«Соловецька проща» — 2013: враження учасників

76888888-1Щоб ушанувати пам’ять жертв Репресій 1920—1930-х
років прочани, організовані Київським товариством політв’язнів і репресованих, подолали понад 2200 км суходолом і 50 — морем. Ми побачили ті місця, де навіки спочили кращі сини і дочки України, познайомилися з подвижниками, які допомагають віднайти архівні записи й зібрати правдиві свідчення про ті жахливі лихоліття. Тепер наша місія — розповідати співвітчизникам про побачене й почуте, щоб трагедії початку минулого століття ніколи не повторились. Така мета діяльності “Соловецького братства” — товариства, яке неформально об’єднує учасників прощ на північ Росії, що відбуваються вже протягом 15 років.
“Слово Просвіти” мало унікальну нагоду першим запитати в учасників цьогорічної “Соловецької прощі” з України і Карелії про їхні враження під час подорожі та про значення, яке має проща для України і для людей, які беруть у ній участь. Почули цікаві думки, які й пропонуємо читачам разом із фотографіями, що ілюструють місця, які ми відвідали.

Продовження.
Початок у ч. 32 за 2013 р.

Світлана Чорна, журналіст,
м. Київ: “Наша поїздка на Соловецькі острови називається прощею, адже для українців відвідини цих країв не менш важливі, ніж Святої землі для християн. Саме тут починаєш усвідомлювати свою відповідальність перед історією і перед народом, відчуваєш ті втрати, яких зазнав український народ за більшовицько-комуністичного режиму. Очевидною стає відповідь на запитання чи потрібні пам’ятники Леніну й інші символи тоталітарного режиму в сучасній Україні — та репресивна машина, яку сконструював “вождь світового пролетаріату” знищила мільйони людей, зокрема й українців, які полягли і тут, на Соловках.
Мене найбільше вразили масштаби і цинізм репресій: людей знищували незалежно від віку, статі, освіти, класової чи національної приналежності. За останніми даними на Соловецьких островах замучили 20 тисяч в’язнів. Якщо в кожній могилі, виритій на Секірній горі, по 20—40 осіб, то це 500—700 могил тільки на Великому Соловецькому острові. Під час екскурсії в музеї нам розповіли, що ув’язнених жінок не тільки посилали на надзвичайно важкі роботи, а й ґвалтували конвоїри, охоронці, комісари… Потім, коли у цих жінок народжувалися діти, їх забирали і відправляли в інтернати НКВС. Коли вихованці інтернатів виростали, їх відправляли охороняти ті ж табори. Це цинізм найвищої міри.
Наша делегація приїхала з державними прапорами, своїми піснями, вишиванками, короваями і показала всім учасникам жалобних заходів, що ми — нація з величною історією, глибокими традиціями і, сподіваюся, великим майбутнім”.

Валерій Обухівський, історик, с. Бишів, Київська обл.: “Мене, як історика, вражало абсолютно все, що я бачив. І середньовічні споруди, і те, що залишилося внаслідок подій першої половини ХХ століття. Ще недавно говорити про ті події забороняли, історію намагалися приховати, спотворити.
Вражало, якою ціною Україна здобувала свободу. Мені імпонує, що серед українців були такі велети духу, як Петро Калнишевський. Він зміг у нелюдських умовах Соловецької в’язниці пережити своїх катів. А потім були велети, які в умовах репресивної машини радянської імперії не скорилися поневолювачам, залишившись навіки у північних лісах… Їхній дух сьогодні живе в нас, у молодому поколінні.
Я розповідатиму про побачене і почуте на уроках історії, адже в шкільних підручниках цього немає, а саме на таких прикладах героїв-борців найкраще виховувати націо­нальну свідомість”.

Олена Брик, заступник голови ГО “Регіональна національно-культурна автономія поляків “Карельська Полонія”: “Ці події хочеться стерти з пам’яті, але якщо ми їх забудемо, то ніхто не застрахований від того, що вони можуть повторитися. Тому раз на рік ми беремо на себе важку місію згадати всіх, хто, на жаль, залишився там назавжди. І не тільки на Соловках, а й в інших місцях Росії: в Сибіру, в Ленінградській області, у Карелії…
Необхідно вшанувати пам’ять тих людей, життя яких обірвалося раптово, в найкращу пору, через жорстокість тоталітарної машини.
Сподіваюся, що це була остання трагедія в історії нашої держави, і вона ніколи не повториться. Люди не повинні вбивати одне одного, адже цінність людського життя вища за будь-яку політику”.

Юрій Ткач, водій: “Соловецька проща стосується мого роду. Мого прадіда Йосипа Григоровича Ткача (1882 р. н.) 1931 року розкуркулили, вислали, як зазначалося в особовій справі, “на північ”. Повернувся із заслання 1936 року. 1937-го проти нього сфабрикували нову справу. 19 липня 1937 р. його арештували, а 15 серпня — розстріляли. Його син, а мій дід, — Володимир Йосипович Ткач загинув на фронті 22 березня 1945 року… Тож для мене це справді проща, вона — стимул життя. Про те, що тут відбувалося, необхідно розповідати молоді, щоб наступні покоління пам’ятали про ті події”.
Володимир Коломиєць, член Білоцерківського товариства політв’язнів і репресованих: “Пам’ять — найважливіше явище національного життя. Тому пам’ятати про втрати, які поніс наш народ протягом попереднього століття, дуже важливо. Соловки — це місце величезних втрат, адже тут найбільше постраждали прості люди. Саме тому акти пам’яті не треба політизувати”.
Іван Козельський, редактор районної газети “Колос”, смт Стара Синява, Хмельницької обл.: “Пам’ять про трагічні події має бути святою. Необхідно шукати в архівах і поминати в родинах жертв репресій, формувати національну пам’ять, яка об’єднує товариство для таких паломницьких, жалобних поїздок, як “Соловецька проща”.

Дмитро Мазур, колишній по­літв’язень: “Найбільше мене вразили запалі ями розстріляних. І те, що не дозволяють їх досліджувати, свідчить, що Росія нічого не навчилася. Їй байдуже, тому і перспектив у Росії немає. Ще 1969 року я написав, що Радянський Союз не має перспективи, через це мене ув’язнили. Я робив це свідомо, аби пришвидшити неминучий розпад радянської імперії. Під час цієї поїздки я переконуюся, що російський народ не бачить майбутнього. Це вразило не менше, ніж розстрільні ями на Соловках і в Сандармосі”.
Михайло Михалко, колишній політв’язень: “З 1984 по 1987 рік я був у таборах і звільнений по амністії. Строк відбував за боротьбу проти русифікації України шляхом розповсюдження листівок і усних агітацій.
Захоплююся останнім кошовим отаманом Січі Запорозької Петром Калнишевським. Його життєвий шлях вражає навіть ворогів України. Якщо проаналізувати — він православний, чесно допомагав Росії військовою силою у Турецькій війні, згідно з союзним договором, заслужив військові звання, нагороди. Але російська імперська влада ув’язнила його, аби ізолювати від суспільства. Це ім’я довго засекречували, адже він не просто був у засланні, його вкинули до ями, він жив у своїх нечистотах. Про це розповіли українському історику Дмитру Яворницькому старі ченці Соловецького монастиря. Ставлення до Калнишевського — хамство найвищої міри. Де ж була ваша християнська любов? Прикро, що і нині у Російської влади таке ж паскудне ставлення до людей, у чому пересвідчився навіть під час цієї поїздки”.

Тетяна Чарковська, вчителька української мови та літератури, учасниця хору “Гомін”: “Якщо буде більше таких поїздок, то люди пам’ятатимуть ці страшні події нашої недавньої історії і в молодих не виникатиме бажання робити щось подібне”.

Костянтин Стрихар, студент: “Поїздка на Соловки має колосальне виховне значення. Тому необхідно до таких поїздок залучати не тільки людей, які пережили подібне, а й молодь, яка цікавиться темою репресій”.
Георгій Лук’янчук, помічник народного депутата України, журналіст: “З кожною поїздкою все більше людей долучається до відновлення історичної пам’яті, зокрема, щодо репресованих у різні часи. Адже біля великого соловецького каменя з року в рік з’являється все більше нових монументів. Триває заміщення тоталітарних символів пам’ятниками, що присвячені простим людям, які загинули від радянської влади. Така традиція триває”.

Віктор Семенюк, член правління ГО “Вікімедіа Україна”: “Соловки необхідно відвідати кожному українцеві, щоб вшанувати пам’ять загиблих від рук “червоних терористів”. На жаль, багато хто все ще перебуває в полоні міфів щодо цих місць. Тому, повернувшись до Києва, створюватиму і доповнюватиму статті в українській Вікіпедії про Сандармох, Соловецькі острови, інші місця, де ми побували, та людей-подвижників, з якими познайомилися”.

Богдан Теленько, редактор Хмельницької міської газети “Проскурів”: “Кожен народ має і місця слави, і місця трагедій, до яких варто регулярно їздити. Адже саме тут всі відповіді на проблемні питання історії, відбувається ідентифікація особистості.
Сандармох, Соловецькі острови, сотні інших таборів ГУЛАГу — страшні, але повчальні уроки для української нації. Сьогодні ми виконали надзвичайно потужну місію, яку повинна щороку свято виконувати держава. Для мене це була ще й особиста проща, поклоніння пам’яті рідних, які загинули в Північних таборах…
Дуже шкодую, що ініціатором “Соловецької прощі” вже вкотре виступає не Українська держава, а громадськість. Вдячний Київському товариству політв’язнів і репресованих і особисто Григорію Петровичу Куценку за подвижництво в організації прощі, а також товариству українців Карелії “Калина”, яке вболіває за нашу національну пам’ять не словом, а ділом».

Світлана Рукавишникова, голова Карельської республіканської громадської організації “Товариство української культури “Калина”: “Наше товариство створене 7 березня 1993 року. З 2001 року товариством “Калина” керувала Лариса Григорівна Скрипникова, яка доклала чимало зусиль для того, аби увіковічнити пам’ять невин­но убієнних синів України. Розповів про трагічні сторінки історії, українців, які залишилися в карельській землі, і допоміг знайти поховання Юрій Олексійович Дмітрієв, який організував і очолює Карельське відділення Фонду “Меморіал”. 2004 року товариство “Калина” завдяки пожертвам членів товариства і зусиллями його голови Лариси Скрипникової спорудило пам’ятник “Убієнним синам України” в урочищі Сандармох Медвежегорського району як символ-нагадування усім про ті страшні часи. 2005-го його урочисто відкрили.
Щороку в серпні до нас приїздить делегація з України, яка бере участь у жалобних заходах. Ми з нетерпінням чекаємо земляків. Після традиційної зустрічі-знайомства разом беремо участь у траурному мітингу в урочищі Сандармох, а потім охочі їдуть на Соловецькі острови.
Я на Соловки потрапила вперше, хоча раніше чимало членів нашого товариства побували там. Для мене це знакова поїздка, адже давно хотіла побачити ці місця, де стратили чимало наших земляків, поклонитися тим людям, завдяки яким постала українська державність.
Побувавши на Секірній горі, на острові Анзерському, побачивши, в яких умовах утримували наших земляків, я відчула душевний біль, який не передати словами. Інформацію про репресії ми повинні донести до кожної молодої людини — і в Україні, і в Карелії, щоб пам’ять про ті події не дозволила їх повторити в майбутньому”.

Антон Усков, режисер, м. Київ: “Мене найбільше вразив конфлікт тих страшних подій, які відбувалися на Соловецьких островах, і неймовірно красивої природи. Здавалося б, що в таких природних умовах нічого антигуманного не могло відбуватися…
А ще вразив особливий світ людей, які живуть на відшибі держави, де навіть мобільний зв’язок з’являється лише в певні години. Вони знають про все, що відбувалося на островах, але намагаються знаходити світлі сторінки історії.
В ідею “Соловецької прощі” вкладено дуже багато. Кожен, хто долучається до цієї поїздки, змінюється сам, змінює свої погляди на світ і утверджує національну свідомість”.

Оксана Юркова, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ: “Найбільше вразили контрасти, поєднання того, що поєднати неможливо. Краса і жах. Святість і тортури.
Вразили неймовірні за красою мальовничі пейзажі у Левашово, Сандармосі та на Соловках — і разом із тим розстрільні ями, поховальні ями, хрести та інші пам’ятні знаки на місці могил. Причому ні­хто не знає, хто там похований.
Вразив лаконічний, проте надзвичайно промовистий пам’ятник жертвам репресій “Молох тоталітаризму” біля Левашовської пустоші — символ того, як тоталітарна машина “вирівнює” всіх за ГОСТом.
Кількість жертв сталінських репресій. Цифри унаочнюються, коли бачиш ці розстрільні ями — а лише у Сандармосі їх знайшли понад 230 (!) — тобто більше 230 братських могил, де лежать близько 10 тисяч людей. Але ж лише в Карелії таких місць, як Сандармох, близько 20!
Дерев’яні будинки на Соловках, що в 1920—1930-х рр. слугували бараками для ув’язнених, а зараз є “житловим фондом” для соловчан. Ці здебільшого непофарбовані, сірі будинки, “покращені” металопластиковими вікнами та супутниковими тарілками. У деяких із них — магазини, в деяких — кафе та хостели.
Тиша на острові Анзер. У день, коли ми йшли островом, у лісі не співали птахи, а на численних озерах не кумкали жаби. Між тим на морі — багато морських птахів, які голосно кричать.
Дивовижне поєднання світського та церковного. Директором Соловецького державного історико-архітектурного та природного музею-заповідника є намісник Спасо-Преображенського Соловецького монастиря. На 3 автобуси прочан припадає 1 автобус із “цивільними” туристами й тими, хто їде на Соловки віддати шану загиблим співвітчизникам.
А загалом не здивувало, а щиро втішило, що на Соловках, в Карелії — у Петрозаводську та Медвежегорську, взагалі на Півночі Росії ми зустріли багато небайдужих людей, яким болить тема репресій, і які роблять дуже багато, щоб зберегти пам’ять про загиблих у роки терору.
У “Соловецькій прощі” випадкових людей не було. Це і не дивно, бо зважитись на таку важку подорож могли тільки люди, для яких Соловки — не місце відпочинку, а уособлення жахливих сталінських репресій. І про ці місця треба знати нашим співгромадянам — через пресу, Інтернет, розповіді тих, хто там побував. Їхати на Соловки треба. Чим більше людей там побуває, тим краще люди розумітимуть, що означає для них незалежна Україна й навіщо вона потрібна”.

Далі буде.

Записав Євген БУКЕТ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment