Віримо, що увійдемо в Європейську сім’ю

Ганна ГАЩАК,
голова Хирівського міського осередку “Просвіти” Старосамбірського району Львівської області

Хирів — місто на Старосамбірщині, що розташоване в долині річки Стривігор на заході Львівської області. Територія Хирова була заселена ще з прадавніх часів. Про це свідчить знахідка 1871 р. римських монет 4 ст. н. е. біля залізничної станції. Місцеві мешканці вважають, що ця назва походить від ровів, які були біля поселення. В історичних джерелах Хирів згадується вперше 1374 року. Протягом кількох століть це було село. 1528 року польський король Сигізмунд І видав Андрію Тарлу привілей, яким дозволив осадити на території існуючого села містечко Хирів. Місто отримало герб Тарлів — сокиру. Для швидшого заселення і забудови мешканців звільнили від податків на 14 років. Хирів отримав магдебурзьке право. Станом на 1589 р. у містечку було 84 будинки, в яких мешкало 420 осіб.
1900 року Хирів налічував 3658 мешканців, з яких 1292 були українцями, 1090 — поляками, 1219 — євреями. Існувала невелика німецька колонія — 57 осіб. Нині у місті 4,5 тис. мешканців. На розвиток міста в XIX ст. вплинули дві події: спорудження в Хирові залізничної станції і відкриття гімназії — конвікту.
Гімназія для навчання й виховання молоді у християнському дусі розпочала свою роботу 1886 року. Вона не мала собі рівних ані в австро-угорській Галичині, ані пізніше, у Польщі. Бібліотека налічувала понад 30000 томів, зокрема багато давніх друкованих і рукописних видань. До складу науково-навчальної бази гімназії входили: гео­графічна лабораторія, майстерні з праці по дереву, металу й склу, хімічна, фізична та біологічна лабораторії, астрономічна обсерваторія, природничий музей, художні й музичні кабінети, гімнастичний зал,
4 тенісні корти та 3 спортивних майданчики. Працював шкільний театр, діяв чоловічий хор. Заклад мав власний водопровід, електростанцію, лікарню та друкарню.
Друкованим органом закладу був часопис “З Хирова”, що виходив із 1893 р. 1912 року його перейменували на “Хирівський квартальник”, а 1922-го — на “Хирівський огляд”.
У зв’язку з початком II Світової війни 1939 року навчальний рік не розпочався. 9 вересня того ж року на Хирів упали перші бомби, 11-го до міста увійшли німці, а 27-го — радянські війська. Комплекс переобладнали на військовий об’єкт. Наукові зібрання вивезли до Дрогобича.
Товариство “Просвіта” у Хирові заснували 1894 року. Іван Прийма, один із засновників, повідомляє пана Андрія Скородинського через канцелярію “Просвіти” у Львові:
“Завтра, 12.08 відбудуться перші загальні збори і відкриття читальні, може, через Вас прислав би нам Виділ трохи книжечок”.
Засновники читальні “Просвіти” в Хирові: о. Юрій Гладилович, о. Іван Пастернак, о. Іван Прийма, Іоан Гащак, Іван Мозола, Василь Пристай, Йосиф Салич, Георгій Мацуський і Міхал Мацуський.
Першим головою “Просвіти” обрали о. Юрія Гладиловича, о. Іван Пастернак — секретар і бібліотекар, Іван Прийма — касир, І. Сабат та М. Щетинський — заступники відділів, І. Мозола — заступник голови “Просвіти”.
За матеріалами Львівського обласного історичного архіву: “На тих же зборах вписалося членів 107, вписалися жінки і ґазди, хлопці та й дівчата. Найбільше членів доставила молодіж, хоть і старших було значне число”.
Книжки читальні дарував центральний Виділ “Просвіти” Львова, а також окремі меценати.
Товариство передплачувало два часописи: “Читальню” і “Батьківщину”, а “Діло” отримували безкоштовно від тутешнього пароха о. Гладиловича.
Сходилися в читальню вечорами кожної неділі й у свята. Зачитували за часописами новини, різні книжки, а також Біблію. Із великою увагою слухали інформацію на правничу тематику. На кожних сходинах відбувалися репетиції світського та церковного співу.
Просвітяни популяризували українську літературу, готували п’єси українських класиків, співали в хорі, а також під керівництвом місцевої вчительки Поліни Гладилович дівчата вишивали, плели тощо. Свої вироби продавали у Самборі і певний відсоток від виручених грошей віддавали в касу “Просвіти”.
При “Просвіті” діяли різні гуртки: хоровий, диригентом якого був о. Іван Прийма, драматичний, молодіжно-спортивне товариство “Сокіл”, “Пласт”, “Союз Українок”.
У листі від 25.01.1895 р. І. Пастернак повідомляє канцелярію Львівської “Просвіти” про заходи в читальні Хирова: “Дай Боже, щоб читальня розвивалася якнайкраще, а той запал патріотичний, який появився, щоби не лише ніколи не остигав, але огорнув усіх наших земляків в Хирові та розширивсь далеко-далеко в околицю”. В іншому листі від 8.08.1895 р. І. Пастернак запрошує львів’ян на перегляд вистави “Наталка Полтавка” відзначаючи, що це вже п’ятий перегляд.
Успіхам гуртка дивувались і заздрили. Збиралися у стодолі, а “добрі” сусіди доносили старості, який заборонив збиратися в цьому приміщенні. З осені 1924 р. аматорський гурток перемістився в парохіальну стодолу. Гуртківці їздили з виставами в Добромиль, Стар’яву, Коростенко (тепер Польща). Прибутки йшли на потреби гуртка і будівництво дому “Просвіти”, де вже 1926 року можна було продовжити свою працю.
Для неписьменних проводили заняття з читання і письма. У Хирові тоді відновили церкву і при читальні стараннями о. Прийми вчилися правильно і гармонійно співати. Добрий церковний хор був одним із основних засобів проти латинізації, тому хористів навчали нотної грамоти. Відчити, дискусії, декламації, спів, які відбувалися щонеділі, й у свята вважали малими вечорницями.
1 листопада з ініціативи читальні відбулося поминальне Богослужіння за померлим головою “Просвіти” доктором о. Омеляном Огоновським, а 4 листопада — вечір його пам’яті.
При читальні існувала каса допомоги “Власна поміч”, а також “Крамниця”, прибуток з якої використовували для закупівлі реквізитів тощо.
Під час I Світової війни будинок, у якому містилася читальня, продали.
Попри матеріальну скруту “Просвіта” не припиняла своєї діяльності. 1900 року заплановано почати будівництво власного будинку і вже 1903 року узгоджується ділянка під забудову. 1920-го розпочалося будівництво приміщення “Просвіти”, 1930 року о. Іван Ольшанський допоміг його закінчити. За радянських часів його використовували як кінотеатр.
Читальні “Просвіти” стають небажаними для влади, про це довідуємося з листа І. Пастернака, з яким він звертається до Виділу “Просвіти” у Львові:
“Дня 3 лютого цього року (1895) в читальні був вечір з музикою і танцями, переплетений співом і декламаціями… Хоч як статечно і спокійно відбувалася забава, все ж таки дуже не подобалася нашому бурмистрові, котрий від самого початку кривим оком поглядав на читальню будь-то з самої засади, це йому ворожа інституція, будь-то з особистої ненависті проти деяких видніших членів читальні. Причину знайшов собі таку, що читальня не повідомила його про забаву, так як нічого не давала йому знати, прислав озброєного жандарма разом зі своїми поплічниками, радних громадських. Жандарм зразу не хотів входити до читальні, а коли запрошений увійшов, бо ні­хто з виділу не хотів з ним говорити за дверима, вислухав спокійно пояснення і відійшов оправдовуючись, що цього не зробив би з власної волі”.
“Про безправне закриття читальні в Хирові”. З цього листа довідуємося, що польська поліція у провінції робить, що їй забажається. Щодня доходять скарги на різні надуживання функціонерів цієї інституції. Сьогодні одержали звістку про закриття читальні “Просвіти” в Хирові. Це сталося за наказом жандармерії. Причини закриття невідомі”. Був 1933 р. Той ентузіазм, який був у перші роки заснування “Просвіти”, жодними заборонами і наказами не можна було зупинити.
У листах звіти про роботу “Просвіти” впродовж кожного року, інформація про те, чим займається відділ “Просвіти”, хто його очолює.
Юрій Гладилович, парох Хирова і перший голова “Просвіти» походив із м. Радимна, яке лежить над р. Сян, поблизу колишньої межі української етнографічної території. Навчався у Відні. Одружився з дочкою Бірчанського декана о. Томи Семечка, Теклею. Був парохом у с. Гломчі, а пізніше в Хирові. Один із його синів Дам’ян, був засновником часопису “Діло” і товариства “Дністер” у Львові. Дочка Наталя — дружина письменника Андрія Чайковського, а їхній син Микола Чайковський — математик, професор Львівського університету. Залишивши працю на кафедрі математики Берлінського університету, став до лав борців за незалежну Україну, та за участь у визвольних змаганнях 1918 р. був репресований, отримав 25 років радянських таборів.
О. Ю. Гладилович помер 1905-го і похований на нашому цвинтарі разом дружиною Теклею і синами Дем’яном і Адольфом. Могилу доглядають члени “Просвіти”.
Ярослав Пастернак, відомий в Україні та світі археолог, син о. Івана Пастернака, народився в Хирові 1892 року. Зберігся будинок, у якому жив священик. Слід згадати і про владику Івана Хому, який народився у нашому місті в багатодітній сім’ї, навчався в Перемишлі в семінарії, але війна перервала навчання, а після війни Перемишль відійшов до Польщі. Тому семінаристи шукали, де їм продовжити навчання. За порадою викладачів І. Хома почав діставатися до Риму. Було вкрай важко, бо вже починали відновлювати кордони держав Європи. Після того, як він здобув у Римі вищу освіту і захистив низку докторських дисертацій, І. Хому висвячують на єпископа. Він стає особистим секретарем Йосипа Сліпого, а згодом ректором Українського Католицького університету в Римі.
2002 року у Львові під час зустрічі з паломниками Папа Іван Павло II проголошує блаженними мучеників за віру, зокрема сестер згромадження святого Йосифа Олімпію і Лаврентію, які до 1950 р. мешкали в Хирові, будинок зберігся. За відмову від церкви і греко-католицької віри їм обіцяли життя, але вони обрали хресну дорогу.
У роки І Світової війни Хирів як вузлова станція мав винятково важливе значення. У 1914—1915 рр. тут відбувалися бої між російськими і австрійськими військами. У час існування ЗУНР Хирів був ареною боїв між українськими і польськими військами. На Хирівському цвинтарі є дві могили: українцям і полякам, які полягли в боях за Хирів. 1939 року у вересні на короткий час місто захопили німецькі війська, але згодом відійшли за Сян. На зміну їм у Хирів увійшла Червона Армія. З 28 червня 1941 р. по 26 серпня 1944 р. Хирів перебував під німецькою окупацією. У приміщенні гімназії-конвікту був табір для військовополонених, потім військовий шпиталь, а з 1944 до 2004 р. — військова частина.
У 80-х роках XX ст. починається національне пробудження. Наше місто не залишилося осторонь тих процесів. 26 серпня 1989 р. на стадіоні відбувся великий мітинг і установчі збори місцевого осередку Народного руху, 1990-го демонтували пам’ятник Леніну.
Мешканці Хирова шанують пам’ять людей, які мріяли про незалежну Україну. 1993 року у Хирові відкрили пам’ятник Т. Шевченку і величну могилу-пам’ятник воїнам УПА. Сьогодні наше місто переживає важку економічну ситуацію. Але ми віримо, що соборна Україна увійде у Європейську сім’ю і українці заживуть щасливо, бо ми цього варті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment