«Прості слова у молодих очах…»: «Надсадний сад» Дмитра Чистяка

Іван РЯБЧІЙ

…Людина від присутності в ній любові спалахує,
від відсутності її стигне, а втративши любов, помирає.
Е. Сведенборґ

Є поети, які можуть — доходячи часом навіть до математичних формул — пояснити символіку та прихований зміст своїх творів. Серед них — фахівець із символізму, віртуозний перекладач і вимогливий до себе та інших молодий поет Дмитро Чистяк. У післяслові до своєї нової поетичної збірки “Надсадний сад” він ділиться думками про свою творчість. “Стан медитативної, очищеної від гри розуму єдності зі світом, — міркує Чистяк, — розкриває імпульси, які подають рослини, тварини, каміння, сонячний промінь, різні прояви Душі Світу через Душі Одиничні”. Душі Світу… Запам’ятаймо цей вислів — ще повернемося до нього.
“Книжечка ця — лише запис митей, об’єднаних одним віковічним запитанням: для чого ми на цій Землі й чи прийде небуття зі смертю?”. Чистяк належить до людей, яким болить за світ. Це їхній хрест, якого, можливо, вони аж ніяк не прагнуть, але який доводиться нести все життя. Дмитро тонко відчуває світ, глибоко переймається ним, кожною його істотою, кожним проявом, кожною людиною, щонайменша шкода, найдрібніша пляма викликають у нього ліричну реакцію. Оце я й називаю “поетичним камертоном”.
Сучасна література схильна до втеч у примарні світи, відтак, світ “виноградних церков” та охоплених полум’ям ставів — світ візійної поезії Чистяка — прозоріший і мелодійніший за інші; молодому поетові вдається знайти оту тонесеньку стежку між явою реалізму та потойбіччям уяви. Поезія Чистяка — ніби замовляння, яким він намагається раз у раз повторити мить Воскресіння, перемогти Смерть. Це ніби боротьба Якова з Господом зі смерку до світання — радісно-опромінена, сповнена вмираючого смутку та щасливих передчуттів. Кожний рядок поезії Чистяка дарує надію, крізь страдницьку усмішку Ісуса-птаха, Ісуса-квітки проступає живодайне, життєствердне сяйво.
Солодка боротьба з уявою, світотворча борня, добре відома кожній релігії (зрештою, саме з неї починається будь-яка міфологічна система) — властива і творчості найбільших митців. Фресковий живопис Мазаччо і Джотто, розписи Софії Київської, пісенна творчість видатного вірменина Комітаса, лагідне світло поезії Тичини, що пробивалося крізь залізні мури страдницького животіння… Чистяк, чиї твори можна назвати фресками в мініатюрі, належить до цього ж ряду; маленька книжечка на шістдесят сторінок — виціджене з душі за дев’ять років життя. І якщо це — “миті справжнього життя”, як пише сам автор, то як мало було тієї щасливої “справдешньості” в його житті! Але ж і як багато — порівняно з переважною більшістю людей, у яких отих митей-прозорів узагалі не буває…
Чистяк — особлива людина, що створила довкола себе власний Олімп. Серед “олімпійців” — і вже згадуваний Павло Тичина (“Скорбну матір” Дмитро переклав французькою, зберігши найцінніше в поезії Павла Григоровича — мелодику, Музику Слова), живий класик французької поезії Ів Бонфуа (переклади його філософської лірики друкувалися свого часу в журналі “Сучасність”), апостоли символізму Моріс Метерлінк (здається, Чистяк надумав перекласти українською мовою більшу частину творчого доробку автора “Блакитного птаха”) та Шарль Ван Лерберг (однокласник і — в символістській драматургії — попередник Метерлінка), письменниця-алхімік Марґеріт Юрсенар (за переклад її роману “Чорне творіння” Дмитро Чистяк одержав премію Програми “Сковорода” Посольства Франції та премію Міністерства культури Об’єднання Валлонія-Брюссель у Бельгії), фламандський містик Ян ван Рюйсбрук, художники Джотто, Сандро Боттічеллі, Ієронімус Босх, Фердінанд Кнопф, Данте Ґабріель Россетті тощо. Цю низку можна продовжувати, проте й з уже названих постатей вимальовуються основні риси творчої манери Дмитра Чистяка: чистота ліній, безжальна точність, відмова від зайвих деталей, а отже, — лаконічність, а ще — містичність на межі візіонерства…
Кохання — основний нерв поезії Чистяка. Це поезія Воскресіння. У творах Чистяка є чіткі просторово-часові межі: “до” — глибока зажура, заціпеніння перед Смертю, що доходить до жалобних пісень:
…Зажди
Мій батьку,
Мій серпню!
Але зацвітає герань,
Розіп’ята квітне герань,
Хоча б і по смерті…
Оці смерті лягають, мов “сива тиша”, мов ніч, як у біблійній розповіді про Якова, що боровся з Кимсь: “І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря” (Буття 32:25). Так бореться Поет зі Смертю. А символом надії — птах:
Та пролітає птах
І розпрозорить межі,
І зацвітуть пожежі
По воскових літах,
І зацвіте труна…
Проте печаль насправді виявляється світанком:
Лягла мені ясна твоя печаль,
Як перший цвіт каштанів
на облеті,
Як над замети калиновий кетяг —
Отак мені ясна твоя печаль…
Прокидання, Воскресіння — це світле “після” поезії Дмитра Чистяка. Ісус мовив: “Я є Любов” — і цим очистив людство. А Воскресіння Йсусове показало, що Любов безсмертна. Чи може це бути виправданням численним людським гріхам? Певно, що ні. “Якщо Бога немає, то чоловік — пан, і все дозволено”, — цинічно стверджував Іван Карамазов. Однак уседозволеність призводить до затьмарення і гниття душі. А Йсусова Любов виправдовує хоч і грішне, та щире, беззастережне кохання, яке призводить до Воскресіння та Спасіння.
…На світлий вир я викохав тебе.
На прірву сині, на далеку осінь
І на відліт над віком високосним,
На тихий сон? — але
посмертна тиш,
Мій білий сну, як молодо
ти сниш!..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment