Академічні балагани?

Під рубрикою “Гаряча тема” “Слово Просвіти” (ч. 30 за 2013 р.) надрукувало вельми важливі матеріали про неподобство в Київському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Панаса Саксаганського. Розмова ця повинна мати логічне продовження, оскільки такі неподобства характерні і для інших театрів.

Анатолій ГРИЗУН,
член НСПУ,
м. Суми

Дивно, як може очолювати театр, бути його художнім керівником людина (цей В. Усков), яка вважає, що “п’єси іноземних авторів глядач краще сприймає російською”. Такий-от патріот! І це на теренах України, державна мова якої старша за російську, компактніша, має в кілька разів багатший словниковий склад, а за милозвучністю з нею конкурує лише італійська. Та коли вже це зрозуміють білямистецькі чинодрали і гешефтмахери? Адже мистецтво і крамарство — речі зовсім незіставні й несумісні.
В’ячеслав Усков вважає, що зарубіжних драматургів варто “переводити”. Допоможімо йому. Українська перекладацька школа відома в усьому світі. Такі видатні майстри перекладу як Борис Тен, Ірина Стешенко, Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук та інші, переклали багато драматичних творів від античності й по сьогодні. Це п’єси Еврипіда, Софокла, Аристофана, Лопе де Веги, Шекспіра, Кальдерона, Гольдоні, Мольєра, Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Фігейредо, Островського, Горького…
Нині живий перекладач-поліглот Віль Гримич, що переклав гострі й цікаві п’єси Тарабузі, Скарначчі, Дюрренматта, Нушича та інших. Тільки беріть і ставте!
Пригадую, як у кінці 60-х років минулого століття з того ж таки театру, що в Білій Церкві, приїхав до Сум на постійну роботу в обласний музично-драматичний театр ім. Михайла Щепкіна і обійняв посаду головного режисера заслужений артист України Ігор Всеволодович Рибчинський. Він почав у нас кар’єру із вистави “Медея” за однойменним твором Еврипіда. В українському перекладі Бориса Тена. Це був фурор. Вистава надовго стала візитівкою творчого колективу. Щоправда, до того в арсеналі щепкінців були “Отелло” Шекспіра та “Розбійники” Шиллера в аранжуванні інших режисерів. Згодом І. В. Рибчинський поставив “Підняту цілину” за Шолоховим і “Кінармію” за оповіданнями Бабеля. Знову — великий успіх. В останній — є роль Маяковського. Її виконував артист Василь Будянський. Він природно виголошував перекладені українською слова великого поета-трибуна.
Ігор Всеволодович був противником двомовності, та згодом він поїхав у інший театр, а в щепкінців запанувало “двуязичіє”. Очільники наших театрів забувають, що їхнє мистецтво покликане не тільки дарувати задоволення глядачам, а й мусили б дбати про культуру й престиж мови народу як державної, зразкової, унормованої. Може, комусь неприємно буде чути, але двомовний театр — то вже не мистецтво, а політика. А точніше, балаган. Якій же культурі належить такий “театр”? Чиїй, власне? Українській? Уже ні. Російській? Ще ні.
Пригадується, щойно виникло ТУМ ім. Т. Г. Шевченка (кінець 1980-х) і я, тоді член його головної ради, провів збори щепкінців і ТЮГу і зажадав покласти край неподобству. Моїх закликів не почули, а деякі артисти і режисери довго на мене дивилися скоса.
За іронією долі, вже кільканадцять років очолює щепкінців заслужений артист України Олександр Ігоревич Рибчинський, син того самого Ігоря Всеволодовича, але він не збирається скасовувати двомовність, яка просто немислима в академічному театрі. До речі, репертуар щепкінців у відсотковому співвідношенні (українська класика, сучасна укрдрама, зарубіжна драматургія, комедії) повторює саксаганців із Білої Церкви.
А ось ще й там оказія. Сезон 2012—2013 року щепкінці закінчили прем’єрною виставою “Сентиментальна сповідь” нікому не відомої Богдани Олександровської на тему гастарбайтерства років Другої світової війни. Драматичний матеріал повністю відсутній. Вистава провальна. Актори говорять двома мовами. Але не українською та німецькою, а українською і російською. Так написано цей, з дозволу сказати, твір. Поставив Олександр Рибчинський, профінансувала Партія регіонів. Це що, на виконання мовного закону Ка-Ка, який, — пам’ятаймо! — суперечить чинній Конституції України і ухвалений із грубими порушеннями? Оце тобі й академічний… Ні, це таки не театр — швидше балаган. Називаймо речі своїми іменами.
Я далекий від того, щоб позбавляти статусу академічних театрів у Білій Церкві та Сумах. Але ж мусить міністр культури і мистецтв Леонід Новохатько звернути на це увагу і вжити негайних заходів щодо антидержавних проявів у культурі. Ці два українські театри, що працюють за рахунок українських коштів, мусять бути справді академічними і пропагувати високе національне мистецтво України. Халтурі сьогодні не місце на кону. Ми йдемо в Європу, де панують високі смаки і стилі, насамперед шанування і збереження свого, національного. На жаль, поки що смаки сумських театрів формують заїжджі гастролери з Москви і Петербурга. А чому б не запрошувати слуг Мельпомени з Естонії, Латвії, Литви, Грузії, Німеччини, Франції… Я вже не кажу про білоруські, польські, словацькі, сербські, хорватські театри, гру акторів яких можна зрозуміти без перекладу.
Натомість досі колінкуємо перед Москвою. Мушу сказати, що тут ми не академічні. Але то вже інша тема.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment