Париж, середина 1970-х років
Напевно, у кожного в житті є подарунок долі — незабутня зустріч із людиною, яка вразила, запам’яталася на все життя: своїм талантом, добром чи несподіванкою. Ця подія може довгий час зберігатися на денці пам’яті, але надходить час, коли розумієш усю важливість, неординарність цієї людини і спілкування з нею.
Сьогодні тижневик “Слово Просвіти” започатковує рубрику “Приватне знайомство” розповіддю києвознавця Михайла Дехтярьова про друга дитинства. Це — усесвітньо відомий художник, скульптор, мистецтвознавець, громадський діяч Михайло Шемякін.
Народився він 1943 року в Москві (батько військовослужбовець, мати — акторка). Навчався у Ленінграді, працював у Парижі й США. Нині митець живе у Франції. Він лауреат Державної премії Росії, “Ордена лицаря мистецтв Франції”, член Європейської академії мистецтв і член Нью-Йоркської академії наук. Монументи М. Шемякіна прикрашають С.-Петербург, Париж, Нью-Йорк, Москву, Лондон, Венецію та інші міста світу.
Сподіваємося, що багато читачів захочуть розповісти нам свої цікаві історії, прикрасити розповіді унікальними фотографіями.
Михайло ДЕХТЯРЬОВ
Справжнім подарунком долі вважаю, що у шкільні роки сидів за однією партою з Мишком Шемякіним, мав спільні з ним захоплення. Наші батьки були радянськими офіцерами, служили у середині 50-х років у НДР, а ми навчалися в школі-інтернаті міста Карл-Маркс-Штадт, нині Хемніц. Навчання, зізнаюся, не викликало у нас особливого ентузіазму, тому сідали ми на останню парту і бавились, розмальовуючи зошити сценами морських піратських битв, лицарських поєдинків тощо. Своїх дитячих малюнків я не зберіг, та збереглись вони у Мишка. Незрозуміло, як це йому вдалося за стількох переїздів та негараздів, що випали на його долю: виключення з ленінградської художньої школи нібито за “формалістичні викрутаси”, “лікування” в психлікарні начебто у зв’язку з шизофренією, а насправді за нонконформізм у творчості, неприйняття методу соцреалізму в мистецтві і організацію групи художників-авангардистів “Санкт-Петербург”, перебування в православних монастирях послушником, виїзд до Франції, потім — США, і знов до Франції. Михайло впевнений, що у ленінградській психлікарні кадебісти експериментально випробовували на ньому наркотичні речовини, під впливом яких запах фарб викликав нудоту: таким “лікуванням” вони змушували його відмовитися від творчої діяльності. І справді, він почав відчувати жах, дивлячись на художні інструменти. Врешті, йому здалося, що світське життя для нього закінчилося. Опинившись на волі, він подався послушником до нещодавно відкритого Псково-Печерського монастиря. Там почав працювати над реставрацією старих ікон і писати нові, поступово повернувся до мистецтва. Тоді ж усвідомив: мистецтво — його справжнє покликання.
Яких тільки неймовірних історій, а по суті — пліток, довелося наслухатися мені про друга дитинства від моїх київських колег, коли вони дізналися 1995 року, що я збираюся їхати в Америку до нього у гості! І це від людей, котрі і в очі Шемякіна не бачили. Зустрівшись з ним, переконався, що він став справді постаттю світового масштабу. В його садибі (місто Клаверак за 200 км на північ від Нью-Йорка) мене вразили величезна бібліотека й архів, його картини, гравюри і скульптури у двоярусній майстерні (по 400 м2 на кожному ярусі), колекція цінностей: і стіл Хемінгуея, і гітара В. Висоцького з траурною стрічкою на грифі та ін. Вразив і парк скульптур у садибі — його власних, подарованих та придбаних. Широта його інтелектуальних інтересів вражає. І тоді мені цілком реальним здалося втілення викладеного Шемякіним плану створення Міжнародного інституту вивчення художньої спадщини народів світу і проблем творчості, де були б зібрані, шифровані й збережені результати творчої діяльності людства за кілька тисячоліть.
У садибі Шемякіна я нарахував вісім собак різних порід. Фотографії далекої юності, інтер’єр напівпідвалу ленінградського художника-двірника свідчать, що Мишко вже тоді відчував жалість до бездомних тварин і багатьом у себе давав притулок. “Без звірів ми озвіріли б”, — сказав він через багато років у Парижі, в присутності Висоцького. Той відразу ж записав цю цитату для майбутніх своїх пісень.
Співчуття до чужого горя і болю спонукало Шемякіна організувати в США фонд з викупівлі наших військовополонених у моджахедів в Афганістані. Ризикуючи життям, він здійснив туди кілька поїздок. Завдяки цьому було врятовано близько 40 осіб. Пізніше йому вдалося створити фонд допомоги сім’ям загиблих в Афганістані воїнів та інвалідів цієї війни, вклавши у справу велику суму, одержану від продажу дев’яти платівок з піснями Висоцького, записаних Шемякіним, і виданого ним тритомника віршів знаменитого актора. На той час спадщина барда в Союзі набула великої популярності.
Про стосунки Шемякіна і Висоцького написано багато. Вони познайомились і стали близькими друзями ще у Парижі, куди співака інколи випускали із Союзу до його закордонної дружини — акторки Марини Владі. Шемякін перший зробив для нащадків запис його пісенної спадщини професійно на американській апаратурі. Але з часом, вже після смерті Володимира Висоцького, з’явилося ще кілька претендентів на цю “першість”.
Шляхетність і широту вдачі свого друга я спостерігав у різних ситуаціях, здавалося б, найпрозаїчніших. Пригадую, під час наших зустрічей (котрі після Америки відбувались, як правило, під час його виставок у Санкт-Петербурзі, Москві та Києві), перебуваючи в оточенні шанувальників, він, вказуючи на мене, говорив: “Ось мій друг дитинства, малював краще від мене — разів удвадцять. Я йому заздрив, тягнувся за ним і став художником”. Напис подібного змісту він зробив для мене на одній із своїх подарованих гравюр.
Творчість Михайла Шемякіна надзвичайно яскрава в сучасному світовому мистецтві. Складно стверджувати, та й не треба, що все, створене його різцем чи пензлем, викликає захват у глядача. Але ніхто не скаже, що майстер не має свого творчого самобутнього обличчя. Певний шемякінський стиль відчутний передусім у його графічних та живописних творах. А в скульптурі він просто непередбачуваний, і ця його спадщина важко піддається
термінологічним визначенням та узагальненням. Шемякіну, який добре вивчив прийоми та форми світової художньої практики, вдається, подібно до жерця, магічними діями добиватись їхнього синтезу і, мовби одухотворюючи їх, наділяти новим змістом. У результаті ми буваємо приголомшені, здавалось би, несподівано знайденим вражаючим образним вирішенням того чи того ідейно-тематичного завдання.
Щоб переконатися в сказаному, візьмімо, наприклад, три шемякінські скульптурні композиції, встановлені у Санкт-Петербурзі. Пам’ятник Петру І (1991 р.), як слушно зауважив академік Д. С. Ліхачов, вирішено “в інтимно-гротескному плані”: це колаж-асамбляж, котрий майже натуралістично розкриває образ фанатичного деспота. “К шемякинскому Петру будет боязно подойти, как было боязно подойти к Петру живому”, — слушно додає Ліхачов щодо цього твору.
Пам’ятник жертвам політичних репресій (1995 р.) вирішено у філософсько-символічному плані — у вигляді двох, встановлених один проти одного, сфінксів, обличчя яких поділено на дві частини: одна — це образ молодої прекрасної жінки, інша — жахливий образ смерті.
Пам’ятник першим будівничим Петербурга виконано досить умовно й схематично (у вигляді тріумфальної арки, однак не класичної за формою, а готичної, стрілчатих обрисів). При всьому цьому з додатковою знаковою насиченістю й образною конкретикою: перед аркою встановлено стіл з архітекторським приладдям, а на двох її фасадах — погрудні портрети відомих зодчих у бронзових медальйонах. Таким чином, складна тема, розкриття якої могло бути досить дорогим, вирішена лаконічно й виразно.
Справді талановиті люди, як правило, вельми багатогранні в своїх обдарованнях. На думку Шемякіна, це спадкове. Його батько походив із кабардинського князівського роду Карданових, сім’ю якого в роки громадянської війни майже повністю знищили більшовики. Сироту-батька в дитячому віці усиновив друг сім’ї — білогвардійський офіцер Шемякін, який теж незабаром загинув від рук більшовиків. Але прізвище цього чоловіка з гордістю носив батько Мишка. А тепер і сам Мишко (правда, останнім часом додаючи ще й прізвище Кардан — після того, як 1997 року він завітав до Кабардино-Балкарії і знайшов там багато родичів).
Мати Шемякіна з російського роду Предтеченських (там були офіцери і адмірали царського флоту). В довоєнні роки вона — актриса театру і кіно. А наприкінці життя, перебуваючи у Парижі, очолювала тамтешній російський ляльковий театр “Матрьошка”.
Родинна історія дає зрозуміти витоки та особливості творчості Шемякіна, де багато не тільки трагічних мотивів, а й сцен карнавальних веселощів і лицедійства. Тож 2001 року мене не дуже здивувала та обставина, що в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга за лібрето, написаним Шемякіним, з його масками і декораціями, був поставлений практично “модернізований” ним балет “Лускунчик”. Я побував на виставі і побачив, як захоплено її сприймала вишукана театральна публіка.
Нині Шемякін організовує у Франції Міжнародний інститут вивчення художньої спадщини народів світу і проблем творчості. У Санкт-Петербурзі, де Шемякін отримав звання “Почесного громадянина” міста, вже працює філіал інституту. Мені здається було б доречним організувати філіал шемякинського інституту і в столиці України. Мабуть, таким чином ми б позбулися багатьох дурниць і безглуздостей, які спостерігаємо у бурхливому житті сучасного мистецтва.
