Мудрий скарбничий — пам’ять людська. Вона зберігає звичайні, нічим непримітні, з першого погляду, бувальщини, наче знає: настане у житті людини такий час, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородить її поезією, ім’я якій спогади…
Григір Тютюнник
Галина ДАЦЮК,
член Національної спілки журналістів України
Як аксіома: дорога до себе починається з села — маленької краплинки на мапі світу, мальовничого куточка північної Тернопільщини або Північно-Західної Волині. Твоїй мандрівці півтисячі літ!
Село — це правда про красу. Це сизий туман місяця і чисте плесо неба в узголів’ї ночі. Тиха колиска твоїх перших почуттів. Спомин і вічність. Розфарбований твоїм серцем простір поля, ставка, стежки, гір, лісу. Це нерозгадана таємниця неба. І прості, як світ, істини людських стосунків.
Кордишів — початок запитань із багатьма невідомими. Це крейдяна дорога понад ставом до бібліотеки. Перша книга — як відкриття Всесвіту, прочитана вже дорогою додому! І несміливе усвідомлення, що ти стала грамотною людиною.
Це прохолодна Шупінецька, яка пульсувала під вільхою у ритмі твого серця і, здавалося, що саме з неї почався твій білий шлях. Куди ж тече, думалося, де кінець її журливої пісні? Через багато років, коли зблисне лускою під крилом “Боїнга” Атлантика, ти реально побачиш краплину кордишівської води, що, як маленький інформаційний посланець, дотекла аж до Світового океану, несучи новину про село.
Із села ти взяла у світ пісню, яку співав тобі незрячий дід Іван — про Катерину, вражу бабу, яка нізащо не хотіла віддати Україну — “хоч наполовину”. Згодом дізнаюся, що називається пісня “Зібралися всі бурлаки…”, розшифрую ім’я вражої баби — цариці Катерини. У виконанні хору “Чумаки” ця пісня, як і сотні інших, відгукуватиметься у серці Кордишевом! А перші чутливі відгуки на український пісенний феномен народжувалися в селі! Не хотілося йти гуляти у свято на вулицю, коли за столом батько починав: “Понад садом-садом та й пшениченька яра?..” Хотілося слухати! Особливо отієї, незрозумілої: “Рости, рости, черемшино”.
Україно, Україно!
Україно, краю мій!
Я за тебе, Україно,
муки тяжкії терпів.
Уже згодом дізнаюся, що автор пісні — Марко Боєслав, поет-повстанець, із тих лісів, “які республікою звались”, — наша слава й гідність, пекуча сторінка визвольних змагань, що народжувалися за якийсь десяток кілометрів — в антонівецьких лісах — і обпекли Кордишів! Останній бій прийняв у Кордишеві Василь Процюк — славний курінний УПА “Кропива”, чию могилу доглядали кордишівці за віх часів, навіть, коли мовчали про це.
Село — правда про твою родину. Це моя бабуся Наталка, яка навчила мене жати. Її руки нагадували мені зграбні вузлики. Вона так само зграбно в’язала ними снопи, що зблискували на сонці золотим русалчиним хвостом. Шрами від “укусів” польової русалки, яка захищалася гострим серпом, збереглися й досі на моїх руках.
Із Кордишева почалося моє захоплення минувшиною, що передалося від батька. Він знав багато пригод, був для мене учасником і підручником історії водночас. “Батьку, розкажи про колишнє!”, — просила його, вічно заклопотаного. Шкодую, що тепер ні в кого розпитати про невідоме і вже назавше втрачене батькове село.
Кордишів — прихисток для твоїх щоденників і зошитів, які надійно сховані у святковій бабиній, з жовтеньким, як пшенична булка дном, скрині. Коли писали книгу “Історія одного журналістського курсу”, згодилися ті записки, світлини, щоденники, записнички, які бережуть свято життя і юності.
Кордишів — постійна праця пам’яті. Вона спонукає приїздити на могилки рідних людей. Як без них? Кордишів — це храм Покрови Пресвятої Богородиці. Це солодкий свято-купальський півник на паличці, щасливий глиняний коник-свистунець і пісня лірника коло церкви у день Івана Хрестителя, яка лунає в серці струною жалю.
Селу 500! Воно молоде і старе водночас. Зморшкувате й вродливе. Здорове й немічне. Як і ми, Кордишів потребує захисту, що вимірюється силою нашої сердечної любові. Село прагне нашої пам’яті, усвідомлення його унікальності. Пригортаючись до нього, ми стаємо цікавішими собі. Поринаючи в історію села, ми стаємо ближчими до Бога. Нитка пам’яті проступає через нашарування часу і витворює нам золотий клубочок справжності. І з тим клубочком ми знову відчуваємо себе допитливими дітьми. Наші спомини про село додають радості і рятують нас, коли життя стає нестерпним. Через історію села і наші спомини триває й утримується зв’язок поколінь, пишеться справжня історія України.
Книжка “Кордишів: минуле та сьогодення”, яку презентували у рамках святкових заходів із нагоди 500-ліття — маленька чарунка у загальному щільнику української історії. Упорядники видання — Григорій Шергей та Анатолій Лукащук намагалися подати історію рідного села якнайповніше та об’єктивно. У документально-краєзнавчому нарисі на загальноукраїнському тлі — від давнини до сучасності — розгортається історія одного з найпривабливіших, наймальовничіших сіл тернопільської Волині. У книзі використано величезний пласт архівних та археологічних матеріалів, спогадів очевидців, світлин. “У той же час ми усвідомлюємо, що далеко не все знайшло відображення у книзі. Поза берегами книги залишилося немало цінного, такого, яке ще належить записати і узагальнити від жителів села”, — свідомо зауважують автори.
Але ж це перша справжня книжка про село! Це той поштовх, який неодмінно зверне родини до сімейних реліквій, споминів, світлин, записів, історій, документів. От у чому її унікальність!
А я вирішила запропонувати читачам “Слова Просвіти” кілька фактів про перші паростки “Просвіти” у селі. “Кордишівський кооперативний союз споживачів” створено 16 вересня 1921 року, який і дав поштовх до освітньої роботи.
Кордишівці Панас Миронович та Іван Термен були членами Товариства “Просвіта” з 1920 року, вони стали її засновниками у Кордишеві. Про це красномовно свідчить лист:
До вшп. Івана Івановича Термена,
голови читальні с. Кордишеві
9.ХІІ 1927 р.
Високоповажний Іване Івановичу!
Нав’язуючи до нашої попередньої розмови в справі доцільної постановки просвітної роботи та обмірковуючи ті шляхи, якими б та робота мала розвиватися, ми погодилися з Вами на тім, що для успішної просвітної роботи необхідно запросити агронома.
Разом з тим Ви зазначили, що Ви особисто готові давати на просвітню роботу взагалі 150—200 зл. місячно. Оскільки Ви не перемінили свого рішення і готові такі датки складати, я прошу про це повідомити мене листово. Не потрібно говорити про те, як би Вам громадянство було вдячне за таку допомогу просвітній справі.
Прийміть запевнення правдивої до Вас пошани”.
30 травня 1926 року мешканці Кордишева звернулися до Повітового Товариства “Просвіта” в Кременці за дозволом відкрити у селі читальню “Просвіти”. Ініціаторами були: місцевий землевласник Іван Термен, який став головою сільської просвітянської організації та Панас Миронович. Організація почала активно працювати, доносячи культуру до села. У державному архіві Тернопільської області зберігається “Переписка з Кременецьким повітовим староством, заяви членів правління товариства “Просвіта” про видачу дозволів на проведення вечорів самодіяльності і звіти про проведення їх” від 30 травня 1927 року до
2 травня 1928 року.
Із цього документа дізнаємося, що 13 червня 1927 року (на другий день Зелених Свят) силами аматорського гуртка хати-читальні поставлено виставу Марка Кропивницького “Невольник”. Після вистави були танці. 7 липня цього ж року на Різдво Івана Хрестителя знову відбувся показ цієї вистави, а на свято Петра і Павла — вистава “На перші гулі” та “По ревізії”. Кожна вечірка закінчувалася загальними танцями.
1927 року Панас Миронович у Кордишеві заснував кооперативну споживчу касу. Крім того у селі діяли кооперативні товариства “Надія”, “Сільський господар” та інші.
Документ державного архіву Тернопільської області підтверджує, що 13 листопада 1927 року у Кордишеві відбулося велике “Свято книжки”. У програмі цього дійства, що відбулося “о першій годині після полудня” — пісні “Мово рідна” та “Зійшов місяць”, “Віють вітри буйнесенькі”, “Ой у гаю, гаю” у виконанні сільського просвітянського хору. Декламували й поезію: “Мово рідна” Сидора Воробкевича, “Учітеся, брати мої” Тараса Шевченка. Закінчили свято духовним славнем України “Боже великий, єдиний”. А ввечері у громадському магазині відбувся перегляд вистави Івана Франка “Учитель”.
7 липня на відповідальність Івана Термена відбулась вечірка за програмою: “Як ковбаса та чарка” — жарт на І дію Михайла Старицького та “На перші гулі”. Танці до 4 год. ранку”. Дохід, отриманий від проведення культурних заходів, використовували на потреби хати-читальні. Також вишукувалися різні способи для забезпечення роботи “Просвіти”. Про це йдеться, зокрема, у листі ради читальні села від 20 червня 1928 року до повітового товариства “Просвіта” у Кременці: “З огляду на те, що 7 липня (24 червня ст. ст.) в день пам’яти Івана Хрестителя відбудеться в нашій церкві відпуст, на який збирається дуже багацько народу, маємо шану просити Т-во “Просвіта” здобути дозвіл на переведення карнавочної збірки в с. Кордишові, коло церкви. Увесь збір буде призначено на культурно-освітні цілі читальні”.
Польська влада намагалася заборонити розповсюдження української культури та духовності на селі. У часописі “Свобода” від 18 травня 1932 року повідомляється: “Дмитро Лавренюк з Мізюринців, пов. Кременець, який служить як скарбник у млині І. Термени в Кордишові, зорганізував хор при культурно-освітньому відділі споживчої кооперативи. Вечорами скликав співаків на проби і вчив співати Службу Божу в Українській мові. Несподівано прийшов під час проби поліціянт зі Шумська, списав протокол, позаписував присутніх, між ними 10-літніх дітей. Лавринюкови поліціянт заявив, що як він не припинить тієї роботи, то його заарештують”.
Але вихід знаходили і з таких ситуацій. У церковному архіві села Кордишева збереглися нотні зошити, де на перших сторінках — пісні для хору польською мовою, а наступні сторінки — українською: “Ой пущу я кониченька”, “Розрита могила”, “Боже, великий єдиний”, “Коли ми вмирали” та інші, “Заповіт”.
В американському часописі “Свобода” від 31 травня 1922 року видрукувано “Комічний випадок мав місце в с. Кордишові”.
“Тут кооперативне споживче товариство мало організовано відсвяткувати Шевченківські дні і на це просило дозволу староства. В самий день святкування 11.ІІІ. Б. р. до Кордишова прибув комендант поліції разом з поліцаєм, спинив першого стрічного дядька і, вийнявши папірця з кишені, запитав: “Гдзє жиє п. Тарас Шевченко?” Дядько відповів, що такого в селі зовсім немає.
Комендант такою відповіддю не задовільнився, післав за солтисом, а за відсутністю останнього взявся за десяцького: “Повєда, гдзє жиє п. Тарас Шевченко?” Той відповів, як і попередній, що такого в селі немає, а коли невірний комендант почав суворий допит далі, той сказав, що був Тарас, але не Шевченко, і вже кілька літ, як вмер. Комендант став пояснювати, що у того Шевченка повинна нині бути вечірка з декламаціями та співами, але все діставав одну відповідь: такого в селі немає.
Так сварючи десяцького пішов комендант до крамниці кордишівського товариства. Вступив до крамниці, провірив патент, став оглядати стіни та й спинився на Тарасовому портреті. “А то кто?” — запитав він прикажчика. “Тарас Шевченко!”, — відповів той. “А ти ж повєдзял же такого нєма!” — витріщився він на десяцького. “Гдзє он мєшка?” — запитав він нетерпляче. Йому розтлумачили, що поет Тарас Шевченко давно вмер і що в Кордишеві ніколи не мешкав. Комендант тоді витяг папірця з кишені і ткнув його під ніс десяцького та прикажчикові. “А то цо?” А в тому паперові значилося лише, що в пам’ять Тараса Шевченка має бути влаштований в Кордишеві вечір. Йому зрештою це і пояснили”.
Це тільки маленька частина історії, яка триває. Спомини та документи засвідчують, що Кордишів завше був активним волинським селом, що серед моїх односельців працювали подвижники української просвіти, громадські діячі, які підтримували і берегли рідне слово, культуру, розуміючи громадську справу як неодмінну умову повноцінного буття. Як тут по-людськи не порадіти!
