним музеєм (директор В. Горбатюк). Спільно провели чимало культурнопросвітницьких заходів, науковопрактичних конференцій, симпозіумів, круглих столів.
Просвітяни Хмельниччини співпрацювали з Товариством української мови імені Т. Г. Шевченка (Чикаго, США), а мені як керівникові випала нагода двічі зустрічатися з очільником ТУМ (Чикаго) професором Вірою БоднарукЛукаш (у Тернополі 1996 р., у Львові 2005 р.). Обласна “Просвіта” приділяла пильну увагу видавничій справі, друкованому слову. Просвітяни Хмельниччини вшановували кращих людей краю, інтелектуалів, що долучилися до розбудови незалежної України; щороку вшановували пам’ять Тараса Шевченка, а 28 лютого 2004 року в обласній філармонії провели велелюдне урочисте засідання з нагоди 190річчя Кобзаря за участю Героїв України Д. Павличка та А. Паламаренка. До слова, Анатолій Паламаренко як професійний актор розпочав свою діяльність саме в Хмельницькому драматичному театрі імені Петровського (нині — імені Михайла Старицького).
У червні 2005 року відбулася звітновиборна конференція, на якій головою Хмельницького обласного об’єднання “Просвіти” обрали члена НСПУ Ніну ШмуріковуГаврилюк. Тоді ж делегати конференції проголосували за надання мені звання “Почесного голови “Просвіти” із врученням відповідного диплома. Ніна Миколаївна примножувала кращі традиції попередників. На засіданнях правління розглядали питання дотримання мовного законодавства, вшанування на Хмельниччині пам’яті Тараса Шевченка, відзначення історичних подій, зокрема, перемоги військ Богдана Хмельницького під Пилявцями (нині с. Пилява Старосинявського району), проведення свята української мови тощо. У велелюдному святі 355річчя перемоги козацького війська під Пилявою брав участь ексПрезидент України В. Ющенко, народні депутати України Д. Павличко, І. Заєць, інші високопосадовці. Тоді ж у Меджибізькій фортецімузеї відкрито за участю Президента України, громадськості, просвітян області Музей голодомору 1932—33 років. Так, у сусідньому селі Шрубків (6 км від Меджибожа) померло з голоду 1200 осіб.
Меджибізька фортеця приймає чимало туристів.
Наш письменникземляк, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Володимир Маняк (1934—1992) разом із дружиною Лідією Коваленко упорядкував спогади очевидців під назвою “33й: голод”. Володимир Антонович заохотив тоді й мене досліджувати цю тему, уже й книжка була готова до друку, він мав написати до неї передмову. На жаль, трагічна смерть обірвала його благородний намір. Тому моя книжка “Голод на Поділлі” за фінансової підтримки обласної “Просвіти” вийшла 1993 року з передмовою Лідії КоваленкоМаняк. Три тисячі примірників розійшлися швидко. Саме тоді вперше за 60 років на державному рівні відзначали цю трагічну дату. Отож не лише вчителі, громадські активісти, а й навіть райдержадміністрації зацікавилися цим виданням. Сьогодні чомусь інтерес громадськості до сумної події спав. Та й живих свідків стає дедалі менше. 30 червня 2013 року члени правління обласної “Просвіти”, побратими по перу, мешканці села Гелетинці Хмельницького району провели в останню путь члена НСПУ, художникапейзажиста, ветерана минулої війни Григорія Храпача (1924—2013). Для нащадків він залишив чимало автобіографічних творів про події 1930х років, які довелося пережити, зокрема повість про голод “Під хрестом”. Та й остання його книжка “Падали дзвони” присвячена історичним віхам українського народу. Мою рецензію, опубліковану в газеті “Подільські вісті”, Григорій Якович устиг прочитати. А ще виношував мрію написати такий твір, про який говоритиме вся Україна, бо там мав оприлюднити такі факти, про які знав тільки письменник і сам Бог…
Вірші та проза інших подільських просвітян знаходять схвальний відгук у читачів. Їхні автори А. Ненцінський, В. Кравчук, М. Бабенко, В. Нечитайло, П. Савчук, І. Прокоф’єв, П. Гірник, Б. Грищук, П. Карась, В. Горбатюк, Н. Шмурікова, О. Радушинська, М. Красуцький, В Міхалеський, П. Маліш пишуть про історію України, і про сучасність. Скажімо, просвітяни Василь Горбатюк і Петро Маліш розкривають епоху 1930—40х років, масових репресій на Поділлі. Петро Маліш надрукував трилогію (“Розгул червоного диявола” (2008), “Розгул диявола триває” (2011), “Сталіноїди” (2013). У творах змоделював диявольський легіон жорстоких убивць, які нищили людей за розпорядженням тирана. Лише на Хмельниччині жертвами Великого терору стало понад 16 тис. осіб, а за всі роки режиму — репресовано понад 59 тисяч подолян. Тому й присвятив автор трилогію світлій пам’яті жертв Великого терору на Хмельниччині.
Навів кілька прикладів, аби проілюструвати, як сучасні просвітяни Хмельниччини і словом, і ділом долучаються до державотворення, перетворюють намічене в практичну площину. Віриться, робота значно активізується з приходом до керівництва Віталія Міхалевського, якого 14 травня ц. р. учасники просвітянської конференції обрали головою Хмельницького обласного об’єднання “Просвіти”. Вісім років він був заступником голови. Отож на першому засіданні правління Віталій Цезарійович одразу ж визначив відповідальних за ту чи іншу ділянку роботи, уточнив й проаналізував виконання плану на поточний рік, закцентував на перспективі діяльності товариства. Просвітяни Хмельниччини примножують традиції своїх попередників, упевнено дивляться вперед, спрямовуючи знання і сили на розбудову незалежної України, пропаганду національної ідеї.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment