Кирило СТЕЦЕНКО: «Споживацтво — одна з форм рабства» Українське — креативне. Як діячі культури можуть сприяти утвердженню такої асоціації у загалу?

26 серпня гостював у вечірній студії радіо “Культура” голова Київського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, скрипаль, композитор, громадський діяч Кирило Стеценко.  Тема розмови — про українську креативність і про те, як можуть діячі культури сприяти утвердженню такої асоціації між українським і креативним — у суспільстві, у громадському розумінні, і які особисті креативні плани Кирила Стеценка.
Розпитувала журналістка Анастасія Багаліка, ведуча програми “На перетині думок”.

Анастасія Багаліка: Пане Кириле, ми не просто так зачепили тему “Креативність”. Тому що українська культура найперше і найзагальніше викликає дещо не зовсім такі асоціації.
Кирило Стеценко: Насправді ми стикаємося з таким стереотипом, який склався у суспільній свідомості, що українське — це значить  народне, традиційне, проминуле, сільське, і таким чином виходить, що це таке уявлення про українськість, воно ніби відрізається від майбутнього і ніби мало б вимерти природним шляхом. І це мене завжди вражало. Я виріс в українській сім’ї, народився у Львові, я міська дитина. Весь мій досвід пов’язаний із найновішим, із найсучаснішим, із творчим, тому що я грав, ріс у родині музикантів. Мій тато викладав у консерваторії скрипку, в нього було дуже багато друзів, саме креативних — не тільки за професією, а й за стилем життя. І я думав, чому все українське, —  знаєте, як індіанців в Америці — відсовують кудись у резервації, щоби тамот показати: оце зона українська, а оце загальний світ — сучасний, прогрес технічний, науковий, мистецький; що все це — вже справжнє майбутнє, і воно має розвиватися.
Просто констатуємо, як це було: і за царських часів доводилося свідомим українцям боротися за майбутнє і за те, щоб не тільки показати, що українське — це наша колосальна тисячолітня традиція, величезна невичерпна народна спадщина, і водночас українське — це те, що є сучасне, те, що розвивається. І те ж було за Радянського Союзу, коли вказували нам місце — он там біля призьби, на ґанку, а тут, де пани гуляють, там, де вже справжнє життя і формування майбутнього, вас не повинно бути! Це мій дитячий досвід, я завжди так бачив і так чув. Пам’ятаєте, що українська мова оголошена неперспективною? Українську культуру оголосили неперспективною, тому що потім, мовляв, виживуть найперспективніші культури й мови, які всі зіллються в єдиний потік, і на планеті буде одна ідея. Я це чув у школі, і вчитель з історії і “обществовєдєнія” нам це говорив. І Ви знаєте, що цікаво? Говорили, що російська мова прийматиме в себе всі інші мови, і вона буде базою формування тієї культури майбутнього. Ви не повірите, це був клас восьмийдев’ятий.
І саме діти з українських та єврейських сімей у музичній школі імені Лисенка, в якій я навчався, відчули свою національну ідентичність і почали порушувати питання і протестувати, ображатися: як так? Розумієте, це був такий цікавий момент спонтанного єднання українців і євреїв у відстоюванні своєї національної ідентичності і права на майбутнє. Це просто психологічний — навіть не політичний — аспект. Мені згадалися минулі часи комуністичної доктрини з “стіранієм перегородок мєджу націямі” і т. ін. Але найгірше те, що нині, коли Україна вже 22 роки незалежна, ми всетаки живемо в резервації, і українські цінності, українське як таке знову “знакується”… Але ж прикро, що зараз, коли Україна незалежна, змінилася аргументація, але не змінилася тенденція, так би мовити, відкочування українського на узбіччя. Змінилася тільки аргументація — логіка вже інша. Мовляв, українська мова не… конкурентоспроможна…
Не конкурентоспроможна і виживати має сильніший. Тобто на цей ринок культури одягається соціальний дарвінізм: це справедливо, нормально, якщо ви не здатні й не конкурентоспроможні, то… От ви створіть такі літературні твори, напишіть таку музику, щоб конкурувати. У нас демократія, у нас ринок. На ринку не можна бути неконкурентоспроможним. Оця логіка ринку суперечить логіці життя.
— Погляньмо на цю проблему в ракурсі закритості українського інформаційного простору, глобального інформаційного простору. Йдеться не тільки про ЗМІ і не тільки про те, що відбувається “тут і зараз”, а й, наприклад, інформація, яка доходить до нас у школі і доходила так само до Вас, до Ваших батьків. Наскільки вона закрита від сучасного українського мистецтва, яке твориться тут і зараз? Наскільки простір  для такої інформації закритий?
— Про теперішню школу сказати не можу, але можу сказати про масмедіа і про такий важливий для ЗМІ аспект, як музика і зокрема культура масового мистецтва. І тут, переконаний, є колосальний досвід радіослухачів, який свідчить про те, що українська музика в ефір не допускається. Хіба що маленькими дозами, для того, аби прозвітувати, що це є. Якщо на добу, наприклад, є норматив, що національний культурний продукт (чи українськомовний продукт) має займати не менше 50 %, то тоді він може бути з третьої до шостої ранку, коли його ніхто не слухає. Так само на телебаченні. Наприклад, на Новому каналі вночі демонструють дуже цікаві українські документальні фільми. Але розумієте, так є, що власники приватних радіоканалів і телеканалів використовують для свого бізнесу громадський інформаційний простір, і держава у цій ситуації не захищає права суспільства, а стоїть на боці бізнесу. І утверджується така логіка, що у нас вільний ринок, і той, хто виступає на ньому як власник засобу масової інформації, може пропагувати будьщо. Тут працює конкуренція, і якщо рейтинги теле чи радіоканалу піднімаються завдяки російській чи американській музиці, то логічно, що він буде це пускати. Які проблеми? Українська музика — “не конкурентоспроможна”.
Я досліджував радіоефір у Fmдіапазоні, і тоді, 2002 року український продукт у сфері музики (я маю на увазі пісні) охоплював 4 %. Це був найнижчий показник. При чому я не кажу про українськомовний, який був ще в чотири рази менший (1%). Це приблизно те саме, що й у Канаді, де українськомовна музика займає приблизно 1%. Як і в Україні. А буквально тиждень тому я перевіряв тридцять Fmрадіостанцій і побачив, що українськомовний пісенний продукт займає приблизно 2—4%.
— Тобто вже більше?
— Ні, не більше — менше. Але більше, ніж 1%. (2002го за Кучми). Хоча 2005го було приблизно 25 %. Тепер — у десять разів менше! Коли говорять, що український продукт неконкурентоспроможний і що його дуже мало виготовляється, у мені нуртують величезні протестні енергії, адже знаю, що українського продукту багато (кажу “продукт” узагальнено, як будьякі твори, особливо, коли говоримо про масову культуру), і більше того — є дуже якісний продукт. Чудові пісні, чудові актуальні тексти, якісна музика. Не скажу, звісно, що вся українська музика якісна, але ж і не вся російська якісна.
— І далеко не вся світова якісна.
—  Коли був у США, на Fmрадіостанціях слухав значно більше якісної музики, ніж ту, яку обирають програмні директори для прослуховування в Україні. Тобто є навіть деяке знегажування, коли пропонується музика англомовна. На жаль, тому що вибирається узагальнена і надто відома, або ж — механічна музика, винятково для дискотек. І якщо порівнювати англомовний ефір у Києві та НьюЙорку, то, звичайно, в НьюЙорку значно цікавіше, тим більше, що кожен із нас має доступ через Інтернет до прослуховування всіх радіостанцій світу, які там є. Тому я заперечую тезу, що в Україні мало якісного продукту. Основна проблема — програмні директори радіокомпаній і телебачення, які цензурують (саме цензурують) і не пускають в ефір у тій пропорції український культурний продукт, який відповідає етнічному складу населення і навіть симпатіям чи культурним уподобанням українців. Відбувається хірургічна операція над зміною свідомості, над тим, щоб людей присаджувати на непритаманні їм культури, мови, жанри, стилі, щоб люди це сприймали як своє. Відбувається просто зміна ідентичності. І я стверджую, що це цілеспрямована — не просто ідеологічна, а цивілізаційна робота над тим, щоб нас не було. Фізично будьте, будь ласка. Щоб нас не було ментально, щоб ми не мали своєї самобутності. Це дуже складна історія, — виконавці цієї операції дуже часто цього не знають, зрештою все залежить від того, яка кадрова політика. Можна надати перевагу, коли працює на радіостанції той чи той діджей, чи віджей на телебаченні, чи ведучий, чи програмний директор, просто бачачи його світогляд, його преференції щодо музичних стилів, мов, культур і т. ін. І не треба нічого йому пояснювати. Просто залежить, кого береш на роботу, і цього вже достатньо. Без жодних додаткових спрямувань.
Тому я вважаю, що це штучний процес, і штучно затримується і звужується доступ українського мистецького продукту для масової аудиторії. У масовій свідомості українське чомусь асоціюється з минулим, із селом у гіршому значенні цього слова, і тільки з народом. Мовляв, кесарю — кесареве, а Богу — боже. Українське, так би мовити, знай своє місце і будь тут. Це політика культурної резервації.
Маємо тільки три канали Національного радіо в Україні, в яких українського продукту — більшість.
— До нашої з паном Кирилом розмови в ефірі “Українського радіо” КУЛЬТУРА про українське і креативне  долучалися із запитаннями слухачі, якот киянка пані Людмила:
— У руслі цієї розмови я не можу не згадати дуже розрекламований концерт “День народження нашої держави”: невдало підібрали виконавців, їхній репертуар, і концерт молода людина вела мовою іншої держави. Ті співаки, які виконували пісні, приєднувалися до конферансьє і теж вели разом із ним концерт, й одразу ж переходили на російську. Я перепрошую, там був такий павич Потап у зелених штанях і червоному піджаку і мулаточка Настя. Вони виконали аж п’ять пісень, жодна з яких і не пахла Україною в хорошому сенсі цього слова. Справжньою перлиною насамкінець був Олег Скрипка. Як можна було концерт до Дня народження нашої держави вести російською мовою? Доки ж? Де патріотизм, пропаганда української культури, як можна в День народження держави на Майдані Незалежності отаке собі дозволяти?
К. Стеценко. Щодо концерту на Майдані Незалежності до 22ї річниці Незалежності… Я теж був здивований, але не був заскочений. Я розумів, що так воно і буде, що концерт — не спонтанна творчість кожного артиста, а режисура, продюсування з боку замовників, а замовниками є ті, хто проводив це свято: це і місто, і держава. Це національний День незалежності, і це свято свідчить про ту свідому культурну політику, яка спрямовується на те, щоб позбавити нас української культурної ідентичності. І це центральна больова точка, та мішень, на яку націлена політика Кремля, щоби українці згодилися з тим, що ми ніякі не українці, ніяка не нація, а лише частина великого російського народу, чи “русского міра”. Завдяки шоубізнесу відбувається вплив на свідомість молоді, через церкву впливають на людей середнього і старшого покоління. Відповідно інші канали масового впливу як Fmрадіостанції, телебачення, всі вони скоординовано діють в одному і тому ж напрямі. І навіть якщо ми святкували 1025річчя Хрещення Руси, то в концерті тільки гурт Скай був українськомовний. Решта — гості з іншої країни, і українські колективи, але російськомовні й російськомовної орієнтації, такі як “Брати Карамазови”, які теж працюють на ту саму стратегію “русского міра” чи Євразійського проекту, чи Євроазійського союзу.
— Пане Кириле, як на мене, такі концерти мають відбуватися хоча б для того, щоб із кожним роком більше людей розуміли, що тут щось не так, і відчували дисонанс між дійсністю, концертами і тим, що відбувається.
— Якщо ми говоримо про сучасний якісний український продукт, то необхідно уточнювати, про який вид мистецтва йдеться, які жанри, які стилі. Якщо говорити назагал, то є проблема доступу споживача безпосередньо до продукту. Якщо він є, але немає доступу, то складається враження, що його немає. І тоді Ви — одна з мільйона жертв, які не мають доступу до якісного сучасного українського продукту. Ми можемо говорити, що в літературі і в пісні він є, але чи Ви його чуєте, чи Ви його знаєте, чи Ви можете до нього доступитися? Це тому, що загальні канали доступу — це насамперед телебачення і Fmрадіо, а як відомо, якщо туди й доходить український продукт, то не сучасний.
— Пане Кириле, молодь пішла в Інтернет, а разом із ними там опинився і якісний український продукт. Там йому ніхто існувати не заважає.
— Це дуже добре, що є альтернатива. Насправді радіо й особливо телебачення, яке зараз працює на комерційній основі на рекламодавця і хизується своєю конкурентоспроможністю, — це банки, які вже збанкрутіли, але про це ніхто не знає. Я про це знаю, тому що молоде покоління і соціальноактивні люди не дивляться телевізорів. Це трагедія власників телебачення. Насамперед вони впливають на пасивні, інерційні прошарки населення, на ту більшість, у якої немає вибору. Це не оцінка людей. Це залежить від того, де ти живеш. Якщо в маленькому містечку або селі, в тебе немає величезного вибору Fmрадіостанцій чи, можливо, в тебе немає Інтернету, чи навіть немає можливості придбати комп’ютер. Тому ЗМІ впливають насамперед на людей традиційного способу життя. Але ті, хто має більше грошей, соціальноактивні, мобільні люди, які впливають на життя, і та молодь, за якою перспектива, вони вже давно не дивляться телевізор. Цю проблему, звісно, гарячково вирішують менеджери телебачення. Вони збираються створювати різноманітні холдинги, коли ЗМІ об’єднуються, зокрема телебачення з Інтернетом. І багато розумних людей вирішує це більшменш успішно.
А ми, українці, будьмо мобільні в плані відстежування прогресу і його застосування на свою користь. Є дуже багато молодих успішних літераторів. Це якісно, особливо, коли говоримо про тексти пісень. Але який критерій оцінки якості текстів? Отут слід запитати, який жанр і стиль мають на увазі? Тому що не можна порівнювати якість у різних стилях, адже в кожного стилю свої канони й мірила якості.
Щодо концерту. Хочу похвалити авторів графічного дизайну. “22” було створено у формі двох лебедів і водночас як серце, підкова й омега. Тільки омега — це кінець усьому. Коли я це побачив, то злякався, чи це не кінець незалежній Україні, чи це не останнє святкування? Похвалити можу лише Тоню Матвієнко, Злату Огнєвич, які були з українським репертуаром.
Тепер щодо російської говірки. Останнім часом на роль ведучих на радіо й телеканали, на концерти запрошують людей, які мають справді російську вимову. Нашу молодь хочуть привчити говорити російською правильно — не з українським, а з московським акцентом. Це робиться для того, щоб стерти ідентичність українців навіть у такій зміненій формі. Як говорить культуролог Микола Рябчук, щоб не було й сліду українськості у вимові, хоча це дуже важко. Бо навіть українізована форма російської мови утримувала український менталітет, українську психіку, темперамент. Це перехідна епоха, і ми маємо вирішити, ким ми є. Бо якщо ми українці і цього не соромимося, то будьмо працелюбними і амбітними в тому, щоб розвивати себе. Чому ми завжди повинні бути жертвою? Є й ті, хто на нашому боці, а й є ті, хто проти нас. Перемагає той, хто більше вмотивований. А програють байдужі й розчаровані. Розчарованість — внутрішня психологічна проблема. Хай кожен для себе вирішить, навіщо він живе. Який сенс усе життя жити розчарованим і померти ні з чим? Усе в наших руках. Бог дає безмежні можливості для вибору власної позиції. Якщо ти націлений на перемогу, працюєш над собою, то досягаєш мети. Якщо весь час скиглиш і жалієшся на умови, то життя прожив даремно.
Насправді українці й український народ мають головним призначенням творчість, тобто креатив. Якщо подивитися на відмінність людини від тварини, то побачимо, що основне призначення людини — це творити. І українцям пощастило, вони — одна з найкреативніших націй на планеті. Чи в науці, чи в мистецтві — українці завжди попереду, коли вони мають свободу і можуть бути самими собою.
Рабське минуле українців — бути споживачами. Споживацтво — одна з форм рабства. Робімо революцію в нашій свідомості, будьмо творцями. Не дивіться телевізор. Нічого нового й доброго там немає. І нічого того, що підтримує нашу українськість. Ми маємо бути активними у виборі джерел, які формують нашу свідомість.
— Як можна сприяти асоціації українського з креативним у загальній свідомості? Що може зробити навіть за умов інформаційної блокади небайдужий митець або просто небайдужа людина для того, щоб у загалу українське мистецтво асоціювалося з креативом?
— Спрямую Вас на нещодавню історію. Перший фестиваль “Червона рута” — це бомба, абсолютно незвична музика, яскраві герої. Це щасливий час, коли фонтанувала нова творча енергія. Усе це було нове й старе водночас. Організатори, ініціатори й творці фестивалю: Тарас Мельник, Анатолій Калиниченко, Олександр Горностай, Кирило Стеценко та інші — виробили три принципи. Усі пісні, їхні музика й аранжування, слова мають відповідати трьом принципам. Перший — українськість не тільки в мові, а й у всьому, що пов’язане з українською традицією. Це не означає прямого цитування. Справжні митці можуть робити це через образність, тематику, музичні особливості, інтонації. Другий — сучасність. Якщо ти створюєш музику і співаєш, точно знаєш, що робиться в світі, що є найсучаснішого в даний момент. І ти це пропонуєш слухачам, які теж із цим обізнані. Працюєш на слухача не маргінального, а розвиненого. Якщо йому це подобається, а він цього ще не знає, то ти розвиваєш слухача, пропонуєш йому найновіший продукт, який одночасно є і українським, і сучасним. Це ознака генія — уміти поєднати національну традицію й найновіші тенденції в творчості, а не через буквальне виконання якихось правил чи цензурних приписів. І третій принцип — це молодіжність, бо змінити світ на краще можливо тільки через молодь. Покоління, яке завтра матиме владу — це сьогоднішня молодь. Хоч серед людей старшого віку теж багато тих, хто молодий душею, але вони себе вже сформували і вірять у те, що вірили. Таким чином “Червона рута” мала українськість, сучасність і молодіжність. Шкодую, що вона впливала на суспільство тільки десять років. Хоча вона й зараз існує, але це ще й питання культурної політики держави. У кінці ХХ ст. держава ще підтримувала фестиваль. А в останні роки це відбувається досить складно.
Якщо брати інші сфери: театр, літературу, живопис, — в Україні дуже багато талановитої молоді. І не тільки молоді, а й людей середнього віку, які дуже успішні на світових сценах. Є багато спекуляцій, бо ми живемо в епоху постмодернізму, який дозволяє все змішувати, бути абсолютно вільним у формах, стилях і не турбуватися про еклектизм. Але є два боки цього явища. Постмодернізм дає змогу талановитій людині мати божевільні, але дуже цікаві, продуктивні ідеї, бо ми живемо в перехідну епоху. І людині нетворчої професії іноді буває важко і не зрозуміло, таке мистецтво її навіть дратує. Але нас дратує саме життя, бо воно швидко змінюється. І якщо китайці говорять: “Не дай Боже жити в епоху перемін”, то я скажу: “Яке щастя для творчих людей жити в епоху перемін”, бо тільки у такий час творець може не просто творити в рамках своїх мистецьких, наукових чи професійних царин, а реально впливати на розвиток світу. Якщо світ пластичний і змінюється, то кожна цілеспрямована особистість, яка ще здатна відчувати задум Божий, відчуває відповідальність за цілісність світу.
Українці — надзвичайно креативна нація. Багато людей в еміграції стали лідерами в інших країнах. Я переконаний, що в креативній епосі Україна стане світовим лідером, і нам, щоб у це повірити, спочатку треба стати самими собою. Тобто свобода для українців — це необхідність № 1, але попереду дуже серйозна внутрішня робота, необхідно очиститися від усього наносного і за принципами любові творити світ. Імовірно 2050 року Україна, ставши собою, природним шляхом стане лідером. Не силою. Я маю на увазі інший тип лідерства, за якого Україна буде потрібна світові як та, що гармонізує його за новими законами. І саме оця українська сутність — і є та модель майбутнього, яка й має дати порятунок світові.

Від редакції. Запис розмови подаємо скорочено. Публікацію підготувала Катерина Красножон.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment