Анатолій ГАЙДАМАКА: «Атака на Шевченка»

Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, видатний художник-монументаліст Анатолій Гайдамака відомий багатьма роботами, пов’язаними з поверненням національної пам’яті, визначними подіями нашої історії. Серед його робіт — столичний Меморіал жертвам Голодомору, меморіали у Батурині, Крутах. Також Анатолій Васильович брав участь у створенні музейних експозицій і музейних комплексів, присвячених Тарасові Шевченку. Тому цілком природно його турбує те, що діється у цих закладах, як іде підготовка до святкування 200-річчя з дня народження Кобзаря.

— Пане Анатолію, до ювілейної дати залишилося півроку. Практично на фінішну пряму виходить підготовка до ювілею, а це величезний комплекс робіт, заходів. Що Вас особливо турбує в цій царині?
— Турбує те, що великі гроші, які виділяє держава на підготовку до ювілею, потрапляють до рук людей некомпетентних у музейній справі. Що основне в музеї? Експонати. Національний музей Тараса Шевченка в Києві славний тим, що має їх дуже багато. Цим не може похвалитися Росія, наприклад, щодо такої постаті як Пушкін. Ми маємо церковну метричну книгу із записом про народження Шевченка. Це такий раритет! Нормальна держава збудувала б меморіал для цієї книги.
У нас є великі скарби. Саме завдячуючи Василю Тарновському, який у себе в Качанівці збирав такі раритети. Потім передав їх у Чернігів, для музею, згодом частина колекції надійшла в Київ, у Музей Т. Шевченка. Тут зібрано графіку, акварель, живопис, його рукописи, листи. Але, на превеликий жаль, уже в наш час сталися дві атаки на цей музей. Перша 2004 року. Музей намагалися просто знищити — зробити з нього якийсь зал, де можна було б пограти на роялі, походити по залах із кавою, вином чи пивом. По суті, хотіли ліквідувати музей як заклад, зробити так званий “український дім”. При тому, що під це не було ні землі, ні коштів. Отут знищимо, а тоді щось шукатимемо. Живопис планували віддати в Художній музей, рукописи в Інститут літератури. Уже навіть зняли експозицію.
— Саме Ви її робили три десятиліття тому, вклавши у це душу.
— Я тоді об’їхав усі Шевченківські місця. Був у Казахстані, в Оренбурзі, Орську, в селах, які Шевченко малював. На цвинтарях, які зобразив Тарас, знаходив предмети, які він замальовував. Я ж робив музей Шевченка і в Казахстані, в Шевченковому. Привіз сюди, в Україну, камінь із Новопетрівського укріплення. На попелищі згорілої церкви на місці заслання поета зібрав ковані цвяхи, привіз їх сюди і в Каневі зробив портрет Шевченка у терновому вінку з цих цвяхів.
Із гори, де Шевченко проходив муштру, я попросив привезти яшму, камінь, з якого ми зробили колони: на них у Музеї Тараса в столиці розмістили його роботи. І ось тоді, 2004 року, перші “реформатори” музею повикидали ці колони. Друга атака на музей розпочалася недавно, у період підготовки до ювілею.
— Чим це мотивували нові “реформатори”?
— Тим, що, мовляв, робитимуть “сучасний” музей європейського зразка. Я не знаю, що це означає. Але один мій знайомий архітектор показував мені в Лондоні вічні старовинні будинки і говорив: якщо він почує, що хтось каже, що він “сучасний”, то ця людина відстала мінімум на 200 років. Ось і на Бульварі Шевченка в столиці творять дуже “сучасний” музей. А в Каневі вже збудували…
Тепер про Канів, про Національний шевченківський заповідник. Те, що там зроблено, — просто злочин, там треба розбиратися прокуратурі. Бо знищити пам’ятник архітектури, знищити Кричевського. Лише тому, що він не сподобався Ларисі Павлівні? Але він Кричевський, а вона всьогонавсього Скорик. Кричевський — родоначальник українського модерну. Нехай хтось спорудить щось краще, ніж його будинок краєзнавчого музею в Полтаві. У Каневі вчинено злочин перед Кричевським, злочин перед Шевченком. Оця ідея з проекторами… Хіба можна “запхати” Ермітаж у проектори і замість безцінних оригіналів картин показувати проектором їх зображення на стіні? Люди йдуть у музеї, щоб побачити оригінали. А їх, оригінали, раритети, звідти викидають. Викинули й ті цвяхи з Новопетрівська, з яких я зробив терновий вінець на портреті Тараса.
— “Реформують” і в Національному музеї в Києві?
— Навіщо зрізали знамениту шовковицю? Саджанець її ми три десятиліття тому взяли на подвір’ї Ускова, коменданта Новопетрівського укріплення. Він дуже доброзичливо ставився до Шевченка, всупереч височайшій забороні поетові писати й малювати, дозволяв йому творити. Ми посадили в Києві, у дворі музею цю шовковицю Шевченка. Нині її знищили — Ларисі Скорик вона заважала.
— Що ще заважає “реформаторам” у головному шевченківському музеї?
— Зламали галерею, яку будував Терещенко, частину архітектури, вона теж чомусь заважала. А основне — їм заважає Шевченко. Його знищують, бо дуже хочуть показати, як ми “любимо Шевченка” поновому. Запрошують художників, яких ніхто не знає, щоб вони там намалювали Тараса. Але Шевченко самодостатній! Він намалював себе сам, намалював ту епоху, проілюстрував своє життя. Йому не треба допомагати. Хтось хоче — нехай собі малює, але не треба все це тягти в основну експозицію музею, в біографію Тараса.
І ось Прокопенко, друг Бузини, малює величезне полотно для першого залу музею, це, так би мовити, “його бачення” Шевченка. А чому я повинен його “бачення” бачити тут, у головному музеї, в біографії Кобзаря? Ще й замість знаменитої метричної книги, яку викинули із залу.
Усе це почалося з приходом на посаду директора Дмитра Стуса. Хто йому і Ларисі Скорик дав право “редагувати” Шевченка? Є чітка наукова біографія нашого генія: народився, жив, учився, працював, заслання, знову робота, смерть. Це не той музей, як, наприклад, у Моринцях, тут інше завдання — це класичний музей, де треба показати все життя Тараса. Уся колекція робіт Шевченка саме тут. То навіщо робити з нього якийсь “Шевченкофест”? На зразок галереї Пінчука? Нащо “дерибанити” біографію Тараса?
Це кажу я, автор цієї музейної експозиції, яку робив 30 років тому. Для порівняння: я робив експозицію Літературного музею в Одесі. Там усе збережено! Нехай би Лариса Скорик поїхала в Одесу і спробувала щось “переробити”.
— Отже, “нове бачення Шевченка”…
— А це “нове бачення” вже давно було. Коли ми 1983 року почали створювати експозицію, там був весь зал завішаний подібними картинами “на теми Шевченка”. Наприклад, “Шевченко в Казахстані” — величезне полотно 12х4 метри. А маленька робота (10х15 см) самого Тараса висить десь у кутку. Хоча експонатів у музеї на Бульварі дуже багато. Навпаки: цього музею не вистачає для Шевченка. От у Каневі великі простори, там можна показати Тараса дуже широко. Й інакше, ніж у Києві. У мене є свої ідеї щодо цього.
Згадаю і про зал у столичному музеї, де були представлені численні видання творів Шевченка — різних років, у різних країнах, багатьма мовами. Це ж вражає — стільки видань! І все це теж прибрали з експозиції.
— Для порівняння — Ви ж робили і експозицію Літературномеморіального музею Михайла Коцюбинського в Чернігові. Там усе збережене.
— Бо там уболівають за справу. А тут прийшли абсолютно випадкові люди, які роблять злочин перед Україною. Та ж професор архітектури Скорик — авторка, яка вважає, що все вміє. А чому вона знищила Биківню? Люди поставили хрест, 30 років він стояв, туди ходили таємно за комуністичного режиму, вішали рушнички, портрети своїх рідних прикріплювали на сосни. Вона викинула той хрест і поставила оті пілони, які свого часу ставили по всіх селах. Оце “нове європейське мислення”. Усе знищують за допомогою адміністративного ресурсу. Причому, за народні кошти. А кошти дуже великі: 27 мільйонів гривень виділено лише на київський музей Шевченка, а просили аж 80. Дають величезні гроші, аби знищити Шевченка, принизити його.
— Це при тому, що в Україні величезна кількість Шевченківських місць, об’єктів, і там мало що робиться — не вистачає коштів.
— А вчепилися в ці два об’єкти — Канів і Київ. Хоч у нас сотні об’єктів потребують підтримки.
— Хоча б на Вашій рідній Чернігівщині: починаючи з Качанівки, згаданого тут Тарновського.
— Скільки вже “мусолять” ту “реставрацію” Качанівського маєтку, стільки грошей вгатили, уже й німці давали кошти, а толку нема.
— Неподалік відомі Сокиринці, де роботи непочатий край, а коштів теж нема.
— А ще — той же Седнів, маєток Лизогубів, які так підтримували поета й художника. А на Полтавщині — Березова Рудка з її знаменитою керамікою. Нічого не роблять. А Шевченко там жив. Або останні місця Тараса в Україні перед його арештом і засланням — Прохорівка. Що там зроблено? Нічого. Дайте з тих 27ми мільйонів хоча б по одному на інші об’єкти. Он у Запоріжжі в Музеї козацтва дах тече, а коштів нема.
Це ганьба! Нормальна країна берегла і відновлювала б такі національні святині.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment