Книга становлення душі

Книжка “Задовго до пекторалі” — унікальна, і хоча з часу її виходу минає другий рік, критики не звертають на неї уваги. Шкода. Адже тут, під однією обкладинкою, перехрестилися-переплелися долі трьох неординарних людей — Михайла Сіренка, Бориса Мозолевського і Миколи Шудрі. Два останні вже на Божій дорозі. Життєвий шлях Б. Мозолевського обірвався ще 1993 року: доля відміряла йому 57 років. Миколі Шудрі судилася дорога завдовжки у 82 роки, і книга “Задовго до пекторалі” стала його лебединою піснею.

Петро СОРОКА,
м. Тернопіль

У цьому виданні вміщено листування (1950—1956 рр.) двох юних поетів – М. Сіренка і Б. Мозолевського, а М. Шудря власноруч друкував цей епістолярій, відредагував і написав ґрунтовну передмову. Власне, якби не його самовіддана жертовна праця, цієї книжки могло б і не бути. А взявся він за неї уже недужою людиною, після важкого інсульту… Погодьмося, що на такий подвиг заради друзів мало хто спроможний, адже кожному професійному письменникові на схилі віку хочеться передусім упорядкувати власний архів, підготувати до друку те, що може без нього канути у забуття. Тут годиться також назвати четвертого письменника, причетного до з’яви цієї книжки — Віктора Полянецького, який узяв на себе всі видавничі й фінансові клопоти. Її наклад, як на нинішні часи, не такий уже й мізерний — тисяча примірників, і хочеться вірити, що книжка потрапить до тих, кому стане в нагоді. Насамперед це мають бути письменники-початківці, які відчують, що література — їхнє покликання і доля.
Зазнайомилися Б. Мозолевський і М. Сіренко тоді, коли перший навчався у сьомому класі, а другий — у восьмому. Завдяки щасливому випадку вони знайшли один одного, відчули суголосність душ і протягом шести літ регулярно обмінювалися думками та новими творами. Поліщук Михайло Сіренко мешкав у с. Дружня за 65 км від Києва, а Борис Мозолевський у с. Миколаївка на півдні України, неподалік Одеси: їх розділяло понад 600 км.
Їхнє півдитяче приятелювання згодом переросло у щиру чоловічу дружбу, яку обидва зберегли на все життя. Доля усміхнулася обом: Борис Мозолевський став чудовим поетом і всесвітньо відомим археологом і науковцем, Михайло Сіренко здобув статус професійного письменника, видав чимало поетичних і прозових книжок, як актор знявся в кількох фільмах, а ще утвердив себе як кінорежисер, викладач вишу. Але шлях до цього був важкий і тернистий, про що, власне, йдеться у тих листах.
Борис зі старшою сестрою ріс без батька, який загинув на війні, а мати працювала санітаркою сільської лікарні, і сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Не легше доводилося й Михайлові — одинакові з хліборобської родини. Обидва знали, що таке безпросвітна мозольна праця у колгоспі, як жити надголодь, на мізерні статки і без особливої надії на майбутнє. Тільки відчуття власної неординарності, віра у свій талант давала їм шанс на краще життя. Тому шкільну науку всотували в себе всіма фібрами душі й розуму, а до книжки тягнулися, як до світла.
Обидва писали, як дихали. І це було їхнім щастям, дарувало крила для злету.
“М. Сіренко закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, — пише Микола Шудря, — працював на студії художніх фільмів ім. О. Довженка, читав лекції у рідному виші, був режисером, документалістом, висвітлював досягнення кінематографа в “Новинах кіноекрана”, заступав головного редактора молодіжного часопису “Дніпро”.
На плечі Б. Мозолевського випали тяжчі випробування. Він будував, сторожував, кочегарив. Але не зламався. Знайшов своє покликання на археологічних розкопках у Скіфських степах на своїй малій батьківщині. Але — попередньо — закінчив заочно історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка, і звичайний копач-бонавентура літньої експедиції Інституту археології Академії наук України стає дослідником Гайманової Могили, потім очолює розкопки свого щасливого, бодай і пограбованого в давні часи скіфського об’єкту — Товстої Могили…”
Але це буде пізніше. Ще треба було закінчити сільську школу, перечитати-перелопатити тисячі книжок, пройти через неминучі невдачі, зневіру, навіть розпач.
Письменник без відповідної школи — не письменник. Тільки знання він має здобувати самотужки, шляхом самоосвіти. Талант — це задатки, які треба розвивати.
Б. Мозолевський і М. Сіренко розуміли, що успішними письменниками так легко не стають, і їхні листи — свідчення системної, цілеспрямованої, постійної самоосвіти. Вони знали, що їх чекає не легка слава і запаморочливий успіх, а важкий тернистий шлях, бо творчість — це ненастанна робота мозку й душі. А ще вони хотіли в усьому розібратися самі, бо відчували жахливий розрив між тим, як живуть люди і як пишуть про це в газетах і говорять по радіо.
Їхні перші кроки в літературі — це оспівування “подвигу” партії та Сталіна, заримовування ура-патріотичних штампів, наслідування визнаних авторитетів — Тичини й Сосюри. Але по-іншому й бути не могло, адже доступу до інших джерел інформації, крім сільської книгозбірні й щоденних газет, не було, а про якийсь прорив за межі “залізної завіси”, щоб побачити життя людей в інших країнах, не могло бути й мови. Релігія і церква трактувалися як опіум народу, тому й не було духовної лектури.
“Сьогодні паска. Це свято віджиле. Про це нагадує лише те, що хтось пройде в селі в ошатному вбранні…” — констатує М. Сіренко.
Та попри те, допитливі й сміливо мислячі хлопці починають прозрівати. Спершу сумнів закрадається в серце Бориса, якому таланить менше і який гостріше стикається зі щоденним брудом, а відтак прозріває і Михайло.
Ось як це відбито в листі Б. Мозолевського.
“Я написав тобі і про зневіру в недалекий комунізм і про той бруд, що бачу навколо себе і т.д. і т.п. — достеменно те, що ти виклав зараз. Пам’ятаю, ти з великим запалом сперечався зі мною. А тепер ти доводиш навпаки. Чи не краще буде розібрати це на прикладі мого особистого життя? Давай спробуємо!.. Мене вразив безлад, несправедливість, підлота, нахабство — і я сказав собі: “З такою дійсністю не можна миритися”. Ти ж написав, що батогом обух не переб’єш. Але ж не зникне лихо й само собою. Треба народові, простим трудівникам пояснити, розтовкмачити, що вони справжні господарі своєї долі, а не голови колгоспів і бригадири, не все начальство… Людей потрібно переконувати не в книжках і не на урочистих зборах, а в розмовах на життєвих прикладах, доводячи, що народ може зробити все, коли захоче… Це — наше головне завдання… Поезія має стати дієвою зброєю мас… А що вже казати про наші вірші? Кому вони потрібні?.. Безвихідь!..”
Але книжка цікава не тільки як історія духовного становлення майбутніх літераторів, а як шлях їхнього професійного росту. Ази майстерності вони здобувають важко, по мачинці, аналізуючи твори один одного. Відповідних підручників немає, добрих учителів теж, знання з теорії літератури можна отримати тільки з художніх книг і спогадів відомих письменників. Як
наслідок, їх чекає довга і важка дорога шляхом спроб і помилок. На цій дорозі безліч зигзагів і вибоїн. Ситуацію ускладнює і те, що поблизу не діє жодна літературна студія, яку можна було б відвідувати, в країні наростає масова русифікація. Як наслідок, Борис починає віршувати російською мовою, підпадає під магічний вплив Маяковського і Єсеніна й тільки неймовірними зусиллями і через багато років виривається з цього, ніби зачарованого, кола.
Михайло незрадливо стоїть на сторожі рідного слова, залишається відданим йому до кінця, але зрусифікований Київ, у якому він опиняється, мало сприяє поглибленому вивченню рідної мови. І теж тільки з перебігом літ він починає професійно цікавитися фольклором, видобуває з його золотих глибин рідкісні слова й мудрість, знаходить там невичерпні джерела для плідної творчості й основу для оригінального світобачення і світосприйняття.
Правду кажучи, цей епістолярій — свідчення щасливих доль, які збулися, це документальні розповіді щасливчиків, обранців фортуни. Тисячі й тисячі їхніх ровесників, вихідців із безперспективних сіл і провінційних містечок, були приречені гинути у колгоспному рабстві чи на заводі-молоху, де залишалося одне — спиватися і скочуватися в болото міщанства.
В українській літературі книга “Задовго до пекторалі” не має аналогів. У світовій, здається, теж. Принаймні мені не потрапляли до рук листи відомих письменників, написані у такому юному віці, можу пригадати хіба школярський щоденник Івліна Во — дуже фрагментарний і трохи підретушований з віддалі часу.
Те, що Сіренко і Мозолевський знайшли один одного, було, звичайно, великим подарунком долі, знаком Господньої десниці, може, не меншим у їхньому особистому житті, ніж знайдена згодом золота пектораль.
Для творчої людини приятель-сповідник, якому можна довірити найпотаємніші думки, — велике щастя. Це допомагало обом вистояти за усіх життєвих обставин, не надломитися, не зневіритися. Шляхом спроб і помилок, пошуків і знахідок, болючих розчарувань і падінь вони піднялися на вершину мистецтва, стали професійними письменниками.
Очевидно, книга “Задовго до пекторалі” не привертала б до себе такої посиленої уваги, якби Б. Мозолевський на знайшов скіфського скарбу. Не випадково вона отримала таку назву — “Задовго до пекторалі”. Тут один із ключів її глибшого розуміння і прочитання.
Б. Мозолевський знайшов свою пектораль у матеріальному вияві, витягнув її з-під завалів ґрунту. Пектораллю М. Сіренка стали написані книжки, акторське мистецтво і читацька прихильність. Звичайно, пектораль Б. Мозолевського яскравіша, сяйливіша, вона зблиснула на весь світ. Але відблиск тої слави упав і на його друга, осяяв його чистим і ясним ореолом.
Як поети, Борис Мозолевський і Михайло Сіренко не отримали високих регалій і державних нагород, не потрапили в жодні популярні обойми, і їхніх віршів не знайти у хрестоматійних антологіях. Але одна річ — офіційне визнан­ня за радянських часів, а інша — статус справжнього поета. Перед Богом, а отже, перед вічністю, вони обидва стоять високо, тому що зуміли поєднати життя і творчість в одну нерозривну сув’язь.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment