Кіно і доля Володимира Андрощука

18 серпня ц.р. кінорежисеру Володимиру Івановичу АНДРОЩУКУ виповнилося б 75. На жаль, уже 10 років його немає серед нас. 17 лютого 2004 року невблаганна хвороба обірвала його життя на вершині творчої зрілості, переповненій грандіозними планами і проектами. За день до відходу за земний небокрай він признався мені, що не так передчуття кінця смутить його, як усвідомлення того, що багато не встиг зробити сам, а ще більше не дали йому зробити… Він і межу вічну переступив з цим гірким жалем…

Галина ТАРАСЮК,
письменниця

Найбільше боліла йому незавершена робота над омріяною, виношеною в серці з юнацьких літ історичною кіноепопеєю, в якій хотів чесно і правдиво відтворити славну, героїчну й гірку боротьбу України за свою незалежність, соборність і державність. Від часів козацьких до наших днів. Це була його ідея-фікс. Більше! Він був обуянний своєю мрією настільки, що не міг збагнути, чому цього не розуміють інші, здавалось би, національно-свідомі українські патріоти. Дивувала його й українська діаспора, яка у 1990-х жертвувала останній цент на політичну боротьбу, не розуміючи, що кіно — наймасовіший вид мистецтва, є найефективнішою формою цієї боротьби.
Видно, не читали вони Леніна, — нервував, укотре згадуючи настанови Ілліча першому “наркому просвещения страны советов” А. Луначарському: “Вы должны твердо помнить, что из всех искусств для нас важнейшим является кино”. — Бо якби читали, то знали б, що ніщо так не сприяло утвердженню більшовицької ідеології на теренах молодої Країни Рад, як молодий радянський кінематограф. Так і сьогодні… Розбудову нової незалежної української держави треба починати з розбудови нового, національного кіно і телебачення… Тільки кіно може виховати молодь в дусі українського патріотизму… Невже не розуміють… або не хочуть розуміти…
Однак ці сумніви з’являться згодом, а на початку 90-х, на хвилях революційної ейфорії, йому таки вдалося переконати чиновників у чудодійній державотворчій і виховній силі кіно. Знайшовши сякі-такі кошти, В. Андрощук, на свій страх і ризик, вирішує знімати фільм. Так, на свій страх і ризик… Щодо ризику — то всі, хто знав Андрощука, знали і його схильну до ризиків і авантюр вдачу. А от страх — він був, але не через рішення, яке, здавалося б, у ті розбурхані межові часи могло б закінчитись елементарним провалом. Володимир Іванович страшенно боявся іншого: щоб таким провалом не завершились народні змаги за Незалежність України.
Навесні 1990-го у Верховинському районі, дякуючи підтримці місцевої національно-свідомої влади, він починає зйомки художнього фільму під робочою назвою “І вдарить грім!”, в основу сценарію якого лягла добре відома в Карпатах легенда про те, як громада одного верховинського села в тяжкій боротьбі за свої угіддя перехитрила польського пана, змінивши… русло Черемоша. Ідея фільму: народ за свою волю і землю здатен звернути гори і повернути назад ріки. Але, з огляду на нашу українську терплячу ментальність, лише тоді, як… вдарить грім… Отож, люди добрі, грім грянув — пора до праці!
Той період творчого життя Володимира Андрощука був чи не найщасливішим. Його ентузіазмом “заразилися” і актори, і місцеве населення, і влада: допомагали як могли — костюмами, участю в масовках…. Життя на знімальному майданчику било чистим карпатським джерелом. Неймовірне піднесення викликало рішення Верховної Ради УРСР від 24 серпня, яке проголошувало незалежність України. Цю радість не згасила навіть звістка про те, що це рішення не остаточне, що його ще мав затвердити “референдум за Незалежність”, призначений разом із виборами Першого Президента України на 1 грудня 1991-го. Навпаки, режисер тільки прискорив і так шалений ритм роботи, впевнений, що його фільм допоможе українцям зробити правильний політичний вибір. І не тільки встиг зняти, змонтувати фільм, а й показати його по телебаченню ще до Референдуму. Але вже під іншою, символічно-біблійною назвою-закликом: “Час збирати каміння”. Результати Референдуму окрилили Андрощука: незалежність України підтримали 90,32 % громадян. Це була перемога. І в ній була заслуга і його фільму.
Ця ілюзія тримала Андрощука на світі і наснажувала на нові задуми. Здавалося, нарешті доля усміхнулася не тільки Україні, а й йому: знайшлися однодумці серед новопризначених міністрів і народних депутатів. Точно не відомо, але схоже на те, що Володимиру Андрощуку з його талантом пристрасно відстоювати свої погляди на роль кіно, вдалось отримати від держави перший і єдиний транш і ще встигнути до інфляції використати його для продовження роботи над фільмом, який він вирішив перетворити на омріяну історичну епопею.
Ще працюючи над сценарієм фільму “І вдарив грім!” (через безгрошів’я він вимушено був не тільки режисером, постановником і директором фільму, а й сценаристом), Андрощук зрозумів, що цілком реально на його основі створити цілий серіал про боротьбу українців за своє національне і соціальне визволення  на початку і в середині ХІХ століття. Прекрасний, ще неторканий в українському кінематографі історичний матеріал  для широкого кінополотна: в Європі вирують визвольні рухи — повстання у Варшаві, революція у Франції, австрійсько-італійська війна, яка перетворилась для П’ємонту на визвольну під проводом Гарібальді, Кримсько-російська війна, криза монархічної влади в Австрії і Росії, між якими була роздерта Україна, врешті, перші прояви ідентифікації українського населення на теренах Австро-Угорської імперії і рух за відміну кріпосного права в Російській імперії, з’ява “Русалки Дністрової” на західних кресах України  і Шевченкового “Кобзаря” на східних, врешті, ідеї слов’янофільства, в яких прогресивна інтелігенція знедолених слов’янських країн бачить порятунок від кривавих міжусобиць сильних світу цього, поневолення й деспотії, водночас москвофільські провокації російської “охранки” в Галичині, дзвін “Колокола” і полум’яне слово Шевченка…. Події революційного ХІХ століття повчально нагадували політичну ситуацію кінця ХХ і початку ХХІ століття в Європі: розвал СРСР,  національно-визвольні війни в країнах уже колишнього соцтабору і, врешті, надія українців на свою державу…
А через 5 років, 1996-го, десятисерійний історичний художній фільм   В. І. Андрощука був завершений і показаний на  каналі “УТ-1” під назвою “Час збирати каміння”. Назву для фільму Андрощук вибрав не випадково, адже цей   сакральний для християн біблійний вислів для апостолів Ісуса Христа — синів гарячої крем’янистої Палестини мав буквальний зміст: перед тим, як зорати і засіяти ниву — треба зібрати з неї каміння.
Однак тогочасна пострадянська критика не зуміла осягнути всього ідейного  спектра вічних проблем, який Володимир Андрощук  екстраполював на політичну ситуацію в Україні. Та все ж у кількох газетних рецензіях режисера-постановника  похвалили за   правдивість висвітлення історичних подій стоп’ятдесятилітньої давності, за поєднання різних жанрових рішень, динамічність  фільму, який ніби  переливався з притчі — в героїчну легенду, з історичної хроніки — в сімейну, з пригодницької кінострічки — в експресивний бойовик, з побутової драми — у ліричну кіномандрівку Карпатськими горами. Довершеності телесеріалу сприяла і професійна робота оператора Володимира Яременка, і прекрасна музика відомого композитора, лауреата Шевченківської премії Євгена Станкевича, і, звісно, натхненна гра професійних акторів і самовіддана участь у  масовках мешканців Верховинського району, де відбувалися зйомки.
“Я намагався створити гостросюжетну ретроспективу з життя України на тлі людських пристрастей”, — так сам автор охарактеризував свій твір в інтерв’ю львівській газеті “Високий замок”.
Другою заслугою В. Андрощука було те, що він уперше в українському кінематографі вивів українців за межі українського силового поля — на європейські обшири і фізично, і ментально. На прикладі представників двох антагоністичних таборів: молодих гуцулів на чолі з Дмитром Івасюком і синів їхнього пана Шиманського, які проходять випробування на людяність і патріотизм у горнилі австрійської революції 1848 року та австрійсько-італійської війни 50-х років, він довів, що одвічна боротьба українців за свою незалежність — ознака моральної вищості самодостатнього народу і воля цивілізованої європейської нації, яка має бути реалізована.
Крім того Андрощук “поламав” ще одну “традицію”, що панувала в українському радянському кінематографі, а саме: запрошувати навіть на епізодичні ролі відомих артистів із Москви та Ленінграда, залишаючи непоміченими талановитих українських митців. На переконання Андрощука, його колоритних і гордих гуцулів-верховинців могли зіграти тільки українські актори. Так з його легкої руки засвітилась кінематографічна зоря багатьох артистів Львівського, Івано-Франківського, Чернівецького, Луцького, Тернопільського та Коломийського театрів…
Та, правду кажучи, Андрощук, попри свою емоційність, по-філософськи поставився до “хвали й хули”. Головне, він зробив те, до чого йшов усе своє життя — зняв повноцінний і повнометражний художній фільм про те, що “боліло йому і пекло”.
Адже, коли бути об’єктивним, то шлях у кіно Володимира Андрощука був нелегким. Але перемогли його цілеспрямованість і… везіння. Після першої невдалої спроби потрапити після армії в Московський інститут кінематографії його чекала неабияка удача: буквально через рік, 1961-го, він без особливих труднощів вступив на щойно відкритий кінофакультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Більше того, його помітив і разом зі ще 12 вступниками (серед яких були Іван Миколайчук та Броніслав Брондуков) відібрав для своєї режисерсько-акторської майстерні засновник кінофакультету, відомий режисер, лауреат державної Шевченківської премії Віктор Іларіонович Івченко. Та, знову ж таки, попри успішні студентські роки, щаслива кіно-кар’єра в Андрощука не склалася: як виявилося, над ним тяжіло минуле… його батька, Івана Микитовича, який мимоволі, радше з відчаю, був “замішаний” у польсько-українському протистоянні 1943 року, спровокованому з одного боку німецькими окупантами, з іншого — радянськими розвідками, брав участь у загонах самооборони Української Повстанської Армії, спрямованих на захист мирного українського населення. І хоч батько спокутував кров’ю свою “вину”, приставши до Радянської Армії і дійшовши в її лавах з боями аж до Відня, зловісна тінь неблагонадійності тяглася за його сином довго…
Сам Володимир з болем згадував своє дитинство, особливо як його, п’ятирічного, мама Лідія Семенівна садовила на ґанку, давала в руки казанок і залізну ложку, і наказувала бити на сполох, тільки-но побачить людей із вилами і косами на дорозі, що вела до знаменитого своїм монастирем села Зимного. Жили вони тоді далеченько від дороги, майже в лісі, на хуторі Горичів, за кілька кілометрів від Володимира-Волинського. І часто  доводилося йому бити на сполох, а потім тікати до лісу разом з мамою та сестричкою,  рятуючись у хащах  від помсти збаламучених поляків-сусідів… А одного разу, коли вони повернулися поночі додому, замість хати знайшли попелище… Довелося матері з дрібними дітьми перебиратися у комірне до Володимира-Волинського, де й проминули Володині отроцтво і юність.
Другим тяжким спомином дитинства  було його вимушене напівсирітство. Бо хоч батько і повернувся з війни живим, але дома рідко бував – змушений був переховуватися від переслідування НКВС. Зі сльозами на очах розповідав Володимир Іванович, як мама спеціально підшивала кілька шарів вати під підкладку татового піджака, щоб йому, коли покличуть на черговий допит,  “не відбили печінок”…
Але кому розкажеш про все те, що пережила його сім’я і він сам — дитиною? Хто повірить цій правді-кривді? Крім того, тягар “батьківських гріхів” обтяжувався його власними, надто радикальними поглядами на тогочасну радянську дійсність та не завжди лояльними висловлюваннями… Тож з огляду на ці обставини, талановитому випускникові-відміннику кінофакультету Київського театрального інституту шлях в українське художнє кіно був заказаний.
Звичайно, він міг зробити успішну кар’єру режисера на котрійсь із кіностудій союзних республік, але не міг уявити себе без України. Принаймні зрозумів це на другий день після того, як його було затверджено режисером кіностудії “Молдова-фільм”…
Отже, залишалося кіно документальне. Андрощук щиро полюбив його і чесно віддав йому всі свої сили і пристрасть спочатку на Львівській телестудії, а відтак впродовж 20-ти років праці на “Укртелефільмі”, де зняв майже півсотні добротних документальних фільмів на злобу дня, на захист природи, кілька музичних, зокрема, добре відомий — “Верховино, світку ти наш”,  пізнавально-історичні про рідні його краї — “Світязь”, “Град Володимир-Волинський — Княжий град” та ін.
В часи Перебудови одним із перших документалістів звертається до “білих плям” української історії, зокрема злодіянь радянської влади проти свого народу в роки Другої світової війни на щойно приєднаних територіях Західної України, знімає телефільм “Минуле нагадує, або Дем’янів лаз”. У 90-х бере активу участь у боротьбі за незалежність,  стає членом Народного руху, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, згодом –  “Просвіти”, бере участь у відродженні козацького руху,  балотується в народні депутати… і мріє створити кінолітопис цього грандіозного всенародного духовного пробудження і піднесення.
Одним із ключових моментів майбутньої документальної епопеї боротьби українців за свою державу мала стати розповідь про подвиг командира сторожового корабля Чорноморського флоту Сергія Настенка, який у червні 1992 р. першим підняв над своїм стареньким СКС-112 синьо-жовтий прапор незалежної України. Однак  йому не дали зняти цей сюжет. І він здогадувався чому і не знаходив собі місця від поганих передчуттів, які підтвердяться згодом, коли Чорноморський флот перейде під юрисдикцію Росії… Та все ж не розлучатиметься з надією колись-таки зняти фільм  про цей, на жаль, майже не згадуваний у пресі подвиг чорноморських моряків на чолі з С. Настенком. Тільки один раз, уже після смерті Володимира Івановича  Андрощука,  цю героїчну подію зворушливо опише журналіст Євген Хорунжий у статті “Хтось повинен був це зробити”, надрукованій у “Вечірньому Києві” за 29 червня 2005 року.
Сам же Андрощук незадовго до смерті  у статті “Чи родитиме сад Олександра Довженка”, надрукованій в газеті “Українське слово”, із розпачем писав: “Уявляю, в яке становище потраплять майбутні автори документального фільму про наше з вами сьогодення так через років 30! І не уявляю, де вони візьмуть правдиві кінодокументи на підтвердження подій і фактів, які для них уже будуть історією…”.
Але найбільшою трагедією для Андрощука все-таки було вимушене призупинення роботи над другим серіалом художнього фільму-епопеї “Час збирати каміння”.
Та незважаючи на це, натхненний успіхами попереднього серіалу, Володимир Андрощук працює над сценарієм нових телесеріалів, в яких хотів показати боротьбу українців за незалежність і державність від 1918 року до 1956-го, і від 1956 р. — до наших днів. Він багато читає, особливо раніше недоступні праці з історії України, які в роки Незалежності почали масово виходити в Україні. Зустрічається з учасниками визвольних змагів: Василем Куком, Славою Стецько, Миколою Плав’юком… З істориками і науковцями. Робить нотатки. І шукає спонсорів. Він мріяв нарешті сказати свою правду і про Волинську трагедію “вустами младенця” (героєм одного із серіалів мав стати той маленький дозорець з далекого і кривавого 43-го року, який не раз “казанковим набатом” рятував життя своїм рідним і сусідам-хуторянам)… Розповісти і про Чорнобиль, де не раз бував, і Перебудову, і про “оксамитову” українську революцію 90-х… Але знову ж таки: його проекти не знайшли підтримки ні в розбагатілих чиновників, ні в збіднілій діаспорі, ні серед тих інтелігентів, які сподіваються, що сьогодні про Україну і її історію може сказати всю правду тільки… Єжи Гофман… Щоб до решти не розчаруватися, свої невдачі та й узагалі складну ситуацію з українським кіно Володимир Андрощук виправдовував його специфікою “колективної творчості”, яка вимагала великих фінансових затрат і людського ресурсу, і заздрив письменникам та іншим митцям, які можуть реалізовувати всі свої творчі амбіції в гордій самотині…
Минають роки, і я часом думаю, що Бог знав, що робив, забравши Володимира Андрощука у кращі світи. Бо те, що діється нині з українським кінематографом, перетворило б його життя на суцільну муку. Хотілося б помилятися… Та ба! Крізь ті феєрверки-фестивалі з червоними доріжками, а головно, крізь суцільне миготіння на наших телеекранах чужоземного кіномотлоху і нескінченно-одноманітних “отєчєствєнних” мило-менто-серіалів, дуже рідко проглядається щось українське… На жаль, не рясно родить сьогодні колись квітучий кіно-сад геніального Довженка, захаращений камінням нашої бездуховності, байдужості, лінивства і примиренства  з нав’язаною нам долею вічно перебиватися  на маргінесах духовного поступу… Не рясно…
Одне радує мою душу, що фільм користується попитом в Інтернеті, що у дні великих патріотичних збуджень, як-то державні свята, приїзд Польського президента чи святкування Хрещення Руси, Перший національний канал, спасибі йому, традиційно починає показ десятисерійного художнього фільму Володимира Андрощука, ніби нагадуючи українцям, що “ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ” на ниві українського духа триває.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment