Є щось символічне та знаменне в тому, що за кілька днів до Дня національного прапора та Дня Незалежності видавництво “Кліо” разом з уже помітно поріділою шоптою “стусового кола” презентували книгу спогадів і роздумів “Василь Стус: Поет і Громадянин”. Промовистим є й те, що зробило це не державне видавництво і не на кошти держави, за волю і свободу якої наклали життям і Юрій Литвин, і Валерій Марченко, і Олекса Тихий, і Василь Стус.
Микола ЦИМБАЛЮК
Життя ставить кожного із нас перед вибором. І, як сказала директор видавництва Віра Соловйова, тоді “душею і серцем ти відчуваєш, що мусиш це зробити”. Те саме відчували і видавництво, й автори, й спонсори (Фундація ім. І. Багряного (США) та ЗАТ “Оболонь”), які надали фінансову допомогу у виданні цієї книжки.
“Людину морального абсолюту”, як назвав Василя Стуса Іван Дзюба, теж поставили свого часу перед вибором. І він обрав стражденний шлях, упродовж якого виріс, змужнів як Поет і Громадянин, але найголовніше — залишився Людиною. Про це — свідчення, спогади і роздуми 74 авторів книжки.
Як сказав Василь Овсієнко, один із шопти, товариш Стуса по ув’язненню, спогади про Василя почало збирати видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка одразу після загибелі поета. Тоді 1987 р. Осип Зінкевич і Микола Француженко впорядкували і видрукували в Балтиморі й Торонто книжку “Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників”. Спогадів там було лише два: інтерв’ю Надії Світличної на радіо “Свобода” у вересні 1985 року і стаття недавнього політв’язня Сергія Солдатова, лідера естонського демократичного руху, “Пам’яті Василя Стуса”. А вміщений великий нарис Михайла Хейфеца “В українській поезії тепер більшого немає…” увійшов до його книжки “Українські силюети”, яку “Сучасність” видала ще за життя Стуса, і це було своєрідною моральною підтримкою для ув’язненого. Обидва, росіянин з Естонії і єврей з Росії, зіткнувшись на тюремній дорозі зі Стусом, зрозуміли, що перед ними не просто талановитий поет, а неймовірно великої духовної і моральної сили Людина.
Про те ж саме розповів і Микола Горбаль. Коли Стус загинув, Горбаль був на пересилці. Через два тижні після смерті Стуса його привезли в ту ж тюрму, де сиділи особливо небезпечні злочинці — рецидивісти. Там було всього 24 ув’язнених. Люди, зокрема вірмени, що відбували там свої терміни, вже тоді усвідомлювали велич постаті Стуса. Вони із захопленням розповідали Горбалю про свої зустрічі з ним. І в словах “Я был вместе с ним!” звучала непідробна побожність.
У низці спогадів можна назвати ще книжку “Не відлюбив свою тривогу ранню…: Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії”. Це спогади 42 осіб, які зібрав і видав колишній однокурсник і друг Стуса Олег Орач. Багатий і надзвичайно цінний відеоматеріал назнімав під час перепоховання прахів Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого і дещо згодом режисер фільму “Пресвітлої дороги свічка чорна” Станіслав Чернілевський з оператором Богданом Підгірним. 2002—2003 рр. частина з тих інтерв’ю (27) увійшли до книжки “Нецензурний Стус: Книга у 2 ч.”. Тепер цей фільм без проблем можна подивитися в Інтернеті.
Нині в пресі, а особливо в Інтернеті, трапляються публікації про життя Василя Стуса з використанням неіснуючих, просто вигаданих фактів. Як розповів генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Васильович Стус на сайті Гуманітарного центру Василя Стуса (http://stus.kiev.ua), який він створив, співробітники ретельно й уважно відбирають публікації та розміщують їх на цьому сайті. І ще про одне видання спогадів, яке вийшло позаторік, згадав Василь Овсієнко. Це книжка “І в смерті з рідним краєм поріднюсь: Василь Стус і Вінничина”, яку упорядкували письменниця Ніна Гнатюк із сином Тарасом Ковальським.
Тож добираючи тексти до щойно виданої книжки спогадів, зокрема й із перерахованих видань, упорядник разом із видавництвом керувалися думкою Євгена Сверстюка, що “наш обов’язок чести — зберегти образ Василя Стуса правдивим. Ім’я його не надається для політичної демагогії і плакатного патріотизму”.
Третина із тих авторів, що представлені в книжці, вже відійшли у вічність. Тому редакторові під час підготовки матеріалів не було з ким з’ясовувати деякі питання. Видавці знають, як багато важить під час підготовки книжки від рівня професіоналізму і володіння матеріалом упорядником. “Кліо” тут поталанило як ніколи, бо Василь Овсієнко справді надав неоціненну допомогу. Його відданість справі, ентузіазм гідні подиву, зазначила Соловйова. Він навіть допомагав у художньому оформленні. Такі люди для редакторів — рідкість. Пан Василь щиро радів, коли вони в стислі терміни закінчували той чи той підготовчий процес.
Василь Овсієнко водночас є й автором надзвичайно цікавих і змістовних спогадів, які він підготував ще 1989 року. Вони закінчуються словами, над якими варто замислитися багатьом, хто був і є в епіцентрі національно-демократичного руху України кінця ХХ—початку ХХІ століття. “Всі ми ходимо під Богом, ніхто не знає свого часу, а залишити нелукаві свідчення про тих, хто пішов від нас раніше, — святий наш обов’язок. Відмо ж бо: історія — це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що записане. Якщо не залишать свідчень учасники й сучасники суспільно значущих подій, то настануть нові люди і напишуть “по своєму розумінію”, за тими матеріалами, які збереглися. Або як їм замовлять. А що залишається від нас, колишніх політв’язнів? Карні справи? Там далеко не все правда. Бо в слідства своя правда, а у звинуваченого — своя. І кожна сторона щось приховує або зображає у вигідному для себе світлі. Тож ніщо не замінить живих спогадів, написаних уже в умовах свободи від страху переслідувань”.
Що ж є нового в презентованій у столичній книгарні “Є” книжці? — запитає читач. Бо спогади, роздуми, есе, інтерв’ю ніби вже всі друковані-передруковані не один раз. Було досить публікацій у пресі і передач на радіо і телебаченні. Усі автори, причетні до життя особи Стуса вже “засвітилися” і не один раз. Тож говорити про високу цінність книжки особливо не виходить.
На це мудро відповів Євген Сверстюк:
— А ви знаєте, є така особливість — ефект сукупності свідчень. Мені згадується, як відомий дослідник Голодомору Джеймс Мейс почав із того, що хотів ознайомитися з тим, що говорять про Голодомор. Він, совєтолог, про те нічого не знав. Він, як і більшість русистів, був рожевої орієнтації, по-європейському толерантний, дуже лояльний до Совєтської держави. Він порозмовляв з одною жінкою, яка розказала йому про голод. У нього склалося враження, що вона якась несповна розуму чи просто неадекватна, бо говорила про якісь неймовірні, несусвітні речі — такого бути просто не могло. Він вирішив перевірити себе і порозмовляв з іншими жінками. І всі вони говорили про одне і те ж, вони доповнювали одна одну, і він із жахом нарешті зрозумів, що перед ним нерозкрита тема. Це найбільша катастрофа ХХ ст., що була засекречена від Заходу і цілого світу. І це при тому, що дипломатичні служби знали про неї, але з різних політичних міркувань воліли мовчати.
Отже, підсумував Сверстюк, сукупність матеріалів дає інше висвітлення теми, особи. Зокрема в його спогадах Стус постає в різних проявах, ситуаціях, вчинках, він осмислює їх і як сподвижник-шістдесятник, і як філософ. Пан Євген дотримується думки, що біографія Василя Стуса почалася саме після арешту.
— Якось Василь вийшов на прогулянку, — розповідав він, — де, як правило, всі мовчали, і було це на Великдень (про це ми дізналися від бабусі, яка розносила їжу). Стус на весь двір зітхнув: “Господи, яке небо!”
Навіть у неволі Стус залишався духовно вільною людиною, про що пишуть багато хто з авторів. Він справді бачив інший світ. Над ним було вражаюче голубе бездонне небо його, нашої вільної України.
