В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ: «Ми різні, але нас єднає Україна» 23 серпня в Києві відбудеться Національний круглий стіл «Порозуміння заради європейського майбутнього»

У червні 2013 року група відомих громадських діячів виступила з ініціативою проведення Національного круглого столу “Порозуміння заради європейського майбутнього”. Його мета — вироблення рекомендацій для підготовки України до підписання на саміті у Вільнюсі в листопаді 2013 року Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Йтиметься про цивілізаційний вибір України: долучатися до європейської спільноти чи прямувати в проросійські союзи, куди нас тягне північно-східний сусід?
Про цей вибір говорить в інтерв’ю “СП” один з ініціаторів Національного круглого столу, голова оргкомітету з його проведення, відомий учений і громадський діяч, почесний президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Герой України В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ.

— Національний круглий стіл відбувається напередодні 22-ї
річниці відновлення нашої державності. Це традиційне “ритуальне” приурочення до дат чи за цим глибший зміст?
— Це не ритуальне приурочення. Просто раніше це було складно зробити через літній час — ініціативу ми проголосили 20 червня, тож треба виконати велику підготовчу роботу. А на пізніше відкладати неможна, бо хоч рішення про підписання Угоди про асоціацію формально ухвалюватимуть у листопаді, але реально, політично це вирішуватимуть на початку вересня. Нас підтримали представництво Євросоюзу в Україні, посольства майже всіх країн ЄС у Києві.
— Мова про те, що на початку вересня Україна, її владні інституції мають зробити всі належні кроки, ухвалити потрібні акти, необхідні для підписання Угоди?
— Принаймні показати, що ми до цього готові. І якщо сьогодні зробити ще не всі належні, то, бодай — кілька найнеобхідніших кроків.
— Отже, порозуміння заради європейського майбутнього. Ви вважаєте, що в нашому суспільстві, і не лише щодо ЄС, бракує порозуміння?
— У нас його просто немає. Оте непорозуміння штучно підтримують. Почалося воно від знаменитого винаходу Медведчука, за його тодішніх можливостей при Кучмі. Коли перед президентськими виборами 2004 року з’явилися білборди з Україною, поділеною на три зони: першого сорту, другого і третього. Почали навмисне роздувати цю нерівність між мешканцями Західної України, Центру, Донбасу. Ця політика сьогодні триває. Недаремно ж, коли відбувся круглий стіл протилежного спрямування, організований Медведчуком, сам президент Росії приїхав туди, в Крим, і там було стільки росіян.
Не кажу, що не існує реальних суперечностей, певних розбіжностей у поглядах українців. Безперечно, існують хоча б тому, що Україна була розділена між кількома імперіями. Це наклало відбиток і на мислення, і на ставлення до певних духовних і матеріальних цінностей. А ще ж демографічне питання. Українські землі, які козаки завойовували аж до Дону, потім штучно заселили різними людьми. До того ж, значний відсоток — це люди з кримінальним минулим. Я дуже люб­лю Донбас, у мене там мешкають родичі. Згадую свої дитячі враження. Мене дивувало, що мої однолітки пишалися тим, скільки сидів чийсь брат: у того один раз “ходив у зону”, у того тричі… Чи накладає це відбиток на подальше життя? Звичайно, накладає. Не ідеалізую галичан чи закарпатців, там є свої проб­леми. Існують мовні, демографічні, культурні, навіть світоглядні відмінності. Але це єдиний народ. Зверніться до відповідних фахових досліджень.
Є відмінності і в Німеччині, яка має свою тривалу історію, баварець відрізняється від саксонця, мовно теж, і якщо вони говоритимуть кожен своїм діалектом, то не зрозуміють один одного.
А у нас замість того, аби згладжувати це, знаходити порозуміння, певні особи намагаються ці непорозуміння роздмухувати, відокремлювати різні частини України. Вони відрізняються ще з часів Київської Русі, яка також була строката, і ті відмінності в культурі, мові близькі до нинішніх.
— Які нині суспільні настрої щодо євроінтеграції? Якщо б сьогодні в Україні відбувся референдум щодо вступу до Євросоюзу, НАТО, яким був би результат?
— Щодо Євросоюзу, то більшість проголосувала б “за”. Щодо НАТО? Особисто я вважаю, що це треба робити. Але питання НАТО настільки заполітизували за радянських часів, що навіть людям мого покоління втовкмачили, що це ворожий, агресивний блок. Хоча насправді це оборонний блок, який створили фактично на противагу Варшавському пакту. Тому тут про результати говорити важко. Але для нас сьогодні важливіший європейський вибір.
— Ми усвідомлюємо, що це таке?
— Не треба робити помилку, яку ми робили наприкінці 80-х—початку 90-х років, — оці твердження, що коли Україна стане незалежною, то одразу буде заможною. Пам’ятаєте ті листівки, що ми виробляємо стільки-то цукру, зерна, сталі, тепловозів, ракет і всього. Я тоді гаряче дискутував зі своїми колегами-рухівцями, доводив, що не можна цього робити. Але дехто боявся, що інакше на референдумі люди не проголосують за незалежність. Помилкова точка зору. Переконаний, проголосували б, і про все чесно сказали б людям. Адже для того, щоб щось зробити, необхідно усвідомити, що це треба зробити. А не тішитись ілюзіями.
Тепер знову вибір, коли говорять: “Україні треба йти до Європи”. Але Україна в Європі була завжди. Усім відомо, що частина українських земель мала свого часу столицю у Варшаві або у Відні чи Празі. А оця територія Донбасу, щодо якої де­хто сумнівається, чи українська вона, чи це Європа? Це так запитують противники європейського вибору. Точніше, вони навіть і не противники, просто їм здається, що це легше — поїхати до кума в Росію, там “набухатися”, а от у Європі, де теж скрізь можна випити, цього такою мірою немає. Але ж ця частина України свого часу теж належала до Європи. Давні грецькі поселення — це Європа того часу. Ми завжди були в Європі. А нині маємо зробити, якщо хочете, світоглядний крок: або йдемо так, як розвиваються всі цивілізовані країни, або пристаємо на позицію Росії. І тоді нашим дітям чи й онукам доведеться, не дуже чемним словом нас згадуючи, таки зробити той крок. А що сьогодні пропонує Росія? В отій “цукерці” вже справді є шкідливі речовини: жодного бачення майбутнього. Бо Росії, крім ностальгії за їхнім імперським минулим, немає чого запропонувати. Адже навіть газ колись закінчиться, а тут іще світ неминуче перейде на видобування сланцевого… Отож чуємо лише волання: давайте будемо разом, Митний союз, інші союзи, — бо навколо кишать вороги (крім Венесуели)… А там, дивись, може, ми з барського плеча скинемо вам пару центів у ціні на блакитне паливо. А може, й не скинемо. Залежить, на яку ногу встанемо, і чи тяжке буде похмілля…
Зверніть увагу, що вже сам Олександр Лукашенко заявив, що Росія обдурила Білорусь, заманивши у так званий Митний союз, а тепер просто не виконує своїх обіцянок… Навіть бацька прозрів…
Росія, вустами Путіна і російського патріарха Кіріла, волає, що ми, Росія й Україна, повинні жити спільно, дотримуватися православно-слов’янських цінностей. Вибачте, що це таке, православно-слов’янські цінності, у ХХІ столітті? Тоді я не дуже розумію, що робити Казахстану в Митному союзі? І чому православно-слов’янські? А якщо слов’яни не православні, то це люди другого сорту? Наприклад, поляки.
— У Москві щодо слов’янства взагалі рахують тільки до трьох: Росія, Україна, Білорусь. Хоч слов’янських держав у Європі більше десятка…
— Та й у цих трьох державах не лише православні, є католики, протестанти, мусульмани, яких доволі багато, є агностики, атеїсти. Москва ж пропонує хапатися за минуле. Але минуле треба знати, розуміти, поважати та будувати майбутнє.
— Ви пригадали, що коли ми йшли до референдуму за незалежність, дехто твердив, що ми, мовляв, автоматично станемо заможними. Чи не повторюється ця помилка зараз, коли, агітуючи за Євросоюз, дехто теж твердить подібне?
— Сьогодні багато мислячих людей, які розуміють ситуацію. Є досвід низки країн, що увійшли до ЄС. Наприклад, Прибалтика. Пригадайте економічну війну, блокаду, яку чинила проти них Росія. Але як тільки прибалти вступили до ЄС, їх став “поважати” східний сусід. Уже не повелитель, а один із сусідів. Бо вони дістали захист цілої європейської спільноти. Те саме буде з Україною. Чому оця економічна війна Росії проти України набуває особливої непримиренності? Бо Росія розуміє: як тільки буде підписана Угода про асоціацію ЄС і України — це вже кінець її захланно-експансіоністських прагнень. Далі — роки непростого входження у європейську спільноту. Ми самі творитимемо свою історію!
А от виникає таке питання: чому ж затяті противники європейського вибору їздять на європейських автомобілях, ігноруючи “лади” та “волги”? Чому ще з радянських часів намагаються придбати імпортні шмотки? Є два варіанти: або працюємо і собі робитимемо такі речі, або давайте взуємо постоли і ходитимемо десь там, “у расєйськой глибинці”.
Тут питання про цивілізаційний вибір. А те, що треба працювати, це очевидно.
— Останнім часом проштовху­ється така ідея, що, мовляв, європейські цінності не для нас. Що там світ насилля, стрілянини, геїв і т.  ін.
— А в нас нема стрілянини, нема врадіївських чи миколаївських ґвалтівників? У нас не стріляють на вулицях, зокрема й у Києві? Немає ідеальних суспільств, у всіх є проблеми. Питання в тому, як вони вирішуються. Скажімо, в країні з реально демократичним законодавством і правовою системою засудили прем’єра Берлусконі за реальні злочини, і він сидітиме у в’язниці. Чи можете уявити, щоб у нас (якщо це не політично вмотивований вирок, як щодо Тимошенко) хтось відповів за скоєні злочини? Колись буде й це, але то далекий шлях. У європейських країнах стражі порядку не дали б утекти ректору-хабарнику! А якби таке трапилося, то міністр внутрішніх справ пішов би у відставку. Там ще цінуються поняття професійної і людської честі. Там навіть за плагіат і купівлю диплома чи звання держслужбовців звільняють із посади. А у нас за плагіат не дозволяють виключити студента! Пригадую, як на парламентських читаннях із питань освіти я наполягав на тому, щоб вишам дозволили позбавлятися плагіаторів. Але тодішній перший заступник голови Верховної Ради Адам Мартинюк заперечив: “То це ж усіх треба буде повиключати”. То був не жарт, ви ж знаєте, що товариш Адам ой який серйозний і принциповий чоловік, він бо ж комуніст твердопереконаний…
Звичайно, є спроби дискредитувати європейське життя. Але найбільша дискредитація — це коли заплющувати очі і казати, що в Європі все прекрасно, і ми за один день станемо високорозвиненою, демократичною країною. На жаль, ні, адже це тривалий процес. Мало досягти цивілізованого життя, його треба обстоювати щодня і кожним своїм вчинком.
— Але є серйозніші заперечення. Це коли твердять, що не треба нам ні в Митний союз, ні в Європейський. Що у нас має бути якийсь свій “особливий шлях”.
— Примітивне уявлення. В сучасному світі вижити “особливим шляхом” неможливо. Нині змінюється структура світу. Сьогодні може бути (на жаль, бо я б цього дуже не хотів) і “віртуальна” Україна. Ото сидять в Інтернеті українці з усього світу і творять між собою свою державу. Але у світі сучасних технологій, коли все зв’язане між собою, неможливий якийсь “свій шлях”. Насправді це псевдотеорія, що постає на уявленнях ХІХ століття.
— Ініціатори Національного круглого столу у своєму маніфесті закликали до участі всі політичні сили країни: владу, в особі її найвищих представників, парламентську більшість і парламентську опозицію. Відгукнуться? Чи не стане це круглим столом лише опозиції?
— Запрошувати треба всіх, включно з комуністами, які, розумію, не прийдуть. Але це буде показник зрілості тої чи тої політичної сили. Прийти на круглий стіл — це не означає, обов’язково його підтримати. Круглий стіл для того, щоб обговорювати проблеми. Висувати свої аргументи і намагатися переконувати опонентів, навертаючи їх “на свою віру”. Не лаятися, а доводити. Щодо влади, то неучасть буде великою помилкою, проте, сподіваюся, вона не буде зроблена. Тим більше, влада останнім часом виявляє (правда, доволі обережно) своє бажання все-таки підписати Угоду. Думаю, представники влади будуть. Що стосується опозиції — вона теж буде. Ми вийшли з цією ініціативою як пересічні громадяни України. Жоден із нас не є членом будь-якої партії, хоч, звичайно, має свої політичні симпатії.
Врешті, показовий досвід Польщі кінця 80-х. Коли генерал Ярузельський провів переговори з лідерами “Солідарності”, яких він свого часу посадив до в’язниці. І всі учасники того знаменитого “круглого столу” зрозуміли, що їм треба домовитися в головному: є Польща, незалежна, демократична, вже не сателіт Радянського Союзу. А далі давайте будувати державу. Вийде те, що захоче народ, на що він здатен. Підозрюю, що не останнім аргументом Ярузельського була й турбота про свою майбутню долю, і реальну, і в історії…
Те ж потрібне й Україні. Ми ніколи не матимемо людей з однаковими поглядами. Завжди буде влада, опозиція. Але якщо нами керуватиме одна мета, все буде гаразд. Адже ми живемо в розумній і потенційно багатій країні, де все можна зробити. А коли ж її штучно намагаються поділити, сказати, що оті мають рацію, а інші — ні, це неправильно.
— Що може бути спільним знаменником?
— Нормальне життя. А нормально жити — це дати дітям нормальну освіту, мати можливість працювати, заробляти гроші, вести достойний спосіб життя, розвиватися культурно. І нарешті всі повинні бути рівні перед законом. Тоді дуже багато чого зміниться. Адже нині судова система — просто знущання над демократією.
— Рівність перед законом — це одна з європейських цінностей.
— Безперечно. А фактичну нерівність, між іншим, найважче буде у нас перебороти. Вже пішли метастази. Торік я провів цікавий експеримент. Розмовляв з абітурієнтами, які йшли на наймодніший у нас факультет — правничий. Запитав, чому вони йдуть на правників, що знають про юриспруденцію і найцікавіше — ким би хотіли стати після закінчення навчання, адвокатом чи прокурором? Жахливим для мене виявилося те, що всі сказали —  “прокурором”. Карати людей. Хоч адвокат — той, хто їх захищає. Ось таке скособочення…

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment