Чи можлива єдність?

Існування в Україні щонайменше трьох православних церков ніяк не спричинене об’єктивними обставинами. Детальне осмислення матеріалів безпосередньо і дотично пов’язаних зі святкуванням 1025-річчя Хрещення України-Руси показує, що маємо справу з різним ступенем дозрівання політичних середовищ до розуміння потреби духовної самостійності. Цинічні спекуляції на слові канонічний, який загалові вірних подається як угодний Богові. Але ж існує дорога: “Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові”. Себто повин­ність справжнього християнина — дотримання законів держави, у якій він живе, ухвалених правдою і справедливістю. А чи угодний Богові людський вчинок, якщо в його ім’я топчуться закони держави? У житті бачимо, що часто релігією прикривається нехтування законом.

Мирослав Левицький

Якщо поглянути критично, то нехтування українським законом було повсюдним під час офіційного святкування у Києві 1025-річчя Хрещення України-Руси 27—28 липня 2013 року. На святі, яке мало стати виявом радості, було мало духовності й багато політики та брудної сили. І не дивно, бо нині в Україні бал править вихований радянською системою гомо совєтікус, час від часу декларуючи релігійність. Тож не випадково глава УГКЦ Блаженніший Святослав, характеризуючи в інтерв’ю для УНІАНу стан духовності в Україні та світі, зазначив: “Можна, скажімо, стояти близько до Глави Церкви на святкуванні 1025-ліття Хрещення і демонструвати себе як дуже великого церковного мецената, а наступного дня красти державні гроші. Це трагедія християн у сучасному світі”…
Усе це трансформується у збайдужіння до усього, включно з Церквою. Тож не дивно, що у центрі уваги українських повідом­лень про державне відзначення свята був бронепотяг, на якому в Україну приїхав Московський патріарх, його пристрасті до розкошів та ідеологія “русского міра”, з якою він уособлюється. Обурювало, що простим вірянам довелося проходити на молитву за спеціальними перепустками. Тож не було тієї атмосфери, тієї масовості, які спостерегли українці в коротеньких сюжетах у теленовинах про перебування у ті ж дні Папи Римського в Бразилії, де він вільно ходив між людьми.
Особливо гостро це відчувалося під час заходів за участю Президента Росії — під час його перебування біля підніжжя пам’ятника Володимира Великого 27 та 28 липня у Києво-Печерській лаврі, куди російські охоронці не пускали навіть українських парламентарів і міністрів.
Попри все склалося враження, що Путіна і Кіріла в Києві зустрічали вимушено й холодно. На цьому наголошують аналітики “Українського тижня”. Проте журналіст Віталій Портніков, який багато років працював у Москві, вважає відзначення ювілею Хрещення в Києві за участю Путіна та патріарха Російської Церкви їхнім великим політичним тріумфом. Для них не важливо, хто і скільки з ними розмовляв у Києві, головне — картинка та закадрові коментарі, які продемонструвало російське телебачення. А у них Путін постав як невтомний реставратор “большой родіни”, а Кіріл як перша особа православного світу. І міраж переможців на тлі підготовки до надважливих виборів мера Москви їм був дуже потрібний.
Звичайно, такі нюанси, як зустріч Президентів України та Росії, що тривала 15 хвилин, залишилися поза рамками пропагандистського образу “переможців”. А в Києві тому моменту надають значення, називаючи його знаковим. Проте однозначного тлумачення цього явища поки що немає. Є припущення, що Путін уже “заліз у печінку” навіть нинішній владі, перманентно здійснюючи провокації щодо України, у парі з якими йде блокування тих чи тих українських товарів. Найсвіжіший випадок — заборона солодкого товару від “Рошен” як метод впливу на політика Петра Порошенка.
До речі, Путін під час перебування в Україні на святкуванні 1025-річчя Хрещення України взяв участь в організованій “Українським вибором”, який очолює його кум Віктор Медвечук, конференції “Православно-слов’янські цінності — основа цивілізаційного вибору України”, де пристрасно агітував за входження України до його “ідеї фікс” — Митного союзу країн СНД. І це сталося, всупереч запевненням прокремлівських політологів і “всезнаючої” (а насправді усе менше знаючої!) Ганни Герман, що Путін їде до Києва як паломник…
Отож їхав як православний паломник, а приїхав як агітатор за відновлення імперії. Агітував не лише в Києві, а й у Криму. Там він на спільному святкуванні Дня флоту України та Дня ВМФ РФ 28 липня знову дав волю емоціям шовіністичного нутра.
У спільному параді двох флотів він побачив прагнення до єдності, у якій спільно жили батьки, спільно працювали та захищали “спільну батьківщину”, роблячи її великою та “непереможною”. Вкотре повторив маразматичні штампи про “спільне коріння, спільну культуру і спільну релігію”… Тож не дивно, що російська опозиціонерка Валерія Новодворська називає президента Росії з його ностальгічними риданнями за “спільним минулим зі спільною релігією” вихідцем із братської радянської могили, людиною з минулого.
І він не один серед російського проводу живе міфом про “спільне минуле”. Його доповнює (а можливо, є його вчителем) нинішній патріарх РПЦ Кіріл (Владімір Гундяєв). Проповідь, яку він виголосив у Києво-Печерській лаврі, була насичена політичними гаслами, за якими часто йдуть ревізіоністські дії. Вони, себто ігнорування державної влади Узбекистану, Киргизії та Молдови під час церковних призначень, за інформацією “Українського тижня”, стали причиною того, що дві перші з названих країн узагалі не пустили на свою територію Московського патріарха, коли святкували 140-річчя утворення Ташкентської єпархії. А Молдова  позаминулого року обмежила час перебування та географію зустрічей російського патріарха з вірними.
У Києві патріарх Російської церкви розпочав проповідь із міфу про 1025 років “спільної історії”. Як гріх гордості та політичних амбіцій кваліфікував він твердження, що у національній державі має бути церква із державною мовою та національним церковним проводом.
Виявляється, таких “заносів” не сприймають не тільки духовенство та вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату. Після закінчення Проповіді в Києво-Печерській лаврі почалося скандування: “Кіріл наш патріарх”. Телекамеру перевели на людей. І ніхто з тих, хто потрапляв в “око” камери, не відкривав уст. Тому що для багатьох людей, котрі зібралися там, патріарх Кіріл — не їхній патріарх, а вимушена реальність.
У проповіді він часто використовував словосполучення “на українській землі”. У парі з постійним наголосом на неподільності Російської Церкви воно звучало як провінція. І це не лише моє враження. Багатьох вразило, що Україну Московський патріарх назвав “нашою землею”, а українців — “нашим народом”. На місце колись радянського народу нині ставиться “наш”, себто “православний народ”.
У київському слові Кіріла, з його постійними наголосами “на всій православній церкві” було намагання подати Росію як центр православного світу. Київський патріарх із цього проводу сказав, що нині в Росії, шляхом утворення єпархій для районів, є намагання створити видимість найбільшої у православному світі церкви, мовляв, вона має близько 300 єпископів. Однак у Росії дуже мало людей відвідують церкви. “За 140-мільйонного населення нинішнього року на Великдень пішло до церков лише 4 мільйони 600 тисяч осіб”, — наголосив патріарх УПЦ КП.
І хоча у православ’ї першість належить Константинопольському патріархові, є патріархи помісних церков, які готові визнати формальну першість за Росією. І причина банальна — політична (а можливо, не тільки політична підтримка з боку Росії), про що виразно сказав в інтерв’ю глава Кіпрійської церкви Хризост II. Хоч не всі були готові переступити традицію. Єрусалимський патріарх Феофіл III у проповіді в Києві виразно наголосив на першому місці Константинополя у сучасному православ’ї. І, що цікаво, він назвав три Церкви — Українську, Білоруську та Російську такими, з якими Єрусалимська церква має стосунки.
Із цієї проповіді та з уже згадуваного інтерв’ю глави Кіпрійської церкви українці дізналися, що глав інших церков запрошував до Києва патріарх Російської церкви, а не Київський митрополит. Цей факт, а відтак слова подяки за запрошення в Україну адресовані громадянину Росії, люди з тверезим мисленням у Києві мали б розцінити як акт неповаги до українського суверенітету, до українців, як нації.
І коли на тлі слів Феофіла III про три (а не про одну, як це подає Росія) церкви, можна якось виправдати цей його приїзд до України на московське запрошення, то для усіх тих, хто був статистами у російській геополітичній грі, важко знайти реальне виправдання. Тим паче, що є прецедент. Константинопольський патріарх Варфоломій не приїхав до Києва, хоч був запрошений. І Янукович навіть хотів його нагородити “Орденом Свободи”. Однак патріарх з огляду на розкол в українському православ’ї не захотів їхати.
Хоч про розкол як відмову від поїздки ніде офіційно не сказано, проте, проаналізувавши детальніше листа Константинопольського патріарха, що розміщений на сайті УПЦ Київського патріархату, розуміємо, що патріарха Варфоломія турбує розкол українського православ’я. Якби він приїхав в Україну на запрошення Кіріла, то це означало б, що у церковному конфлікті він стає на бік російської партії.
Правда, свого часу він уже був в Україні разом із Московським патріархом, за що його сильно критикували. Однак тоді в Росії на патріаршому троні ще не сидів Владімір Гундяєв. З проводу неможливості патріарха Варфоломія І особисто бути присутнім у Києві на святкуванні 1025-річчя Хрещення України-Руси у зверненні Синоду УПЦ КП читаємо: “На нашу думку на заваді його участі у святкуваннях, як і особистої участі низки інших Предстоятелів, стало небажання співдіяти втіленню через урочисті заходи ідей “Третього Риму” — зарозумілої і нечестивої теорії, яка прагне підмінити єдність у Христі єдністю під владою Московського престолу”.
Можливо, так воно і є, але з надісланого листа цього прямо не виникає! Однак вражає у ньому діаметральна відмінність мови, у порівнянні з мовою Гундяєва. Той говорить про Церкву на українській землі у єдності з “нашою” Помісною Російською Церквою, розмову про націю називає гріхом, спокусою. А у листі патріарха Варфоломія слово “нація” належить до провідних. І лист адресований побожному українському народові, а не якійсь персоні, що є проявом мудрості.
У листі Константинопольського патріарха зазначено, що українська нація збагатилася великою кількістю святих, які мають світовий авторитет і визнан­ня, та постійно моляться за український народ. Річницю Хрещення називають святом нації, а не лише Церкви.
Щодо болючого для всіх розколу в українському православ’ї у листі зазначено: “Вселенський Патріархат засмучений і стурбований існуючими та виникаючими розділеннями в Православ’ї в Україні. Ми віримо та працюємо в різних напрямах, використовуючи всі духовні й церковні засоби і методи, доступні нам, аби подолати розбіжності шляхом любові та ведення діалогу”.
Немає в ньому найменшого натяку, на “розкольників”, і вимог, аби вони “покаялися”. Не в Києві треба шукати причини релігійного розколу в Україні.
Лист закінчується запевненням, що Вселенський Патріархат продовжуватиме зусилля задля єдності. Як її досягти і що на тому ґрунті робиться — це окреме питання. Тим паче, що глава УГКЦ в недавньому інтерв’ю для УНІАН розповів про його розмову з митрополитом УПЦ МП Володимиром у контексті об’єднавчих процесів.
І в той же час УПЦ КП великі надії на єдність пов’язує зі словами Президента України, що прозвучали на урочистому вечорі в Палаці “Україна” з нагоди свята Хрещення. У ній він закликав до єднання церков на засадах стародавньої традиції християнства Київської Русі. Він також підкреслив, що не допустить втручання іноземних центрів у внутрішні справи не тільки України, а й українських Церков, бо це підриває основи національної безпеки.
“І ми дуже вдячні за таку підтримку з боку Президента”, — заявив згодом у проповіді патріарх УПЦ КП. Звичайно, не всі однозначно сприйняли слова подяки, адресовані Віктору Януковичу. Хоч на ювілейному вечорі звучала нова мова Віктора Януковича, без характерних реверансів у бік Російської церкви та її Патріарха Кіріла, хоч було кілька наголосів на європейській ідентичності українців, проте не було найменшої ознаки, що за проголошеними словами будуть якісь реальні кроки, спрямовані на підтримку єдності церков. Україна вже чула з уст Януковича обнадійливі натяки під час боротьби проти мовного “закону”, а сталося найгірше з того, що могло статися…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment