Ярослав Мотика — глина і камінь

Нещодавно в селі Чишки Пустомитівського району на Львівщині встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку. Автор пам’ятника — Ярослав Мотика, відомий український скульптор, лауреат Шевченківської премії та премії імені Василя Стуса, організатор та учасник виставки 10 українських митців у Римі. Цьогоріч він відзначає два ювілеї — 70 прожитих літ і 50 років творчої діяльності. Тема Тараса Шевченка посідає особливе місце в його творчості. У майстерні скульптора у Львові можна побачити кілька образів великого Поета. Ось “Шевченко молодий” — Тарас в енергійному пориві під час ходи. Є Шевченко нетрадиційний — одяг стилізовано під хітон, у якому можна розгледіти крила. “Шевченко на засланні” — лежача фігура замисленого митця, яку майстер подарував музеєві Тараса Шевченка при Палаці мистецтв у Львові. Чишківська постать Тараса Шевченка заввишки понад 2 метри, Кобзаря вирізьблено в камені з книжкою в руці.

— Як працювалося над новим образом Вашої Шевченкіани?
— Камінь-пісковик привіз із кар’єру, що у Теребовлі на Тернопільщині — це брила вагою понад дві тонни, заввишки понад 2 метри, завширшки 1 м 10 см 1м 20 см. Камінь досить твердий, та я здолав його, і тепер стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку у селі Чишки на Львівщині.
— Пане Ярославе, що для Вас означає Тарас Шевченко?
— Поезія Кобзаря — невичерпне джерело натхнення для кожного українського митця. Недавно прочитав книгу Івана Дзюби “Тарас Шевченко”, яка справила на мене сильне враження. Нові знання надихали, коли створював цей монумент. Мені здається, що українці замало читають “Кобзар”, — українську Біблію на всі часи. Цим пам’ятником я натякаю — візь­міть до рук Кобзаря, там є відповіді на всі питання! Я щасливий, що вкотре доторкнувся до великої теми “Тарас Шевченко”, коли вся мисляча мистецька Україна живе в передчутті святкування його 200-річчя.
— Ваша русалка вже кілька десятиліть прикрашає Стрийський парк у Львові, чаруючи своєю жіночністю і демонструючи майстерність автора. Як Вам працювалося над нею?
— Та русалка називається “Лілея”. Вродлива оголена юнка, яка задивилася на своє відображення у плесі озера, — то була моя перша творча робота, дипломна робота 1966 року, яку міська рада вирішила встановити в парку. Я прагнув оспівати в “Лілеї ” зов­нішню і внутрішню красу жінки.
— Не знати чого більше, чуттєвості чи духовності у Ваших роботах цього напряму: “Поцілунок кентавра і скіф’янки”, “Закохані проліски”, “Поцілунок степової Музи”, “Монумент закоханим”, “Поєднання”, “Закохані”, “Венера з дніпровської піни”, “Приборкання Лева”, які Ви неодноразово експонуєте на виставках у Львові, Тернополі, Луцьку, на Трієнале у Києві.
— Я б сказав, що в цих парах панує гармонійне поєднання емоційного потягу і водночас найвищого духовного злету, властивого закоханим.
— Із теми кохання логічно витікає тема материнства, яку ми спостерігаємо у низці Ваших Мадонн…
— А мати і дитя — це святе. І тут я йду за Шевченком: “Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…”
— Вражають Ваші роботи, присвячені Голодомору.
— То образ України, потерпаючої від голодомору.
— Західна Україна не зазнала цієї біди, перебуваючи у 1920—1930-х під Польщею та Австрією.
— Так, але моя бабця Стефанія розповідала, що інколи зі Сходу до нас приходили втікачі у пошуках роботи, шматка хліба. Цим проектом монумента я віддаю данину поваги і співчуття Великій Україні, її пшеничним областям-скарбницям та “розкуркуленим” трударям-хліборобам, бідахам, які вмирали від голоду на своїх багатих чорноземах.
— Ми розмовляємо за кавою у Вашій майстерні, де бувало чимало видатних діячів мистецтва й літератури, деякі з них позували Вам. 1991 року завітав відомий художник, поет і мистецтвознавець Святослав Гординський, американець українського походження, який залишив позитивний відгук про Вашу творчість у часописі “Образотворче мистецтво”. Тут бував скульптор із Канади Лео Мол (Леонід Молодожанин), який потім схвально писав про портрети, виконані Вами. Тут бували герой України Степан Хмара і лауреат Шевченківської премії Валерій Шевчук, письменники Петро Шкраб’юк, Павло Федюк, Сергій Ткаченко. Ось перед нами скульптури Ліни Костенко. Розкажіть, за яких обставин Ви ліпили образ великої поетеси?
— На початку 1990-х Ліна Василівна приїхала до Львова взяти участь у вечорі в театрі імені Марії Заньковецької. До мене в майстерню її привели директор Львівської картинної галереї Борис Возницький і заслужений (тепер народний) артист України Святослав Максимчук. Я запропонував виліпити її портрет. Вона заявила: “Я у Києві нікому із скульпторів не позую, а Вам попозую”. Це тривало всього лише годинку, я встиг вхопити лише головні риси її обличчя і фігури. Поглянувши на мою роботу, вона сказала: “В цього майстра оригінальний погляд” і підписала мені книжку “Вибраного”. А взагалі-то жанр роботи над портретом дуже цікавий. Головне — моделювання об’єму в просторі. Як відомо, об’єм має три виміри, а в мистецтві є четвертий, найскладніший — ти мусиш проникнути в глибину образу, коли портретуєш, маєш відчути окрім характерних рис портретованого, його внутрішній стан.
— У Вашому творчому доробку галерея українських достойників: погруддя Івана Франка, постать у кріслі першого президента України Михайла Грушевського, оригінал якого Ви подарували Львівському музею імені М. Грушевського, постать Григорія Сковороди, яких Ви ліпите з уяви, а також багато облич наших сучасників. Наразі впізнаю портрет видатного художника, лауреата Шевченківської премії Івана Марчука, виконаний, певно, в стилі експресіонізму.
— Ми давно товаришуємо з Іваном, він кілька разів бував у моїй майстерні. На початку 1990-х
Марчук робив виставку своїх робіт у Музеї народної архітектури у Львові, і я ліпив його з натури. Ця робота виставлялася у Львові та Тернополі. У стилі експресіонізму я виліпив портрет художника Романа Сельського, копію якого Ви бачите, а оригінал придбала у мене Картинна галерея Львова.
— А це Борис Возницький?
— Так, я ліпив його у 2008-2009 роках, спершу в образі Сфінкса, лева з людською головою, а пізніше створив бронзове погруддя до 85-ліття видатного діяча культури України і подарував його Львівській галереї мистецтв, тепер вже імені Бориса Возницького. А ось портрет мого друга, художника, лауреата Націо­нальної премії імені Т. Шевченка Івана Остафійчука, це копія, оригінал я подарував Іванові на 70-ліття.
— А хто цей інтелектуал з замисленим виразом обличчя? Пане Ярославе, як це взагалі можливо, глиною передати емоцію?
— Це портрет художника Романа Турина, мого дядька по батькові, який першим помітив мої художні здібності й запросив мене до Львівської дитячої художньої школи, директором якої він був. Моя вдячність і любов до дядька Романа вийшли з мого серця, перейшли у пальці, які працювали з вологою глиною. А далі вже справа техніки. Випалено в печі і портрет готовий.
— Коли відчули потяг до глини? Ваш перший досвід ліплення?
— Малим я бавився, ліплячи з пластиліну різних песиків, коней, людей. І виставляв свій наївний доробок на кахляну піч. Справа була влітку, а зимою, як тільки піч затопили, всі мої фігурки розплавилися. І тоді я сказав собі: “Виросту і різьбитиму в камені, щоб стояли вічно!”
— Чому обрали саме скульптуру?
— Можливо, то вона обрала мене. Скульптура з усіх видів мистецтва найбільше наближена до природних форм. Тут і об’єм, який можна споглядати, і багатство ракурсів. Скульптура відкрила для мене гармонію світу — об’ємно-просторову й часову.
— Пане Ярославе, Ви — “дитя війни”, походите з Тернопілля. Розкажіть про своє дитинство, юність, становлення.
— Вони проминали в злиднях, важко й бідно. Мій тато, Микола Григорович Мотика відбув 12 років у ГУЛАГу, мама поневірялася з трьома дітьми, мною, моїм братом і сестрою. Брат помер, а ми переїхали до Львова. Далі дитяча художня школа, навчання під опікою Романа Турина, який уважно стежив за розвитком моїх здібностей, дарував мені книжки з мистецтва, ввів у коло своїх товаришів-художників. Потім закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, який відкрив мені шлях у світ творчості.
— В Європі знають Ваш пам’ятник до 1000-ліття Хрещення України-Руси в місті Генку (Бельгія) та інші.
— Пам’ятник у Бельгії я створив на замовлення місцевої української діаспори. Цікаво, що замовники хотіли, щоб скульптор був неодмінно з України і камінь щоб теж був з України. Вони обрали мене. Я поїхав до Теребовлі, де добули 3-тонний блок каменю-пісковика рожевуватого відтінку. Привезли його до Генку і там я витесав великий хрест, на фасаді якого створив образ князя Володимира і княгині Ольги, які освячують Україну-Русь. Із тильної сторони Хреста зобразив пієту (зняття Ісуса з хреста і оплакування його). Відкриття цього пам’ятника приурочили до 50-річчя поселення українців у Бельгії. В урочистостях взяли участь Посол України в Бельгії та бельгійські урядовці, а також артисти з Києва.
— Ваш мідний пам’ятник Покрови Божої Матері в місті Бузьку на Львівщині вражає незвичністю та оригінальністю форми.
— Це був перший пам’ятник Незалежній Україні до першої річниці всенародного референдуму про відділення України від тюрми народів — СРСР. Там я застосував лаконічні форми і геометризм, та ще деякі риси візантійського стилю, поєднавши його з українською національною традицією, як робили це славні бойчукісти.
— Значне місце Вашої творчості — пластика малих форм із глини: янголи, мамаї, козаки, підсвічники та інші чудові речі, які випромінюють добру енергетику. Ви даруєте їх друзям і знайомим, здаєте до художніх салонів. Вони теплі на погляд і на дотик, не обпалюють, а зігрівають…
— Я працюю, черпаючи свої образи з народного побуту (“Пліткарки”, “Сварливі баби”, “Гаварецькі гончарі” тощо), з народної пісенної творчості (мамаї, козаки), зі Святого письма (Миколай Чудотворець, Різдвяні янголи, Богородиця). Коли я їх ліплю, а потім випалюю в печі, мрію, щоб вони потрапили в добрі руки і прикрасили інтер’єри людських осель. Люблю своїх малят, і насичую їх цією енергетикою, хоча й знаю, що скоро доведеться з ними розлучатися. Інколи люди, придбавши моїх янголят, розповідають, що вони стають “оберегами” їхнього родинного затишку. Тоді я щасливий.
— Ваша творчість глибоко закорінена в народну традицію. Відомо про вплив майстрів Гавареччини на Вашу творчість. Розкажіть про це.
— Ще на початку творчої діяльності мій товариш Іван Остафійчук (тепер відомий художник, графік і живописець, лауреат Шевченківської премії) порадив мені поїхати до славетного села Гавареччини Золочівського району на Львівщині, яке славиться і є оазою чорнодимленої кераміки, і там спробувати створити образи гончарів. Що я і зробив, виліпив поіменні портрети цих гончарів, відобразив їх у малих формах із тієї ж глини, що й вони створювали свої макітри та глечики, і випалив у їхніх горнах. Директор Львівської картинної галереї Борис Возницький, побачивши мої вироби, порадив передати їх у постійну експозицію до Олеського замку, де вони зараз і перебувають.
Глина — прекрасний матеріал для творчості, вона пластична і можна швидко виліпити те, що задумав. Якщо не вдається, пом­неш і розпочинай знову. І ось на твоїх очах народився новий твір, і коли глина висохне, кладеш його у піч при температурі 1000 градусів, глина спікається, стає твердою і може зберігатися тисячу років.
— А як щодо каменю? Він чинить спротив?
— Тут зовсім інший підхід. Адже не можна нічого доліпити, тут навпаки тільки відбавляєш зайве, щоб добути те, що задумав. А воно десь там, у глибині каменю. І потрібно довго до нього йти, поки дістанешся до серцевини задуму. А на перешкоді стоїть твердість каменю…
— І потрібно докласти чимало зусиль, щоб здійснити задумане…
— Допомагають технічні засоби, які потрібно міцно тримати в руках: електричний відбійний молоток, чи “болгарку”, на яких є диск з діамантовим напиленням, і, зодягнувши спеціальну захисну маску, окуляри, методично врізаєшся у глибину, відрізаючи зайве від брили, і пірнаєш дедалі глибше. Я не довіряю цю грубу тяжку роботу каменотесам, тому що найкращий каменотес зробить це механічно, і при цьому можливі втрати, я ж маю в голові свій задум, а на аркуші паперу ескіз майбутнього пам’ятника. Тому роблю все сам. Якщо брила велика (камінь у 2—3 кубічних метри), то відходів багато. Та коли вже наближаєшся до реальних форм образу, починається делікатна обробка деталей. Стає дедалі цікавіше, бо щоразу народжуються і вилущуються реальні об’єми задуму. Потім шліфування та полірування — і пам’ятник готовий! Віднині він живе своїм життям, незалежно від тебе. І дарує радість тобі й людям. Звісно, якщо зроблено талановито.
— Пане Ярославе, Вашим друзям добре відоме Ваше хобі — збирання каміння.
— Давно захоплююся красою каменю. Скрізь збираю цікаві за формою і кольором камінчики, потім створюю з них композиції, які збираюся виставити в художній галереї. Природа — найкращий Творець прекрасного, інколи вона дарує готові шедеври нерукотворного мистецтва.

Спілкувалася
Леся СТЕПОВИЧКА,
м. Дніпропетровськ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment