Громадський рух “Російськомовні українські націоналісти” створено порівняно недавно. Нині цю організацію планують реєструвати, створено осередки у багатьох областях Сходу і Півдня. “Без Незалежності України РУН могло й не бути”, — слушно зауважує один із його засновників, киянин Сергій ЗАМІЛЮХІН, який люб’язно зголосився розповісти нам про їхню історію.
Перед зустріччю прочитала сторінку РУНівців в Інтернеті. Відчула щире вболівання дописувачів за долю нашої держави, готовність активно долучитися до подій, які відбуваються навколо — від боротьби проти самовільної забудови й перебудови історичних територій, вирубування скверів і парків до роз’яснення про переваги вступу до Євросоюзу: “З точки зору Європи: краще погана Україна з Європою, ніж така сама деінде, тим паче з Росією. І це правильно. Спілкуючись із кращим, сам стаєш кращим”. Або: “Сила народу завжди перемагає зграю бандитів! Єдине, що для цього потрібно — на кілька годин вимкнути комп’ютер, вийти на вулицю та повернути собі місто”.
Отже, знайомимося з активістом РУНу. Сергій Замілюхін народився в Києві 1968 року. Закінчив школу № 216 на Оболоні, потім Інститут інженерів цивільної авіації (тепер НАУ). Працювати за спеціальністю не довелося у зв’язку з відомими обставинами початку 1990-х. Займався бізнесом.
Виникла внутрішня потреба самореалізації
— Пане Сергію, “Російськомовні українські націоналісти” звучить трохи дивно, це якийсь оксюморон, як “гарячий сніг”. Як утворилася ця спільнота?
— Організація почала формуватися не тому, що так було задумано спочатку, а тому, що виникла внутрішня потреба самореалізації. Люди згуртовувалися в соціальних мережах під назвою “Російськомовні українські націоналісти”, тому що це їхнє мислення, їхній світогляд. За нашими оцінками, таких людей зараз в Україні чимало. Деякі не одразу здогадуються, як назвати свої почуття, часом соромляться навіть родичам зізнатися: як це — російськомовний, а Бандеру вважає за героя, поділяє думки українських націоналістів. Виникла ідея згуртуватися. Коли показати, що нас багато, то політики на кшталт Колесніченка припинять маніпулювання російськомовністю українців.
Таким чином ми доводимо: не всі російськомовні — адепти Кремля і “руського міра”. Коли таких людей у соціальній мережі зібралося достатньо, замислилися: треба діяти, робити щось корисне.
— Із чого почали?
— Організували культурологічну акцію: до 70-річчя УПА за власний кошт надрукували десять тисяч кольорових листівок російською мовою для російськомовного населення Півдня та Сходу, у яких розвінчували створені комуністами міфи про наших героїв, про УПА, які нам нав’язували.
Оголосили про акцію, розіслали поштою листівки, а наші однодумці з 16 міст зголосилися їх взяти і розповсюдити. Акція була вдалою. Люди брали, зацікавлено читали. Це нас надихнуло, тому створили громадську організацію, осередки на місцях, щоб займатися просвітницькою роботою.
Те, що знаємо ми, доносимо російськомовним українцям. Ідеї українського націоналізму на Сході краще подавати мовою, до якої там звикли. Мова — важливий атрибут нації, але треба розуміти й те, як скоріше нам усім до цього прийти. Коли російськомовні українці зрозуміють, що вони українці, переймуться справжньою історією України, тими знущаннями над українською нацією, які відбувалися впродовж віків, то збагнуть те, над чим раніше не замислювалися. Коли ця частина українців ментально прийде до українства, тоді потягнуться до мови. Буде розуміння: у тебе є своя історія, мова, якою варто пишатися. Для зросійщеного українця рідна мова — це мова його нації. Адже його предки в якомусь поколінні, напевно, були українськомовними.
У нас за статистикою 45 % російськомовних, але 2/3 із них — етнічні українці, нащадки українців зросійщених.
Наше завдання в тому, щоб цю частину етнічних українців повернути до лона своєї нації. Коли вони стануть частиною потужного стрижня, який називається етнічна українська нація, тоді легше творити так звану політичну націю, до якої приєднається решта народів: росіяни, євреї, греки та ін. Тоді створимо сильну мононаціональну державу, тоді за кордоном людина називатиме себе не “Я громадянин України”, а “Я українець”, незалежно від того, до якої нації належить.
Формування української нації — головна стратегічна задача для українських націоналістів.
Оволодіння мовою — питання часу
— Що спільного у вас із українськомовними націоналістами і що відмінного?
— Спільне — українська нація. І ми працюємо для її збереження, розвитку. Розбіжностей майже немає, окрім того, що в побуті багато хто з нас ще розмовляє російською. Є люди, які вже спілкуються українською, інші над цим працюють. Я за 44 роки життя майже ніколи не розмовляв українською. Вивчав лише в школі як другу мову за радянських часів. Мешкав у Києві, навчався в російській школі, російською навчався в інституті, так само спілкувався на роботі. Завдяки доступу до правдивої інформації про Україну та українців усвідомив себе часткою цієї величної нації. Відчув, що українська мова — рідна і оволодіння нею — лише питання часу.
Значних ідеологічних розбіжностей у нас із традиційним націоналізмом немає. Певні відмінності є, але навіть українські націоналістичні організації “Тризуб ім. Степана Бандери”, “Свобода” не зовсім тотожні в поглядах, чимось різняться. Наші люди просувають ідеї націоналізму і одночасно вдосконалюють свою українську мову. Важливо розуміти, що навіть розмовляти — ще не означає стати українськомовним. Українськомовною людина стає тоді, коли починає думати українською. Не кожен може це зробити швидко.
— Особисто Вас яка інформація спонукала до переосмислення життєвих цінностей?
— Перша книга, завдяки якій я почав цікавитися цими питаннями — “Країна Моксель” Володимира Білінського. Багато читаю в Інтернеті історичних фактів у компактному викладі. Наприклад, прочитавши вперше низку законів про заборону української мови, з’являється думка: “І як тільки за таких обставин ця нація зуміла вижити?» Прочитавши це саме через місяць, робиш відкриття, що ці закони були спрямовані на знищення ідентичності твоїх предків, твоєї особистості. А коли ще через місяць читаєш це втретє, розумієш: “З цим треба щось робити, щось змінювати!”
— Ваше ставлення до Незалежності України. Які здобутки? Що втрачено?
— Втрачено час. За 22 роки можна було зробити значно більше для України, для розвитку нації. Причина, на мою думку, в тому, що наша так звана еліта не зацікавлена в розвитку України як самодостатньої держави. Головне, що ми здобули за ці роки — виросло нове покоління, яке не мислить себе без України. Переважна більшість молодих, хто народився в Незалежній Україні ніколи не погодиться стати частиною іншої держави. Громадянам, які народилися раніше, Незалежність дала відчути себе українцями, патріотами цієї держави. Саме 22 роки життя в Незалежній Україні народило й цей прошарок, який називаємо нині РУН, а він насправді дуже великий. Коли дехто вперше читає інформацію про таке явище, починає розуміти: та це ж я! Тоді відкрито про це говорить, стає частиною цього явища. Наше завдання — пробудити національні почуття, які в декого ще сплять. Незабаром побачимо, що серед російськомовних значно більше проукраїнського населення.
Державна мова має бути єдина — українська
— Якою мовою розмовляють Ваші діти?
— Моїй доньці два з половиною роки. Віддали її в українськомовний садочок, вирішили з дружиною, що донька повинна виховуватися як українка.
Хоч моя дружина з Білорусі, у нас повне взаєморозуміння. Від самого початку, коли ще тільки сюди приїхала, дивилась фільми українською мовою, розуміла майже все.
Коли буваємо в Білорусі, прошу тещу, яка викладає білоруську, навчати онучку й білоруської мови.
— Яка мовна ситуація в Білорусі?
— Дуже погана. Я рік мешкав у Гомелі. Місто зросійщене. Коли траплялося, хтось розмовляв білоруською, усі зачудовано слухали. Але розмовляє мало хто. Тому переконані, що друга російська нам не потрібна. Бачимо яскравий показовий приклад Білорусі, де 12 років російська — мова державна. За цей час вона знищила білоруську. В іншому місті був такий факт: батьки прийшли в дитсадок з ініціативою організувати білоруську мовну групу. Завідувачка каже: “Ви що, націоналісти?” Після спілкування, пояснення, вона вже миролюбивіше сказала: “Зрозумійте, навіть якщо ви зберете два десятки заяв від охочих сформувати цю групу, де я в місті знайду білоруськомовну виховательку?” Не хотілося, аби така ситуація колись виникла в Україні.
Я не проти російської мови, ми з нею народилися, повинні ставитися з повагою. Але головне для нашої нації зараз — не втратити українську мову, щоб вона стала мовою спілкування нашого народу. Вдома кожен може спілкуватися кому як подобається. Але державна, офіційна має бути українська.
Головний напрям — просвітництво
— Що порадите колегам?
— Зрозуміти, що просвітницька робота — стратегічна і не дає швидкого результату. Тому в кожній націоналістичній організації має бути просвітницьке крило. Розуміючи це, ми плануємо акцентувати саме на просвітництві. Можливо, з часом долучимося до політичної боротьби — життя налаштовує на такі думки.
— Як зреагували патріотично налаштовані російськомовні українці на закон Ківалова-Колесніченка?
— Деяких моїх знайомих він підштовхнув до швидшого переходу на українську мову. Тільки-но закон вступив у дію, наш керівник Запорізького осередку одразу почав спілкуватися українською. Таких прикладів чимало. (Історична паралель: так само колись Олена Теліга, почувши від своїх знайомих вислів про “собачу мову”, одразу порвала з цим колом і стала спілкуватися українською, віддала життя за Україну).
Мені було дуже неприємно, коли, приїхавши до Одеси, я побачив багато плакатів на кшталт: “Партия регионов вернула русский язык Одессе” тощо. Вважаю, що ці діячі досягли зворотного ефекту: розбудили протестні настрої, налаштували одеситів проти нав’язування цього явища. Наш керівник одеського осередку зауважив: “Партія регіонів підготувала ґрунт для того, щоб РУН в Одесі став популярним”.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
