Одна чарунка з щільника нашого мистецтва

Ювілейна, десята виставка “Поташня — чарунка Поділля” в Національному музеї Тараса Шевченка п’яти художників укотре засвідчила блиск і багатство українського пленеризму. Навіть незважаючи на те, що держава мало не від Дня Незалежності вдається до політики обструкціонізму щодо національної культури. Але попри все ініціатива й ентузіазм митців не дають нашому мистецтву зійти на маргінес і час від часу демонструють нові підходи до культурного процесу і вражаючі результати роботи митців.

Микола ЦИМБАЛЮК

Автор і куратор проекту “Поташня…”, ініціатор і співзасновник першого осередку (музей+галерея) образотворчої культури у подільському селі (с. Поташня Бершадського р-ну Вінницької обл.) відомий художник Прокіп Колісник зауважив, що їхня виставка не бозна-яка велика за кількістю робіт. Але ж суть не в кількості. Бо кожен із п’яти художників, котрі виставили свої полотна в музеї Шевченка, то неповторно-індивідуальне мистецьке явище. А їхня творчість як маленька чарунка духмяного золотого бджолиного щільника — української, ба більше — світової культури.
Бо й справді, без чарунки немає щільника. Кожен із поташнянських пленеристів (а це крім Колісника Володимир Гарбуз, Олесь Соловей, Василь Корчинський і, на превеликий жаль, уже покійний Левко Воєдило) має різний стиль, манеру письма, але всі вони об’єднані великим почуттям, без якого немає справжньої творчості — любов’ю до отчого порогу. Крім подолян Колісника й Корчинського, решта народилася: Соловей — у Києві, Гарбуз — на Київщині, Левко — на Чернігівщині. Сюди варто додати й інших митців — поетів (як, наприклад, Василь Герасим’юк, нині в інших світах Ігор Римарук та ін.), музикантів, артистів, які теж стали органічною частиною цього культурно-мистецького дійства. Тож, незважаючи на те, що родом вони з різних місць, у кожного з них у душі своя Поташня. Якщо б її не було в душі, то не було б цих одухотворених поташнянських пейзажів.
І тут погоджуюся з думкою зачинателя космогонічного живопису Володимира Гарбуза, що їхня виставка не менш потужна за силою духовності, ніж найкращі виставки у престижному Арсеналі. Скромність художника не дозволила сказати, що насправді в багатьох випадках мистецький гурт “Чарунка” стоїть вище завдяки національній закоріненості його мистецтва. І про це, до речі, говорили самі відвідувачі.
У самовідданій праці пленеристів є й інші, не менш важливі складові. Гірко усвідомлювати, але навколишні ландшафти (погляньмо, що зробили з красенем Києвом за останні 20 років!) зникають так само, як і наша духов­ність. Микола Стороженко наводив приклад, коли вони нещодавно відкривали художню виставку канівських пейзажів, написаних у 1950-х роках, то канівці уже не могли впізнати за ними своє нинішнє рідне місто на придніпровських кручах — настільки його “покращили”, спотворили. Тож зафіксувати, передати красу і світло рідної землі, пробудити щирі почуття любові та побожності — одне з найважливіших у їхній творчості.
Ще одна складова — культурно-просвітницька місія. Чи варто згадувати про те, на що перетворили наш народ, край, українське село роки бездержавності? Але село, зазнавши безприкладних матеріальних і духовних втрат, живе, іноді — животіє, і попри все народжує, ростить і виховує молоде покоління. Воно здебільшого не має таких можливостей, як діти міста, для розвитку своїх інтелектуально-духовних задатків. І такі щорічні виїзди у Поташню відомих діячів мистецтва, літератури несуть живильний нектар спраглим дитячим душам. Гадаю, таке спілкування мусить дати свої благодатні паростки. Зрештою, майже всі вони — художники, письменники — родом із села. Як і вся українська нація.
Коли Олесь Соловей сказав, що “наше призначення — відродити село, бо ми втрачаємо українську Атлантиду”, то всі зрозуміли це не буквально. Адже первинним є дух, національний дух, який жорстоко нищить нинішній уклад життя. І це стосується не лише українців. У цьому віковічному герці перемагає той, хто зможе зберегти свою і свого народу національну ідентичність. Тому так важливо культивувати, виховувати серед українців не лише повагу до національного мистецтва, свого “я”, а й любов та взаємодопомогу.
Незчулися чарунківці, як минуло 10 років від першого пленеру 2004-го. Ніби це й не багато, але разом із тим це — вічність. За цей невеличкий відтинок часу від них пішло двоє прекрасних людей — Ігор і Левко. Саме Левко запросив тоді ще молодого Олеся Солов’я до їхнього гурту, познайомив із Прокопом, який заходжувався коло організації поташнянського пленеру.
— Для мене це була велика честь, — зізнається Олесь, наймолодший із учасників. — Спілкування з Колісником збагатило мене як художника, як людину. До цього я бачив його роботи в Художньому музеї, на інших виставках. І щороку, відкриваючи для себе прекрасне село Поташню, я більше розумію його самого, його творчість.
Так само і з Левком Воєдилом, з яким він познайомився 1992 р. у Національному художньому музеї, де роботи його пензля заговорили потужно і впевнено.
Рівно за два тижні перед відкриттям ювілейної виставки вони з ним попрощалися. Останнім часом Левко жив у селі, на межі України з Білоруссю. Олесь лиш тоді відчув і зрозумів його палітру, оту сріблясту-сіру поволоку його полотен, оту заглибленість світосприйняття, коли побував на його обійсті, в його хаті. Підсвідомо у нього народжувалося пантеїстичне сприйняття плотів, будинків, вимитих дощами і висушених сонцем, і та криниця з похиленою червоною калиною, яка вродила тоді як ніколи, що переносив на свої полотна Левко. Всі ці образи оспівані Воєдилом у його роботах. І мелодія серця бриніла тужливо з його полотен. А сам він, на картині О. Солов’я, в косих променях вранішнього сонця, поринувши у роботу, писав на останньому пленері поташнянський пейзаж, повернувшись до всіх спиною. Духовно, своїми картинами він і досі творить для нас, для України…
Живий класик українського живопису, академік Микола Стороженко теж дуже любив Левка Воєдила і як людину, і як оригінального художника.
— Я вважав і вважаю, — сказав він, — що суть живопису — в поезії, а поезія була характерною рисою, душею його полотен. А ще, щоб творити мистецтво, справжнє, а не кон’юнктурне, потрібна абсолютно очищена душа. Крім того, ще треба мати якусь освяченість. Це дає силу таланту, а потім уже — знання малярської техніки, вправні рухи руки.
За словами Миколи Андрійовича “без рідного слова, поезії, як і музики народ не може жити”. Творчість учасників поташнянського пленеру, цього посвяченого гурту, несе нам і слово, і поезію, і музику рідного краю. Це той імпульс, який генерується і сприймається на генетичному рівні. А всі ми (і творці, і глядачі) мусимо дбати, оберігати його від засміченості. Бо справжнє мистецтво там, де немає засміченості, немає культу наживи, інших ницих почуттів.
А наприкінці Микола Стороженко висловив думку, яка на перший погляд видається парадоксальною:
— У цих полотнах, що представлені учасниками ювілейного пленеру з Поташні, є дійсність. Тієї дійсності, якої мільйони не бачать, а вони, художники, побачили і перенесли на свої картини. Дійсність торкається незримості. Оце і є справжнє мистецтво.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment