Велике кіно — це високі ідеали

Нещодавно в Одесі відбувся V фестиваль екранного та сценічного мистецтва “Кінологос”, де головою журі в номінації “Екранне мистецтво” був кінорежисер, член Центрального правління ВУТ “Просвіта”, лауреат Шевченківської премії Леонід МУЖУК. Він поділився з читачами “СП” враженнями від фестивалю, а також роздумами про ситуацію у сьогоднішньому кінематографі.

— Пане Леоніде, якою Ви бачите ситуацію в українському кінематографі, зокрема в документальному кіно?
— У кіно сьогодні задекларовані певні цінності, які відтягують глядача від національного кінематографа. У зв’язку з тим, що ми, кінематографісти, на тому ринку, де панує “русскій мір”, усунуті від ключових позицій, глядачі одержують інформацію від російських виробників, ту, яка потрібна Росії, щоб ми в її геополітичному просторі, на який вони претендують, і де Україна займає ключове місце, почувалися постколоніальною нацією, яка не має своєї мови, історії і не здатна розбудовувати Українську державу самостійно, без впливу і без вказівки Кремля. Ця думка системно проводиться через усі ті роботи, які знімаються, зокрема й на території України, для загального пострадянського споживача. Твори такого спрямування виходять і з російських телевізійних студій, спочатку їх демонструють по центральних московських каналах, потім і в Україні, і в інших державах колишнього Союзу. Фільми або спільного виробництва, або на замовлення Росії, але часто це подається майже як наша українська продукція. Насправді вони не мають жодного стосунку до української культури, до українського кіно, але мають безпосередній стосунок до політики “русского міра”.

Не поглиблювати
процесу деградації
Кошти за фільми (і в кінотеатрах, і на телевізійних каналах), які завозять із Росії, вивозять за межі України. У зв’язку з тим, що наше малобюджетне кіно нездатне підняти глибокі й серйозні теми, розповсюджуються спрощені і за змістом, і за формою фільми як, приміром, цикл про диваків, які самі себе обзивають непристойними словами тощо. Це технології, які підкидають ідейно малозагартованим людям, їм пропонують спрощені можливості для самовираження і вони потрапляють на цей гачок. Серед них, безумовно, є й талановиті люди, не хотілося б їх ображати, але, на мою думку, така продукція — кінематографічне сміття. У такі речі можуть бавитися діти, але цим не повинні займатися дипломовані професійні митці, солідні люди, тому що за екраном стоїть не лише забавка, а й ідея. І не розуміти, що нав’язування процесу деградації суспільної свідомості — це гріх. Це ще можна вибачити людям без досвіду, але у кого вже є кілька робіт, мають розуміти, що за найважчої депресивної ситуації, яка притаманна сьогодні українському суспільству, далі поглиблювати процес деградації за рахунок спрощених тем можуть лише не українці, які хотіли б, щоб тут кіно ніколи не стало на ноги. Краще не знімати взагалі, ніж знімати так. Відбувається девальвація моральних цінностей, деградація людської особистості і повний духовний занепад.
Потрібна позитивна програма і національна ідея. Як у США, де колись була депресивна ситуація, що переросла у великий Голлівудський кінематограф, який врятував американців від депресії.
Потрібна така державна політика, впливова фінансова підтримка від українців, які мають кошти і здоровий глузд, вплив на стимулювання українського кінематографа, де українець був би чесним, справедливим і впевненим у завтрашньому дні. Сьогодні потрібні фільми про українську армію, українську міліцію, адже серед тієї повальної корупції, яку ми спостерігаємо, є люди, які відстоюють суспільні інтереси, йдуть на самопожертву, захищають свої ідеали. У держави немає стратегії відродження українського кінематографа. Українське кіно можна відродити великими проектами і великими ідеями, які в цих проектах висвітлюватимуться. Це стосується і документального кіно, яке мусить  взяти  на себе функцію широкого просвітництва. До речі, державна підтримка окремих просвітницьких проектів нині здійснюється, що є позитивною тенденцією  в діяльності Державного агентства України з питань кіно.
В Україні є велика кінематографічна армія, сьогодні ми — ще кінематографічна нація, є багато молоді, котра може продовжити традицію, яка базувалася на фільмах Леоніда Бикова, Миколи Мащенка, на фільмах документалістів, врешті й на тих старих радянських фільмах, де була чистота людської душі й була правда, незалежно від того, що це був інший світ, світ тоталітарної держави, нормативної економіки. Найкращі фільми тоді відкривали для людини вікно до добра, до правди, автори свідомо наражалися на цензуру, але кіно пробивалося до того світла, завдяки якому ми вижили в тоталітарній системі і залишилися ще й сьогодні людьми.

Потрібна державна
програма і підтримка
— Чи є сподівання на позитивні зміни?
— Безумовно, є. Це станеться, якщо терпець увірветься не тільки у глядачів, які вже прагнуть бачити позитивного героя, а й у кінематографістів, які чекають від Української держави комплексного підходу до вирішення кінематографічної проблеми. Цим ще, по суті, ніхто не опікувався, не розробляв глибокої державної політики не на декларативну, а на економічну підтримку.
Держава повинна розробити таку економічну політику, щоб гроші від кіно осідали в Україні. Наприклад, французький, італійський кінематографи мають державну підтримку. Так повинно бути і в нас.
Велике кіно — високі ідеали, високе мистецтво, людяність, гуманізм, любов, людська гідність, яка неможлива без самоусвідомлення національної гідності, поваги до своєї історії, мови. Ще недавно ухвалили потрібні закони, витрачали кошти на українські дубляжі, які були кращі за російські. Нині з подачі недалекоглядних політиків це стало необов’язковим.

Оберігати молоду державу
— Яка концепція фестивалю “Кінологос”, що  відбувся в Одесі?
— У фестивалю є яскраво сформований концептуальний підхід. Це патріотизм, відчуття українських традицій, намагання зрозуміти, як розвивається українська державність, як її можна підтримувати, щоб вона стабілізувалася як європейська присутність. Усі учасники опікуються цими трьома фундаментальними позиціями.
У фестивалі беруть участь кіномитці з різних країн, переважно тих, де є українські діаспори. Якщо ми не намагатимемося оберігати молоду Українську державу, то негативні процеси затягнуться і триватиме деградація такого важливого людського почуття як національна гідність.
Багато хто бере участь у фестивалі не перший рік. Є люди, які тут стартували і досі змагаються в конкурсі. Є автори, які за п’ять років неодноразово ставали лауреатами. Це також характеризує нашу фестивальну діяльність. Зростає середній рівень продукції, що надходить на конкурс. Патріотична тематика з року в рік стимулюється на телевізійних каналах творчими колективами, які хочуть потрапити на фестиваль. Виникає зворотний зв’язок нашого фестивалю з практичним телевізійним життям. Оскільки наш девіз доступний усім державним телевізійним компаніям, то і там так чи інакше історична українська тематика досліджується, українська традиція підтримується у телевізійних програмах і фільмах, і автори її розробляють, набувають досвіду. Адже історичне кіно — це і дослідницька робота, і пошуки маловідомих сторінок історії.

Фестиваль спонукає думати про нашу перспективу
— Які особливості нинішнього фестивалю?
— У цьому конкурсі беруть участь багато початківців, для яких фестиваль стає певною формою усвідомлення того, що Українська держава існує, живе і мусить жити. Участь у ньому дає їм можливість упродовж року працювати над фестивальною темою.
Нині ми мали у програмі кілька творів, які стосуються Другої світової війни. Їхні автори — представники Донецької обласної телерадіокомпанії, Дніпропетровський “Телетеатр”, робота режисера Віктора Бабака з Мінська. Ці кінолітописні дослідження антивоєнної, антифашистської тематики подано в емоційній формі з метою збагнути сенс життя і боротьби за життя. Цікава робота з Полтави, у якій подано історичний портрет Григорія Сковороди, де відстежуються не лише життя і філософські позиції самого героя, а й у доволі цікавих асоціативних епізодах той час співставлено із сьогоденням. Я назвав би серед кращих робіт кілька одеських фільмів, які викликали неймовірний ажіотаж серед глядачів: винахідливістю, своїм гумористичним тлом і навіть саркастичними метафорами, які властиві молодому поколінню. Одну із цих робіт створили молоді автори — художній колектив “Балаганчик”, учасники якого не тільки співають, танцюють, грають у п’єсах, а ще й займаються кіномистецтвом. Їхня робота “Перші в державі” — аматорська, але рівень її настільки вражаючий за формою, що її можна демонструвати не тільки на каналах Одеського телебачення, де, на жаль, малувато патріотизму, української традиції, того, заради чого існує наш фестиваль. Ці діти продемонстрували, що Одеса — це Україна.
На жаль, одесити у своїх програмах на приватних телеканалах ставлять нерідко під сумнів духовні й національні потреби українців. Я тут на фестивалі навіть апелював до невідомого мені журналіста, публіциста, який веде передачу під назвою “Правда”, якої там насправді немає. У цій передачі прихована методологія маніпулювання свідомістю глядача, є великодержавний, яскраво виражений шовінізм із боку тих людей, які пропагують “русскій мір”. Цю методологію вони використовують навіть на державних каналах, а Національна рада з питань телебачення і радіомовлення не тільки не бачить, що відбувається замах на конституційне право українців мати свою державу, що монотонно підпилюється здорова внутрішня рівновага української нації, застосовується маніпулятивна статистика. Усе зроблено так хитро, щоб одержати негативний результат, який би дискредитував українську незалежність. Наприклад, “Українська незалежність — це вас обдурили?” Запитання розраховано на тих людей, які сьогодні обездолені, але не розуміють, чому так сталося. Мета маніпуляції — сказати, що “У нас в Одессе только 3 % поддерживают украинскую независимость”.
Людина, яка веде цю передачу, — депутат місцевої ради. Його сентенції суперечать поняттю справедливості і здоровому глузду. На щастя, він нині не представляє точки зору переважної більшості одеситів, що підтверджує і нинішній одеський фестиваль, навколо якого гуртуються здорові патріотичні сили.

Спілкувалася Надія КИР’Я

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment