Зрадою не спокушений

Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ,
письменник,
лауреат премії ім. І. Франка

Душа його спочинку не мала… Не раз хотіли її закувати в неволю, але впиралася: не зрумунізувалася (поплатився за це доброю роботою в селі Лужани), ні одурманилася москвофільством (глум не оминув його), ні спаплюжилась тим шляхетством, котре й здалеку відверталося від селянського кожуха (не один із тих паничиків тикав у нього пальцем)…
А він усупереч цьому виріс паном своєї Мудрості, Совісті, Добродійства, чим заслужив і любов, і повагу бідноти. Та чи легко давалася буковинському просвітянину Івану Бажанському (1863—1933 рр.) оця впертість?
Згодом він запише в “Автобіо-
графії”:
“Мене вразило те, що нема в селі нікого, аби зі мною хотів працювати над долею нашого народу. З ким працювати? Священик Монастирський уже махнув рукою на все, дідич Ботушан — волох, Бахніцький не втручався ні до чого, Жерент знав лише брати три золоторінські на день і був німець, сидів у Чернівцях. Був ще сотрудник Шандро — та й цей пияк, якого пошукати. Він розумного слова не вмів до людей промовити… Заступником начальника громади був громадський писар Рост, значить, по нашому ржа. І правдива ржа він був, бо їв громаду, як іржа залізо. Що з таким починати? А я вчив, цілими силами старався, аби хоть в школі що зробити. Але і тут наткнувся на камінь.
Прийшов раз до мене на інспекцію наш повітовий інспектор о. протоієрей Мартинович. Був у дідича на обіді і прийшов з ним разом до школи. Діти читали й рахували добре, а один хлопчик виголосив дуже гарний стишок: Ой, ти наша Буковино, // Ненько наша рідна, // Ой чому ти, Буковино, // Така дуже бідна? // Ой, що було не чувати, // А тепер видати: // Зрікаються рускі діти // Та й рідної хати.
Я думав, що це на інспектора найбільше враження зробить, а я тут переконався, що й він не є приятелем народу. “Ви провадите, — каже, — політику в школі, а це недобре”. Як грім з ясного неба вдарили на мене ці слова. Де я сподівався почути це від нього?.. Бідний народе, таких проводирів маєш ти?..”
Зневіра часто підступалася до нього, але до серця її не пускав. Тому й не зрадив своїй посестрі — Школі. Вона завжди була для нього собором Просвітництва. Його віршована поема “Пропасть” (1900 року видана окремою книжкою) — це живий крик душі мудрого педагога у захисток мужицьких дітей, яким належало продовжити рід український, це був клич до їхніх батьків, із котрих не один дивився крізь пальці на школу, до якої ходили їхні діти. І нагадував, яким то може бути кінець цієї байдужості: …Маєтки хотів ти мені дати в руки, // Та не дав єсь, дєдю, науки, науки… // Проклятий будь, дєдю, за твою дитину! // Через тебе, дєдю, диви, як я гину!
Іван Бажанський розумів цю правду, бо сам спізнав життя зпід селянської стріхи, з тієї бідноти, де букатка хліба в руці була йому, як Божа ласка. А науку любив ще з маленького. Але надії не мав, що батьки зі своїми статками стягнуться на той гріш і віддадуть його вчитися до гімназії… І хто знає, як би сталося, коли б мама одного разу не сказала дєдю: “Давай, Микольцю, продамо той клаптик поля, та най наш Іванко йде до науки. Сам видиш, розум має добрий та світлий. Щось з нього буде, бігме буде… Дивися, як він того хоче…”
І нині я думаю над цією селянською мудрістю буковинської жінки, над її надією, коли перечитую рядки зі “Щоденника” Івана Бажанського. Що їй довелося вистраждати, пережити! Де силоньки брала, аби не втопитися у відчаї? Тому переконаний: не до кінця розгадана українська душа. Бо то ж треба так:
“…Не раз мама просить, з плачем просить цих людей (йдеться про дві заможні сім’ї з родинних Дорошівців, що на Заставнівщині, сини яких теж навчалися в гімназії — прим. авт.), аби взяли і передали мені міх з харчем до Чернівців, бо знають, що я вже не маю що їсти. Та ні, не хотять, ще й кепкують з мами: “Хочеш мати з сина пана, то носи ж, як гуцульська кобила”. Мама беруть і несуть тяжкий міх цілих 5 миль до Чернівців і приходять з кривавими плечима від міха до мене. Як на дорозі сядуть мама де спочити, то, встаючи, не в силі тяжкий міх самі собі завдати, а чекають, аж поки хто надійде дорогою. А як нема нікого, то беруть передній кінець міха в зуби, а руками підпираються, доки не стануть… Тяжко несли…”
Іван Бажанський — не тільки правдивий учитель, а й правдивий поет і прозаїк. Усе його письмо вибудоване на щирості, любові, великій вірі в будуччину. Прочитайте його вірші — “Добрий школярик”, “Рідна мати”, “Не знають…”, “Милі діти”, “Надія”, “В окопах”, “Кривава весна”, поеми “Пропасть”, “Розлука”, “За морем”, чи прочитайте його прозові твори — оповідання “Жебрачка”, “Рідна дитина”, “Три дукати”, “Мертвецька Єлена”, “Як Іван Дикий шукав правди” та ін. — все, що в його творчому набутку, то насамперед соціальні картини народного страждання. Їх реалізм досягає великої сили.
Отож, коли пізнаєш духовний світ Івана Бажанського як людини, педагога, письменника, то бачиш, настільки він був сповнений любов’ю до простого народу, до його стражденної долі. Праця педагогічна, літературна і громадська сплелися в ньому в одне ціле — служіння народу.
Але ось дивина: у радянський час серед багатьох інших просвітителів краю ім’я це майже не згадувалося. Так минали десятиліття. Твори Івана Бажанського не друкували. Діяло підкилимне табу на “буржуазного націоналіста”.
Дочка письменника — Ольга Іванівна БажанськаШевчукевич пояснювала це просто: “Батьків час ще не настав. Бо то тільки дурні можуть чіпляти йому ярлик “буржуазного”. Дивувалися з цього і його учні, зокрема Герой Соціалістичної Праці, голова колгоспу Василь Гнеп, бригадир городньої бригади Агафія Ткачук, які читали напам’ять десятки віршів свого вчителя. А бесідлива вікнянка (Іван Бажанський був директором Вікнянської сільської школи — прим. авт.) ще й із гордістю зауважила: “Чи була би я сьогодні тим, що є, якби не наш учитель Бажанський? Він же навчав нас письма, навчив без помилок рахувати. Це був наш учитель, наш тато…”.
Говорили щиро. Адже твори його правдиві, глибокосоціальні. У них болюча селянська правда.
Згадуючи батька, його донька Ольга Іванівна зауважила, що коли він помирав, то звівся на лікоть, глибоко зазирнув у вікно і зболено, але в надії сказав: “Маю, Олечко, віру, що Правда до нас ще прийде. Бог бачить, що я її чекав…” І що ж?.. Вона його, як потвердило життя, не оминула. Нині, у своє 150річчя Іван Бажанський повернувся до нас (це сталося у роки Незалежності) виданими книгами, літературним музеєм у приміщенні колишньої Вашківецької дівочої школи, де був директором, у назві вулиць, обласною літературною премією та районною педагогічною, що носять його ім’я. А ще Вікнянську школу, якій він віддав понад 20 років педагогічної праці, нині увічнює меморіальна дошка з його портретом. А  цього року в родинному селі Івана Бажанського — Дорошівцях, що на Заставнівщині, відкриюли пам’ятник українському Просвітителю.
Цю високу шану воздала Івану Бажанському і нинішня обласна науковопрактична конференція “Пам’ятаймо наших славетних”, організована з нагоди 150річчя від дня народження просвітителя і письменника. Організатори цього великого дійства — правління Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Департамент освіти і науки, молоді та спорту облдержадміністрації спільно із Заставнівською райдержадміністрацією та районне об’єднання “Просвіти”.
Відкриваючи це поважне зібрання, голова обласної “Просвіти” Остап Савчук зазначив:
— Національний дух Івана Миколайовича Бажанського сьогодні з нами. Він дорогий для нас прикладом високої любові до рідного слова, до рідної землі, до свого народу. Це він у правді й совісті виховував синів і дочок любої йому України.
Олена Пономаренко, начальник відділу департаменту освіти і науки, молоді та спорту Чернівецької ОДА зауважила і таку деталь:
— Подивіться на цю велику глядацьку аудиторію. Немає жодного байдужого обличчя. І це свідчить про те, що поважний ювілей Івана Бажанського став для буковинців справжнім святом, яке єднає всіх нас у повазі до славетних людей, у гордості за Україну. Як приємно, що вище професійне училище № 24, де ми зараз перебуваємо, розташоване на вулиці Івана Бажанського, 58.
Чим вразила присутніх ця науковопрактична конференція? Найперше — щирістю розмови про патріота, мудрого просвітителя, який усе життя віддав служінню людям. Цікавими були всі виступи. Зокрема завідувача кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, доктора філологічних наук, професора Володимира Антофійчука; доктора педагогічних наук, професора Хмельницької гуманітарнопедагогічної академії Івана Руснака; доцента кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича Василя Костика; кандидата філологічних наук цієї ж кафедри Олега Горбатюка; письменника, почесного голови ЧОО “Просвіти” Віктора Косяченка; заввідділу краєзнавства Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка Лесі Шарабуряк; методиста обласного інституту післядипломної освіти Тамари Мінченко; директора ВПУ № 24 Володимира Гула; заступника директора Вашківецької гімназії Ірини Антипчук; викладача суспільних дисциплін ВПУ24 Івана Козака; заслуженого артиста України Івана Дерди та ін.
Учні училища читали вірші І. Бажанського, інсценізували виставу за оповіданням “Жебрачка”. Вихованці Заставнівської художньої школи представили свої ілюстрації до його творів. Зачарували присутніх виступи ансамблю бандуристів Заставнівської музичної школи, танцювального ансамблю “Струмочок” кадубовецьких школярів.
Приємно, що на святкування ювілею “Пам’ятаймо наших славетних” приїхало чимало гостей.
— Враження від дійства мене переповнюють, — сказала вчителька української мови і літератури НВК “Вашківецька гімназія” Лілія Гуйванюк. — Колись в університеті я писала курсову роботу про Івана Бажанського. Минули роки… Як багато змінилося на краще в посмертній долі цього великого просвітителя! Тому я приїхала сюди, аби ще раз почути про нього у всій глибині його життя, познайомитися з тими, кому небайдуже минуле нашого краю.
А ще на конференції з приємністю говорилося (і не раз!): як це добре, що світ таки побачив щоденникхроніку “Війна” Бажанського, який містить неопубліковані раніше 440 щоденникових записів, у яких через сприйняття освіченої людини подається перебіг подій Першої світової війни і не тільки на Буковині, а й на європейських фронтах за значний період часу. Втіха ця справді велика, бо був час, що ці записи, зведені в один зшиток, зникли без сліду.
Ім’я того відшуку — щасливий випадок, і якби не він, ми ніколи не довідались би про те, що втратили. А втратили більше, ніж думаємо.
Ось чому мені хочеться, щоб у цю науковопрактичну конференцію вплелася і думка упорядника книгихроніки “Війна”, доктора філологічних наук, професора Олександра Огуя: “На противагу щоденнику взводу (“Вогонь” Анрі Барбюса), що був гімном про страждання французького солдатапіхотинця з лейтмотивом on ne peut pas se Figurer “це неможливо уявити”, бравуючій фронтовій хроніці в “Записках кавалериста” поетадобровольця М. Гумильова, буковинським записам воюючих сторін: лейтенанта австрійської артилерійської розвідки, філософа Л. Вітгенштейна та російського артилеристадобровольця, майбутнього письменника В. Катаєва, “спогадам стороннього” публіциста С. Цвайга про відвідини фронтової Галичини, лише в сільського вчителя Івана Бажанського можна побачити гіркоту тих, хто пережив війну, і цю гіркоту не порівняти з жахом Пер Гюнта у божевільні”.
ХХІ століття повернулося обличчям до правдолюба Івана Бажанського, в єстві якого осідав дух часу, що став дзеркалом української історії; як добре, що ми витерли гірку сльозу забудькуватості на обличчі посмертя того, хто любив і вірив у нас.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment