Раювання на Десні

10 вересня 2014-го виповниться 120 років від дня народження всесвітньо відомого кінорежисера Олександра Петровича Довженка.

Любов НАКОНЕЧНА,
директор Сосницького літературно-меморіального музею
О. П. Довженка;
Оксана ПЛИТНИК,
заступник директора з наукової роботи

“Він не міг бути собою без України, бо це не тільки батьківська земля, а й джерело натхнення у його творчості. Майже все створене і написане ним, — це українське або через призму долі України”, — пригадувала дружина кінорежисера Юлія Солнцева.
Велика і цікава географія життєвих і творчих доріг Олександра Довженка: Сосниця, Глухів, Житомир, Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернігів, Яреськи, Нікополь, Нова Каховка. Однак найріднішою, найдорожчою, найкрасивішою була для Довженка земля, де народився, де пролетіло дитинство на яблукатих конях. Свою рідну Сосницю завжди носив у серці.
“Згадую Вас часто. Згадую хату нашу і веселу воду десняну, — напише в листі до матері 13 квітня 1947 року. — Часом дивлячись у вікно, переношусь думкою на Україну, до Вас да на Десну, да й пливу човномдубом поміж берегами та поміж людьми та ясокорами, і небо наче всміхається мені з далекої невозвратної давнини…”
З ностальгійним щемом пише з Москви про свою “незайману дівицю Десну” до Юрія Смолича 1 липня 1953 року: “Юро, коли я приїду, повези мене кудись на Десну половити риби. Хай походжу босий по її чистих незайманих висипах, поп’ю її м’якої рідної води, поплачу, подобрішаю. Хай почую хоч трохи пташиного щебету над нею, чи, може, й дівки десь заспівають комусь, а я послухаю та згадаю дитинство, коли купався я зеленим хлопчиком у її водах. Була тоді зовсім, зовсім була тоді моя Десна другою”.
Довженко писав у “Автобіографії” 1939 року: “Народився я 30 серпня 1984 року на околиці невеличкого повітового містечка Сосниці на Чернігівщині, що звалася В’юнище, в родині хлібороба Петра Семеновича Довженка, що належав до козацького, як на ті часи, стану”.
Згідно з даними метричної книги Сосницького Троїцького собору, в записі № 12 значилося, що 29 серпня 1894 року народився хлопчик у родині “козака міста Сосниці Довженка Петра Семеновича та його законної дружини Довженко Дарії Єрмолаївни”, а 30 серпня його було охрещено і названо Олександром. Отже, Олександр Петрович помилково вважав дату свого хрещення датою народження.
У фондах музею зберігається довідка з Київської астрономічної обсерваторії Київського Ордена Леніна державного університету ім. Т. Г. Шевченка № 21 від 25. 03. 1970 року такого змісту:
“СПРАВКА
Настоящим удостоверяется, что дата 29 августа 1984 г. по старому стилю соответствует дате 10 сентября 1894 г. по новому стилю
доктор физмат. наук
проф. И.С. Астапович”
Тож офіційно днем народження Олександра Довженка вважається 10 вересня 1894 року.
Садиба батьків Олександра Довженка була типовою на той час. Хата під солом’яною стріхою, клуня, погріб з погрібнею, колодязь з журавлем, господарські будівлі, ворота, тин, сад, город.
Спочатку господарем садиби був дід Семен Тарасович. Як свідчить тітка О. Довженка Олена Самійлівна Хакало: “Семен був дуже працьовитий. Ніколи не гуляв, завжди чимось займався: обробляв землю, пас коней, гнав дьоготь або ж його продавав. Дьоготь Семен гнав на подвір’ї. Там була яма для вогню, над якою стояв великий чан з березовою корою. І якось там добувався дьоготь, котрий Семен возив у Борзну та по навколишніх селах. За це він мав невеликий заробіток, який йшов на господарство.
Його син Петро допомагав батьку… На садибі в Семена був великий сад, який садив Петро та його діти, а за часів Семена росло всього декілька груш. Особливо багато садив, щепив і займався садівництвом син Петра — Сашко”.
Про город Довженків яскраво написав сам Олександр Петрович у “Зачарованій Десні”: “До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — гетьчисто все зелене та буйне. А сад як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати…”
Сашкові Довженку найбільше запам’яталася пора сінокосу. “У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишиться в моїй пам’яті як найкрасивіше місце на всій землі”, — писав О. Довженко в “Автобіографії”. А в “Зачарованій Десні” згадував:
“Коли б спитав мене хтонебудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика”.
Там, де для дорослих була тяжка праця, для малого Сашка відкривався казковий світ. “Прокидаюсь я на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою. Квітами. А на Десні краса! Лози, висипи, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері скаламучу — риба.
Отак я раюю днів два або три, аж поки не скосять траву”.
Довженки були людьми середнього достатку. Але на той час в Україні було багато селян, які не мали достатньо землі для обробітку, були приречені на напівголодне існування. Швидкий процес зубожіння призвів до того, що в останньому десятиріччі ХІХ ст. багато селян виїхали на поселення в Сибір і на Далекий Схід. 1883 року в ПівденноУссурійський край із Сосницького повіту виїхало 250 осіб.
Про невдале переселення діда Григорія, товариша діда Семена, йдеться у фільмі О. Довженка “Земля”.
“Почувши, що десь на Тихому океані є гуляща земля, і пригадавши далекі мандри за молодих літ, запріг він, не довго думавши, свого мишастого коня і мовчки рушив на Схід “своїм ходом” у супроводі жінки Харитини й собаки Султана, якого шанував за тактовність і нелюбов до гавкання…
…І от, прочвалавши двадцять тисяч кілометрів по різних географічних довготах, спинились кінь з Султаном на тому ж майдані, звідки три з половиною роки тому рушили у похід до Тихого океану…
— Ну, гаразд, — допитувались сусіди. — А чого ж ви повернулися з таких далеких країв?
–    Жінці не понаравилось, — сказав Григорій, від чого весь базар мало не ліг зо сміху”.
Григорій повернувся до Сосниці, але більшість людей там і залишились, відірвані від рідної землі.
Сосниця на той час була повітовим містечком. Тут існували і розвивалися заклади соціальної сфери, освіти, культури. У місті діяла парафіяльна школа, Сосницька жіноча гімназія, Сосницька реміснича школа, дві земські школи, двокомплектне чотирикласне училище, відкрито Сосницьку публічну бібліотеку ім. М. В. Гоголя, працювала перша аптека, збудована земська лікарня на 25 ліжок. На початку Першої світової війни в 945 дворах проживало близько 8 тисяч населення.
У Сосниці існувала земська управа. Головував у ній граф МусінПушкін — предводитель дворянства, меценат та ініціатор будівництва драматичного театру. Будівля театру була солідна: на 1500 місць разом з партером, ложею та балконом. При ньому існував драматичний гурток, яким керував ентузіаст драматичного мистецтва дворянин Бєловський. У виставах драматичного гуртка брав участь і юний Олександр Довженко, у якого досвідчені керівники Бєловський і Леонідов помітили артистичний хист.
У ті часи в Сосниці існувало сім церков: В’юниський храм Вознесіння, СвятоТроїцький собор, Храм Покрова Богородиці, Воскресенська церква, Автокефальна церква, Митрофанівська церква, РувимоСпаський монастир.
Сашко Довженко навчався спочатку 4 роки у початковій школі, а потім у вищій початковій школі.
Восени 1903 р. Петро Семенович віддав сина до чотирикласної парафіяльної школи. Коли Сашко скінчив 1907 р. початкову школу, його зарахували до Сосницького чотирикласного міського училища. Навчався дуже добре, з класу в клас переходив з Похвальним листом.
Усі ці роки Сашко Довженко сидів за однією партою з Іваном Тишиною, що залишив свої спогади про навчання: “1904 року мене віддали до школи. Вчитель Леонтій Созонович Опанасенко розсадив учнів за парти, зробив настанови. Нас, хлопчиків, було 26. Парти стояли в три ряди. На кожній сиділо по два. Мене вчитель посадив на першій парті середнього ряду, а біля мене кремезного чималого зросту хлопчину, постриженого наголо. На хлопцеві були чорні нові штани і тужурка… Це був Сашко Довженко, якого я до цього часу не знав, бо жили ми одне від другого далеко…
Учився Сашко найкраще. Особливо добре знав арифметику. Хто чого не знає, учитель завжди звертався до Довженка. Ніколи не було так, щоб Сашко не виконав домашнього завдання, чи не зробив роботи в класі… Ми з Сашком мало займались іграми і біганням. Ми любили спостерігати. Крім того, Сашко завжди щонебудь розповідав. Взагалі, Сашко був тихий і часто задумливий.
Через чотири роки ми закінчили приходську школу, і мені, Сашку та ще деяким учням Леонтій Созонович порадив вступити у “Городское четырехклассное училище”, яке стояло в центрі Сосниці. Це був невеликий одноповерховий будинок, який розміщувався на розі вулиці проти Соборної церкви. Ми з Сашком знову разом і подавали документи, і складали іспити, і знову сиділи на одній парті, на першій, перед столиком учителя.
У чотирикласному нас уже вчив не один учитель. Більше стало й предметів, з яких особливо трудним був катехізис. Але Сашко з усіма уроками дуже легко справлявся і знову був найкращим учнем. Його любили вчителі, особливо вчитель математики Козловський….”
Шкільні роки запам’яталися не лише навчанням, а й розвагами:
“У Довженків був великий баркас, в який можна сісти чоловікам 15. І ось коли Десна розіллється, як море, без кінця і краю, ми збираємось на прогулянку. Сідають на човна хлопці, дівчата і весела компанія пливе далеко на водяний простір. З собою брали гармошку, гітару, балалайку і під музику співали пісень. Олександр був організатором таких прогулянок, зачинщиком пісень. Співали здебільшого ми “Вниз по матушке”, “Изза острова”, “Реве та стогне”, “Заповіт”. Між іншим співали добре. І на воді далеко котилась пісня. Олександр співав і грав на балалайці або на гітарі…”
Закінчив училище О. Довженко 1911 року з похвальним листом і подався до Глухова і далі у широкий світ по тій дорозі, що вивела його на вершину слави. І саме 1911 року в Сосниці було відкрито перший кінотеатр, у якому пізніше демонструвалися і фільми Довженка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment