Прощання з кумирами

26u
Фото О.Литвиненка

Марія МЕЛЬНИК,
смт Муровані Курилівці

— Чому у школі кажуть, що Ленін наказував розстрілювати людей, що посилав в Україну війська, аби не допустити самостійності нашої Батьківщини, а тут стоїть йому пам’ятник?!
Дивно, що в наш час високого розвитку науки і освіти є ще немало людей, що не знають, яким був пролетарський вождь. Зі шкільної парти запам’ятали кучерявого херувимчика, “хлопченя з розумними очима” чи такого собі доброго дядечка з дітьми на новорічній ялинці.
Яким же був Володимир Ілліч? Звернімося до його творів. У томі 36-му, у статті “Чи утримають більшовики державну владу?” він пише: “Хлібна монополія, хлібна карточка, загальна трудова повинність в руках пролетарської держави.., в руках повновладних рад — наймогутніший засіб обліку і контролю. Цей засіб сильніший законів конвенту і його гільйотини. Гільйотина тільки лякала, тільки зламувала активний опір, нам цього мало”.
Вдумаймося у ці слова: хлібна монополія і хлібна карточка. Це означає: весь хліб, що потом і кров’ю виростили селяни, забрати — не купити, не взяти як фіксований податок, а просто пограбувати без усякого права. І тоді голодний, нещасний народ працюватиме за грами (не кілограми) хліба на карточку. Від цього слова кров холоне в жилах, бо за такої умови ні на ринку, ні в магазині продуктів не купиш, хіба таємно — з-під поли за спекулятивними цінами, а це вже царство безпощадного голоду, який допоміг більшовикам укріпити свою владу. Геніальний вождь передбачає, що для виконання трудової повинності цього замало — і продовжує у цій же статті: “Для обліку продуктивності необхідно влаштувати промислові суди. Що стосується каральних заходів за недотримання трудової дисципліни, то вони повинні бути суворіші. Необхідно карати аж до тюремного ув’язнення”. Отакої! При царському самодержавстві за порушення трудової дисципліни робітника могли звільнити, при соціалізмі цього мало, тепер — тюрма. Так воно і було у передвоєнні роки: за 20-хвилинне запізнення на роботу людей засуджували і відправляли у трудові табори, де вони гинули. Ленін і партія встановили монополію не тільки на хліб, а й на необхідні товари. Щоб населення беззаперечно підкорялося диктатору. Такий соціалізм хіба не рабство? Як же народ реагував на таку монополію? Звичайно, закопував, ховав зерно, вирізав худобу. У селян зникав інтерес до обробітку землі, бо хоч би який великий урожай зібрали, приїдуть продовольчі загони зі зброєю і останнє з рота видеруть. Ленін ненавидить дрібних власників за їхню самостійність. Він дає розпорядження:
“Вести і провести безпощадну, терористичну (!) боротьбу і війну (!) проти селянської і іншої (?) буржуазії, що утримує у себе мішки хліба… Власники хліба, що мають мішки хліба і не вивозять їх на станцію і в місця зсипки, оголошуються ворогами народу і підлягають ув’язненню в тюрму на строк не менше десяти років, конфіскації всього майна і вигнанню назавжди з його общини”. Окремий пункт розпорядження гласить:
“Ввести розстріл за недисципліну”. Це вже стосується не тих, що ховають збіжжя, — тут ідеться про покарання продзагонівців, щоб не здригнулася рука при вбивстві селянина.
Ненависть, зневагу ідеолога більшовизму до трудового народу бачимо у лайливих, образливих словах, якими він обзиває чесних хліборобів: куркулі, експлуататори, вороги народу, глитаї, розбійники. Ось так: ті, що кривавими мозолями виростили найсвятіше — хліб і завжди насамперед сплачували податки з урожаю, — розбійники (!). А хто ж ті, що зі зброєю в руках зухвало вривалися в житло і в голодних дітей відбирали останній рятівний шматок?
Не можна обійти мовчанням і ставлення Леніна до України. У червні 1917 р. — перед жовтневим переворотом — він говорив: “…жоден демократ не може також заперечувати право України на вільне відокремлення від Росії”. А після встановлення диктатури пролетаріату змінив свою позицію — рішуче виступив проти української окремішності: “Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами”. А 29 січня 1918 р. Ленін посилає на Київ більшовицьке багатотисячне військо під орудою колишнього царського жандармського підполковника Міхаїла Муравйова, проти якого під станцією Крути виступили і полягли в нерівному бою 300 юних патріотів. Після Крут послані Леніним вояки люто, здичавіло розправлялися з мирними мешканцями України. Видатний прозаїк В. Г. Короленко у своїх листах писав, як у рідній Полтаві, Києві чекісти розстрілювали чоловіків тільки за те, що ті були у вишитих сорочках. Ось рядки з його листа Луначарському: “Чекісти розстріляли так званих контрреволюціонерів. Їх вели на цвинтар, де їх ставили над відкритою могилою і розстрілювали в потилицю без усяких церемоній… народ, що вранці їхав на базар, бачив ще калюжі крові, яку лизали собаки…”
Коли вдумаємось у слова і справи Володимира Ілліча, то зрозуміємо його найбільше, найжагучіше прагнення — здобути владу, до якої він ішов по трупах мільйонів, по калюжах крові. То чому ж сьогодні у наших містах і селах з масивних п’єдесталів великий революціонер самовпевнено нам показує на Схід — назад в СРСР, у Росію, щоб бути колонією імперської Москви, у Митний союз, а не в Європу? Його тримають не п’єдестали, а фіміам, який йому кадять комуністи,  спокусливий, знадливий чад соціалістичних ідей. Ним запаморочили, затуманили, задурманили голови наївних, довірливих людей. А самі прибічники Леніна жили і живуть не за принципами соціалізму, а за власним бажанням: займали престижні посади, в роки розрухи, голодомору, війни, коли діти робітників і селян умирали з голоду, вони одержували щедрі пайки, добротні квартири, будували розкішні дачі за рахунок держави.
Коли до нас приїжджають з-за кордону, то з великим подивом фотографують бронзових кумирів як щось незвичайне і рідкісне. А коли питають, чому він тут ще стоїть,  чують байдужу відповідь: “А що – він кому мішає?”
О, ще й як заважає! Володимир Ілліч добре знав про це: після Жовтневого перевороту наказав руйнувати храми, скидати хрести, розбивати пам’ятники, щоб стерти історичну пам’ять, щоб люди забули, звідки вони родом і підкорялися тільки партійним диктаторам. Більшовики царські статуї розбили, а свої поставили. Та історія повторюється: наш народ звільнився від живих московських катів, а мертві ще стовбичать, каменями спотикання перегороджують дорогу до європейського розвитку, до зміцнення нашої самостійності. Бронзові й живі комуністи — втілення двоголового орла, який стає на горло нашій пісні, душить мову, нищить незалежність. Привид комунізму розтанув над Європою, як вранішній туман на сонці. Тільки у нас обкурювання ладаном радянського режиму ще забиває памороки тим, чия хата скраю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment