Тьмяні тіні минулого

Мені вперше довелося побувати на художній виставці, де відвідувачів було не густо — я один. Лише під кінець огляду завітала ще одна жінка, яку, наскільки я зрозумів, цікавила більше техніка пастелі, у якій виконані всі майже двадцять робіт харківської художниці Олени Борисової.
Виставка приурочена 1025-літтю Хрещення Руси (що саме Київської — не згадується) і 400-літтю Дому Романових і мала назву “Цвіт імператора”. Вона експонувалася в одному з невеличких залів корпусу Микільської шпитальної церкви, а її організатори — громадська організація “Русскій дом” та Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник.

Микола ЦИМБАЛЮК

У невеличкому інформаційному листку, який вивісили на дверях при вході, зазначалося, що надзвичайно натхненні образи членів царської родини (останнього російського царя Ніколая ІІ) зазвичай зображувалися в чорно-білій фотографії. “Однак яскраві фарби Олени Борисової наближають імператорську родину до нашої реальності. Мотиви та вчинки царя-страстотерпця, його жертовне служіння та подвиг родини зможуть стати духовним взірцем, допоможуть молоді знайти духовні орієнтири”.
Переглядаючи картини Борисової, ловив себе на думці, що художниця справді майстерно володіє пастеллю. Такої пластичності, таких ніжних тонів і напівтонів, м’якого переходу одного кольору в інший, а отже, можливості передати найтонші почуття людини чи риси її характеру не дає ні живопис олійними фарбами, ні темпера, ні, тим паче, кольорова графіка. Саме пластичні можливості пастелі, наприклад, допомогли російському художнику Леоніду Пастернаку якнайтонше передати атмосферу дому Льва Толстого (“Лев Толстой з родиною в Ясній Поляні”, 1902 р.).
Більшість картин Борисової (“Отцовские доспехи”, “Анастасия”, “Царевич Алексей в казачьей форме”, “Татьяна”, “Александра Федоровна”, “Течение вечности”, “В царском селе”) також передають духовний світ портретованих. Наприклад, суміш гордості і приреченості (“Император”), лагідності, задерикуватості (“Царевна Мария на лошади”) і смиренності (“Спаси Господи!”). Загалом же майже вся експозиція (у більшості жіночих портретів бринить невидима сльоза в очах) оповита ореолом духовної боротьби, тихого смутку і печалі. А в образі імператора Ніколая ІІ — готовність до жеребу долі, смиренність і твердість.
Остання риса характеру вінценосця у поєднанні з самовпевненістю були справді характерними для Ніколая ІІ. 1894 р. він, тоді ще 26-літній юнак, продемонстрував це одразу після вступу на російський престол. У виступі перед депутаціями земств, у складі яких було багато поважних і відомих громадських та державних діячів старшого віку, він зірвався на фальцет, що перейшов у вереск. Він назвав “бєссмислєннимі мєчтаніямі” всі розмови, що точилися у тогочасному суспільстві щодо вкрай обмеженої участі земств у справах внутрішнього управління. Романов-молодший розцінив це як замах на усталену і рясно скроплену кров’ю мільйонів росіян, українців, білорусів, татар, народів Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії і Далекого Сходу та ін. непорушність самодержавства, на вершині якого на той час уже 300 років сидів Дом Романових.
Тож не дивно, що присягати на вірність царю Ніколаю ІІ змушували не лише все доросле населення, а й 12-літніх дітей. Із цього приводу навіть Лев Толстой 13 жовтня 1894 р. записує в своєму щоденнику: “Невже вони думають зв’язати цим дітей? Хіба не очевидним є те, що ця сама вимога показує їх вину і усвідомлення її. Хочуть утримати і спасти самодержавство, що тоне, і посилають на виручку йому православіє, але самодержавство втопить православіє і саме потоне ще хутчіше…”.
Офіційна імперська пропаганда віками хрестом, вогнем і шибеницею насаджувала населенню тюрми народів — Російської імперії переконання, що цар — намісник Божий. Навіть 2000 р., коли Архієрейський собор Російської православної церкви ухвалив політичне рішення про зарахування до сонму святих Ніколая ІІ і його родини, частина російського попівства дійшла крайньої межі святотатства. Вона вважає, що прославлення царя як страстотерпця недостатньо, бо він є “царьом-іскупітєлєм”. Лише заява Алексія ІІ, що подібні твердження — блюзнірство (бо подвиг спокути один — Господа нашого Ісуса Христа), дещо пригасила імпер-некрофільську епідемію.
Трагедія царської родини як звичайних людей не може не викликати душевного болю і глибокого співчуття у кожного, хто сповідує принципи християнської моралі. Такий же, а може, стократ більший біль і співчуття викликають сотні жертв січневої мирної демонстрації 1905 р. в Петербурзі, коли робітників, селян, жінок, старих і дітей, які йшли до свого царя просити хліба і захисту, розстріляли і розігнали війська. Після того Ніколая ІІ у народі назвали Кривавим. А Ілля Рєпін, художник імператорського двору, автор одного з найкращих портретів Ніколая ІІ після кривавої неділі біля Зимового палацу назавжди пориває з царським Петербургом, подавши рапорт про відставку.
Для вінценосця, як і для всього Дому Романових (Івана Грозного, Петра І та ін.), кров людська була як водиця. Згадаймо тисячні жертви царської авантюри на Далекому Сході, коли імператору, володарю 1/6 земної суші забаглося “воссоединить” ще кілька кам’янистих островів Японії. А 1914 р., демонструючи імперську силу, прагнучи утвердити себе в Європі, Ніколай ІІ кинув у горнило Першої світової вже не тисячі, а мільйони безневинних жертв своїх підданих. Вони не канонізовані, їх не оголошено святими, але вони справжні страстотерпці землі не лише Російської, а й упокорених силою зброї земель “інородців”, зокрема й українців.
Не думаю, що харківська художниця про всі ці перебіги вчорашньої “нашої спільної історії” не знає. Тим паче, що, згідно з сімейними переказами, її предок нібито з дворян і служив в охороні імператорських покоїв. А приналежність до дворянського прошарку, до обраних, мала б сформувати навіть у нащадків і певну культуру, й освіченість, і розвинений інтелект, і певну мораль. Історія України рясніє іменами нащадків дворян (не тільки вихідців з української козацької старшини), які свято шанували мову, традиції і звичаї українського народу і які залишили помітний слід у нашій культурі.
Щодо Олени Борисової, то шкода, що, безперечно, талановита художниця, знехтувала не лише високим покликанням культури, а й простими морально-етичними орієнтирами як для митця, які дозволяють йому відрізнити добре, світле, святе від темно-тьмяних тіней минулого.
Про це ж свідчать в інформаційному листку про виставку художниці і посилання на сентенції відомого україножера і російського шовініста пріснопам’ятного Василя Шульгина, який заперечував українців як націю і марив “Русью трієдіной”. Справді, “ужасно мучітєльниє роди самодержца” постали на виставці “Цвіт імператора”.
Наша газета вже писала, що в Україні (див. матеріал М. Олійник, СП № 29 за 2013 р.) почалася церковна ексгумація царських трупів. Але ж одна річ, коли цим переймаються російські попи, які стоять на службі відомої організації, інша — коли митці, у даному випадку громадяни України, йдуть на службу московсько-імперського реваншизму, ар’єргардом якого є “Русскій мір”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment