На вислання із 9-денним немовлям вирушила 1950 року за вироком радянської влади безневинна репресантка із села Ступно Здолбунівського району Рівненської області, і попри поневіряння та знущання вона ні на мить не давала погаснути материнській любові.
У повоєнний час гірка печать політичних репресій лягла на немовля, яке тільки-но народилося. Коли йому виповнилося 9 днів, мама закутала його, взяла на руки й вимушено подалася етапом до далекого Хабаровського краю. А поруч із нею — донечка Марійка, на два з половиною роки старша від братика. Якби цей надважкий шлях від села Ступно Здолбунівського району до Хабаровська зняли на кіноплівку, то жахливішого фільму годі було б шукати — так вважає мешканка селища Млинів, учителька Млинівської районної гімназії Марія Кравець. І це не просто слова, а пекучий сплеск болю, бо Марія Олександрівна говорить про власне минуле: це вона — ота дівчинка-репресантка.
Кип’яточку не дали, бо “западенка”
“Зачіпкою” для звинувачення і виселення до Сибіру сім’ї Бобриків (Бобрик — дівоче прізвище Марії Олександрівни) стала причетність родичів до визвольного руху, участь у “Просвіті” й звичайна людська працьовитість. Бо ступнівські господарі ще на початку сорокових років назбирали достатньо будівельного матеріалу і мали намір поставити нову хатину. Та на заваді стала війна. Завершили будівництво вже в повоєнний час, тим паче, що заготовлений матеріал вцілів під час німецької окупації. Та недовго раділи новосели. Влада вгледіла у їхніх діяннях “куркульські замашки”. А тут ще й план виселення заможних людей не виконано. Тому влада вирішила конфіскувати майно у Бобриків, а сім’ю направити до Хабаровського краю. І це попри те, що господиня Лідія Семенівна тільки-но народила дитя.
— Найбільше натерпілася мама, — згадує Марія Олександрівна, — адже мученицька подорож до місця призначення тривала більше місяця. Численні пересильні пункти, нестача їжі, хвороби — все довелося пережити. На одній зі станцій мій новонароджений братик почав сильно кашляти — застудився. Мама пішла до станційної охорони, аби попросити для зігрівання кип’яточку. Натомість у відповідь почула: “бандерівка”, “западенка”. А потім, аби заробити на “кусень хліба”, мама рила траншеї, працювала на лісоповалі. Житлові умови були жахливі: коли розливалася річка, поселення повністю затоплювало, тому жили на даху дерев’яного бараку. Тішило лише, що нашій сім’ї дозволили бути разом. Отож підтримка діда, баби, а найбільше батька була як рятівна соломинка. За 10 років перебування у Хабаровському краї моя родина залишила там три могили. Не витерпів голоду та холоду рідний брат, він прожив лише кілька місяців. Дідусь також знайшов вічний спочинок на Амурі. У тата й мами народилося на виселенні ще одне дитя, але Галинка дожила лише до шести місяців. На межі життя й смерті опинилася мама. На щастя, її вдалося врятувати. Вона жива й понині, але коли іноді заходить мова про наше перебування на Хабаровщині, то кожного разу мама просить: “Давай змінимо тему”. І я її прекрасно розумію, бо згадувати пережите страхіття — це роз’ятрювати душевну рану.
Щастя, вибудоване на тернах
Переді мною документ, який свідчить про реабілітацію сім’ї Бобриків. Пожовклий і водночас світлий, бо справедливий. Він уже нічого не змінить і не поверне, але він очистив репресантам душу.
— А перед ним був епізод, — пригадує Марія Кравець, — який уперше дав надію на реабілітацію. Ніщо з раннього дитинства так не запало в душу, як звістка про смерть Сталіна. Бачу: дорослі стоять і плачуть. Серед них батько. Потім він відвів мене вбік і прошепотів на вухо: “Тепер, доню, у нас є шанс повернутися додому в Україну”. Слава Богу, ці слова здійснилися. Правда, в нашій рідній хаті облаштували магазин, а потім за неї виплатили компенсацію, але її розмір був мізерним!
Свою нову долю на батьківщині репресанти будували практично з нуля. Зокрема й заново звели оселю. Опісля батьки з розумінням поставилися до бажання доньки здобути спеціальність учителя. Марія Олександрівна закінчила фізико-математичний факультет Рівненського педінституту. Із 1974 року працює у Млинові. Саме тут відбулася як педагог-професіонал і пройшла шлях від спеціаліста до вчителя вищої категорії, отримала звання “Старший вчитель”. Її вихованці ставали переможцями олімпіад, а клуб “Пошук”, який Марія Олександрівна організувала й очолює нині, зібрав унікальну спадщину матеріалів з історії рідного краю. Та спогад із раннього дитинства про той мученицький шлях на вислання — досі як незагойна рана.
Євген Цимбалюк
