І забудеться срамотня давняя година

Мій Шевченко
Дмитро ЗАХАРУК,
м. Івано-Франківськ

Відколи навчився сприймати мову, відтоді слухаю Шевченкове слово. Відколи вивчив літери, відтоді й досі читаю Шевченкове слово. Вивчаю Шевченкове слово: у школі й педагогічному училищі, в педагогічному інституті на факультеті української філології, в університеті на журфаку, працюючи в школі, у пресі, в громадській роботі й політиці, у наукових студіях. І завше знаходжу щось нове. Ось і нині, коли за спиною промайнуло 73…
Спочатку було Слово. Слово було у Бога. І слово було Бог.
…Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Як часто ми повторюємо ці знамениті фрази зі Святого письма і з Шевченкового писання. А чи задумуємося над ними? Як розуміємо їх?
Але спочатку про Україну Шевченка і про Шевченка-Україну. Україна для поета — істота абстрактна, міфічна, навіть містична, водночас жива, реальна, найрідніша, найдорожча і найголовніша — ненька. Відвічна й довічна. Нещасно-вбога і — у Бога. Звернімо увагу на добре знані “Заповіт” і “Посланіє”. Шевченко — той самий, котрий писав:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині,
заповідав поховати себе в “Україні милій”, повстати і порвати кайдани, “вражою злою кров’ю” освятити волю, збудувати сім’ю вільну, нову і не забути пом’янути його “незлим тихим словом”. Разом з усіма хорами на всіх шевченківських заходах співаємо “Заповіт”, але не звертаємо уваги на повний зміст цього містичного твору. А багато хто й не знає. Бо не весь текст співаємо. Чи голосові зв’язки бережемо, чи боїмось — віряни богохульство почути, а атеїсти — святість молитовну. Отже, ми не співаємо:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Вдумаймося у ці рядки. Заповівши поховати своє тіло в рідну землю, великий син України не дозволяє своїй душі впокоїтись, а залишається зі своїм народом, поки разом із ним не здобуде волі. І через неволю вважає себе безбожним грішником, котрий “не знає Бога”, і не достойний линути до Бога, аж поки не “понесе з України // У синєє море // Кров ворожу”. Отже, Шевченко бачить містичну єдність живих і мер­твих у боротьбі за українську ідею, яку сповідував і яку проповідував: порвати кайдани гнобителів, збудувати високоморальне суспільство, яке жило б, зберігаючи історичну тяглість.
Ще чіткіше простежується таке бачення нації у самому заголовку твору “І мер­твим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Отже, Україна для Шевченка — містична спільнота, єдине єство мертвих, і живих, і ненароджених, з якими можна спілкуватися, на яких можна впливати, бо, якби думав інакше, то не звертався б до них із таким важливим “посланієм”.
А тепер про “Слово”. Спочатку, тобто першим актом творення світу було Слово — себто ідея, задум, план, проект, закон і гарантія виконати задумане й спроектоване, охоронити його. Слово це (ідея, задум, план, проект, закон, гарантія) було в Істоти найдосконалішої, всесильної, наймудрішої, найнадійнішої — у Бога. І було це Слово досконалим, і було воно прекрасним аж до рівня божественного, було великим і величним — Слово-дух святий, Слово-Бог. За цим Словом-ідеєю сотворено світ, і все на світі. І ті спільноти, які не схибили з Господньої дороги, за Божим прикладом мають також творити себе, творити своє майбутнє за ідеєю, яка має вписуватися в Господнє Слово-ідею. На всіх етапах націєтворення, існування нації це національна ідея. У написаному за два роки до відходу із земного життя “Подражанії 11 псалму” поет проголосив наведений на початку цієї статті оберіг. Ми часто цитуємо ці рядки і обов’язково вказуємо, що їх автор — Шевченко. І не звертаємо уваги, що це — пряма мова, мова Всевишнього. Отже, слово на сторожі рабів — не просто поетичне Шевченкове слово. Це — проголошене Шевченком Господнє слово — ідея, Божий промисел, план, закон, гарантія виконання того плану, а значить надія на краще, віра в майбутнє, наснага до боротьби за нього.
Через усю творчість поета-мислителя, поета-будителя проходить турбота про сім’ю як головний соціум суспільства і про українську націю: її єдність, служіння її проводу національній ідеї, життя і розвиток України за Господнім Словом-ідеєю. Прикладів безліч. Приверну увагу до кількох. Шевченко зі своїх творів найбільше любив “Садок вишневий коло хати” — невибагливий ідилічний образок із побуту сільської родини. Наприкінці життя поет створив буквар, у якому для першого читання вмістив тексти про Бога і християнську віру, про благодать дружнього братнього життя, а також дві думи, герої яких мучаться через гріхи перед родинами і перед нацією.
Якою ж бачив поет національну ідею? У центр буття Кобзар ставив людину. Мертвих, і живих, і ненароджених він в основному оцінював за критерієм творіння слави чи неслави. Він був переконаний, що “все гине”, а “слава не поляже”. Цікаво простежити за варіантами добре знаного уривка з поезії “До Основ’яненка”. Під враженням нарису Квітки-Основ’яненка “Головатий” Шевченко написав: “Наш завзятий Головатий // Не вмре, не загине. // От де, люде, наша слава, // Слава України”. Коли П. Куліш переконав його, що поетика вимагає чогось кращого, а Антон Головатий не був аж такою визначною фігурою, вартою Шевченкового слова, Кобзар змінив ці рядки: “Наша дума, славослови, // Не вмре, не загине; // От де, люде, наша слава, // Слава України!” І аж по наступних роздумах з’явилося: “Наша дума, наша пісня // Не вмре, не загине…// От де, люде, наша слава, // Слава України!” Отже, славою для України поет вбачав провідників, що наполегливо працювали задля нації; “славословів”, тобто тих, хто своїм словом проповідував національну ідею слави України; високу культуру нації, виражену в народній творчості.
З болем і гнівом Шевченко-мислитель викрив і осудив неславу України у своїм “Посланії” до мертвих, живих і ненароджених українців, зробив пророчі застереження, дав мудрі настанови вчителя. Якщо виконаємо заповідане Кобзарем, то реалізуємо українську національну ідею.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.
Отже, сповідувана Кобзарем українська національна ідея виражається двома словами: “Слава Україні!”.
Людина — родина — Україна — світ. Така нерозривна єдність простежується в усій творчості поета. Вселенську важливість національної ідеї слави України Шевченко детермінує так: якщо оживе добра слава України, тоді
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє.
Ми частково виконали заповіт поета і поховали його в Україні милій. Разом із ним тепер виконуймо його й Господнє слово — творімо славу нашій Батьківщині.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment