«Три долі» Галини Марчук

На початку 2013 року у видавництві “Український пріоритет” побачила світ друга книжка Галини Марчук — збірка повістей та оповідань із символічною назвою “Три любові”. Якщо перший її роман “Борозною любові”, виданий  2010 року, засвідчив, що на сучасному небосхилі українського письменства спалахнула життєдайна і яскрава творча особистість, то друга книжка переконує, що, спалахнувши, вона продовжує творчо горіти й радувати читача.

Ірина ГОЛОВАЙ

Звідки ж народився письменницький дар Галини Марчук? Високопрофесійний математик, випускниця МДУ імені М. В. Ломоносова 1970 року, успішний науковий співробітник Інституту кібернетики імені В. М. Глушкова, закоханий у свою справу і дітей учитель математики одного із Київських ліцеїв раптом відчула бажання писати. Звідки ж така жага? Звідки той потяг пробудити щирим і добрим словом сучасників?
Книга “Три долі” Галини Марчук, до якої увійшли повісті “Три любові”, “Запах холодної м’яти”, “Провина” та оповідання “Коли ангел торжествував”, “Я ще повернуся”, “Один день з життя вчительки Ганни Федорівни”, про реальних людей, про красу і глибоку мудрість простих українців, про людські долі, часом трагічні, але водночас красиві й дивовижні. Ці твори для того кола читачів, які стомилися від сенсацій, штучних детективних сюжетів, мильних любовно-еротичних і брутально-саркастичних творів сучасної літератури.
Можливо, відгуки найперших читачів книги “Три долі” привернуть увагу й інтерес інших до прочитання творів Галини Марчук.
Оніла Грищенко, учитель української літератури: “Якщо коротко сформулювати проблематику творів Галини Марчук, то це, на мою думку, екологія людської душі, екологія рідної природи та екологія держави.
Звернімося до розкриття першої проблеми — “екології людської душі”. Перед нами — ціла галерея героїв і героїнь прочитаних щойно творів.
Ось Павлина (“Три любові”). Жінка заслуговує на нашу повагу вже тому, що прагне жити не самотньою, а любити, дарувати життя іншим (адже має хорошого сина), шанувати батьків, родину, твердо пам’ятати свої корені і пишатися ними. Екологія її душі бере початок з українського роду, його традицій. Бабуся, дідусь, рідні батьки — розвивали душу Павлини й плекали з неї жінку-українку. Основне моральне правило бабусі: “Жити маєш так, щоб новими гріхами не обвішатися” — Павлина намагалася на життєвих дорогах слідувати йому. Людська гідність, відповідальність, вірність, бажання вчитися — це не весь перелік чеснот, які можна знайти в душах героїнь письменниці Галини Марчук — Павлини, Надії, Ганни Федорівни, Наталки та інших.
Та найбільше, що їх єднає, це любов і вірність. Бажання знайти гармонію в житті. Письменниця у своїх творах стверджує думку: “…щастя — то невловима мить, яку не зупинити і не покликати знову, коли воно відступилося від тебе. То тільки наївна людина гадає, що вона “кузнец своего счастья”, а насправді людська доля пишеться на небесах, і розфарбовує її Господь різними фарбами: і світлими, і темними. Але кожному він дає не одну, а кілька доріг, щоб бути щасливими…”
Ось герої Г. Марчук і шукають свої дороги, своє щастя. І виходять переможцями, бо мають “чисту екологію душі”. З нею тісно переплітається проблема екології рідної природи. Герої повістей та оповідань вважають її невід’ємною частиною свого світу. Яскравим прикладом людини, що турбується про рідну природу, є дід Пилип (“Три любові”). “Веселі та п’яні рибалки розходилися аж після обіду, а дідусь Пилип спускався на берег шукати пусті пляшки”. На докори дружини не здавався, бо, на його думку: “Перед річкою страмно! …хіба забула, що вона нас в тридцять третьому від смерті спасла”.
Недарма і вихованка дідуся Павлина так любить і береже природу. Уроки дідуся стали для неї наказом на все життя. “Земля — вона жива, душу має. Поки терпить, але терпіння не вічне…” Це і довело саме життя — герої повісті “Провина” переживають трагедію Чорнобиля.
Про те, де беруться “пришелепкуваті Паньки”, молоді хлопці, які займалися обшуками і відбиранням останнього їстівного в сім’ях хліборобів (повість “Запах холодної м’яти”), Мустафа (повість “Три любові”), ті, що втрачають совість (оповідан­ня “Я ще повернуся”)? Екологія душі цих людей забруднена. Чим? Чому? Напевно, не слід у цьому випадку шукати певних соціально-політичних причин, швидше йдеться про недосконалість людської природи, про одвічні людські вади: жадібність, заздрість, егоїзм, нетерпимість до інших. Ось ці вади і псують екологію душі і не якоїсь абстрактної, а нашої, української.
Чому, маючи рідну мову, визнану державною, часто-густо герої твору переходять на російську? Це вчорашні мешканці сіл і міст, які навчаються у вишах, служать в армії, персонажі на перший погляд позитивні, але екологія їхньої душі поволі руйнується, бо зникає національна ідентичність.
Авторка поступово переходить до “екології держави”. Насадження русифікації у вишах, в армії, в установах гублять “екологію душі”, і, як наслідок, відчуження рідного коріння, роду, народу, Вітчизни. Натомість народжується страшне явище — національний нігілізм, почуття меншовартості. Чи не тому наш герой ні-ні та й переходить на чужу мову. Чи не звідси витоки байдужості до рідної природи, до долі людей і своїх, і чужих. На таких важливих проблемах зупиняється письменниця і хоче розкрити причини страшних трагедій у житті нашого народу: голодомор, Афганістан, Чорнобиль. Люди, не губіть совість! — закликає вона. Совість — це запорука чистої “екології душі” і “чистої екології держави”.
Ольга Петренко, вдячна читачка: “Галина Марчук виростила у своєму серці другу книгу. Хто вперше про неї почує, то подумає: “Час таких епітетів минув”. А хто є її читачем, той повірить, що такі книжки пишуться серцем. Сюжети реальні, зболені, подібні до народних пісень. Сама Ніна Матвієнко назвала цю книгу-сповідь нагадуванням про совість земних людей. І про вогник для ангельських душ, який запалює шляхетна душа автора. Оцінка найпрестижніша. І звідки ця загадкова письменниця?
Знаючи Галину понад три десятки років, віриш, що в житті нічого не буває випадкового. Для неї не існує напівправд, а її село на Житомирщині — не фантазія, то її реальність, хоч місце мешкання — столиця. Таке надтонке відчуття рідного краю, мабуть, дається людині від вдячності до своєї землі, а ще з досвідом втрат і болю. Сама небагато відстала від її віку, сама маю рідне село на відстані ночі в поїзді, тому мені рідна ця світла сповідь, продиктована любов’ю. Як явище в літературі хай Галинину творчість розглянуть профі, а мене не відпускає її ниточка розповіді про найсуттєвіше для всіх.
“Три любові” — літопис жіночої надії на щастя. “Гай-гай…” — сказали б наші бабуні, — “химерні ті надії…” Так несподівано і швидко перегортає доля сторінки історій своїх улюбленець, як це заведено нею. Лиш кожна з них, про­йшовши крізь авторське серце, ще не усвідомлює, що є улюбленицею долі, яка її береже. Лиш треба потерпіти, набути ран, нажити мозолів від ударів по найдорожчому — хай так, на все воля Господня, найкраще ще прийде! І великий героїзм маленької незламної жінки бачиться як непоборна сила того народу, чиїми піснями вона виплекана. А повість “Три любові” передусім життєствердна мелодія для цих пісень, ще й колядок: щоб у вас і в нас все було гаразд, щоб ви і ми щасливі були!
Образи гостинної української хати, землі в садах, прекрасних людей, які прикрашають цю землю, зринають зі сторінок книжки. Дев’яносторічна баба Надя, чекаючи кінця життя, згадує все, що минуло, залишивши хіба запах холодної м’яти, а її минуле — ціла епоха життя свого народу. Було горе, було й щастя, як на тім рушникові, — червоне з чорним. Повість “Запах холодної м’яти” розворушує терпкі спогади про історію українського села, яке своєю невтомною працею та молитвою зростило душу народу. Не зганьбімо ж її — незримо просить письменниця. Як і в оповіданні “Я ще повернуся…” — історіях із нами і про нас.
Читаючи її слова, згадуєш Шевченкове: “Ми не лукавили з тобою…” Втомленим від лукавства раджу почитати цю книжку”.
Михайло Дземан, доцент Національного медичного університету імені О. О. Богомольця: “Традиційно у цій збірці основна тема — українська жінка, її доля і непересічне значення в нашому етносі (“Запах холодної м’яти”). Її образ — природний, а відтак правдивий. Незважаючи на різні історичні періоди та різні вікові категорії, Галині Олександрівні вдається показати основне — українську жінку, незмінну в своїй правдивості, доброті та любові, а ще патріотизмі, непохитній волі дати гідне продовження своєму роду. Автор природно та правдиво показує спротив самої жіночої суті росту деградації та бездуховності в умовах насильної так званої “полікультуризації” українського етносу (оповідання “Я ще повернуся…”) і її самопожертву задля формування за таких складних обставин повноцінної молодої особистості (оповідання “Коли ангел торжествував”). Але окрім традиційного для творчості Г. О. Марчук захопливого і життєво правдивого опису жіночої долі у книжці яскраво звучить тема активного спротиву української жінки “совіцькій” дійсності (оповідання “Провина”). В оповіданні “Я ще повернуся…” борець за справедливість власне теж Вона — “жіночка, одягнена просто, але зі смаком”, у якої на комірці демісезонного пальто “дивна пентаграма — буква “С”.
Не очікувано в оповіданні “Провина” та повісті “Три любові” яскраво зазвучала чоловіча тема. Вражає життєва правдивість цих повістей та оповідань. Автор не вигадує якихось інтригуючих і химерних ситуацій, зовсім не намагається вас втримати чи в чомусь переконати, а відірватись не можна. Перед вами постає саме життя без прикрас, вигадок і різних кон’юнктурних вивертів, його жорстка, щоб не сказати жорстока, правда. Але при цьому від читання оповідань і повістей Галини Олександрівни такі пахощі добра, любові, оптимізму та віри в Людину, що подих перехоплює. Від кожної повісті чи оповідання ви не зможете відірватися, не перечитавши їх ще і ще…
За долею однієї людини у повістях і оповіданнях Галини Марчук постає життя цілого народу, якому судилося пережити важкі випробування: голодомор, війну, Чорнобиль. Але наш автор безмежний оптиміст — у її творах у всіх випробуваннях маленька людина з великим серцем не зраджує своїм моральним принципам, залишаючись на боці віри, надії і любові”.
Ніна Матвієнко, народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка: “Господь часто зав’язував у вузлик наші долі: то несла його мама, то бабуся, то юна дівчина до обіднього столу. А за тим столом, накритим для старих і малих, для живих і тих, що вже пішли за небокрай, вузлик розв’язували. І скільки тоді говорилося, і скільки там слухалося! А сьогодні? Немає кому слухати — скрізь царює байдужість…
Але що це я кажу? Це ж не так! Я тримаю в руках книгу-сповідь Галини Марчук “Три долі” і бачу у вікні запалену свічку для заблуканих, загублених у вирі життя. Та свічка кличе на гостину до автора. А пані Галина радо вслухається у ваші розповіді, і на папір лягають спогади зболілих душ, які живуть самотою, не наважуючись виповісти комусь свій біль, і тих, що довгі роки були поруч із нами, але вже полетіли у вирій. Ті спогади зачіпають за душу. Я знайшла в них і свою долю, і долю моєї матері, і долі ще багатьох матерів, які були колись і дівчатами, і дівчатками.
Ідеться в цій книжці й про життя політичне, і про буденне. Вона нагадує про совість земних людей, яка приходить до кожного дзвоном тривоги і світла, від хати до хати до притулку душі, і будить, і просить, і карає. І саме для тих янгольських душ, котрі здатні любити і жити по совісті, на землі горить вогник.
Спасибі Вам, Галино Олександрівно, за ці розв’язані вузлики доль. Низько Вам вклоняюся!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment