Іван Марчук: «Усе ще попереду, бо я ще не жив»

Свій перший рік перебування у новому приміщенні відсвяткував Музей історії Києва на вул. Богдана Хмельницького, 7. Мова про ту торгово-офісну будівлю біля метро “Театральна”, яку звів “Альянс-Центр” у функціонально-примітивному стилі. Вона стала не першим яблуком розбрату між киянами і Київською міськдержадміністрацією, яка за допомогою Київради, порушуючи всі санітарні та будівельні норми і правила, виділила земельну ділянку і видала дозвіл на будівництво. Під тиском громадськості міська влада змушена була відступити, сяк-так уладнавши гучний скандал, і передала будинок музею. Тож на виставці Івана Марчука, що відкрилася з нагоди річниці, голова КМДА О. Попов, ніби забувши про всі ці перипетії, поставив собі це на карб.

Микола ЦИМБАЛЮК

Але не самореклама міського голови була в центрі уваги того дня, а патріарх українського авангарду І. Марчук і його живописні роботи різних років — усього 64 із більш як трьох тисяч. Цю виставку планували давно, ще весною, але не з вини художника відкладали.
Нарешті до нього “прийшли й умовили зробити виставку до Дня Незалежності”. Йому не хотілося робити якогось “одного Марчука”, тому зупинився на своїх п’яти циклах (їх на сьогодні десять), щоб кожен із шанувальників його мистецтва міг насолодитися “своїм Марчуком”.
Ранні його роботи — портрети, якими він займався упродовж трьох років своєї творчості, вже тоді несли в собі неповторний стиль і його унікальну техніку. Але головні на виставці — пейзажі, які були написані наприкінці 1990-х років і чи не найбільше привертали увагу глядачів: “До землі сонце стелиться”, “Нас втішає сонце весняне”, “Так наступає весна”, “На струнах лісу сонце виграє”, “Мене сонце розбудило”, “За могутнім дубом старий дім стоїть”, “А під сонцем сніг дрімає”, “Світло з небес”… Більшість із них подібні за сюжетом, але оте магічнозаворожуюче таїнство шитва пензлем робить їх ніби миттєвим кадром чарівної української природи.
Хоча сам Марчук, коли його запитують про натуру, ухиляється від відповіді, бо пейзаж не мусить нести ознаки певного куточка природи, він має бути всеохопним, де головне — дух, сприйняття та безмежна фантазія художника. І що цікаво: творча уява настільки у нього розвинута, що, наприклад, зимові пейзажі він пише… влітку.
А взагалі про свою творчість Марчук завжди повторює одне і те ж:
— Моє мистецтво побудовано так: цикл “Голос моєї душі” — то є стовбур дерева, потім гілочки з’являються. Перша гілочка — пейзаж, тому що я винайшов цю технологію, таку техніку, в якій ніхто не працював… І не треба мене наслідувати, бо це така пекельна техніка, така тяжка робота, що не позаздриш. Але мушу сказати, що вона настільки ефектна, настільки захоплюючецікава, що сам дивуюся…
Інші гілочки його творчості — цикли не менш цікавих і новаторських робіт “Кольорові прелюдії”, “Нові експресії”, “Біла планета” тощо. А такі цикли як “Виходять мрії з берегів”, “Погляд у безмежність” (з’явився 2008 р.) засвідчують, що ці роботи також несуть на собі відбиток унікальної творчої манери митця, глибоко особистісного стилю і фантастичнозаглиблене бачення навколишнього світу.
Переважна більшість картин написана художником у техніці, як він сам її назвав, “пльонтанізму”: детальна промальовка пензлем химерно переплетених багатобарвних ліній і тяжіння до графічності малюнка.
Іван Марчук ненаситний у пошуках нових можливостей передачі на полотні свого духовного бачення Всесвіту. Але головним було і залишається те, що об’єднує всі цикли — гармонія барви, ритму і форми.
Ненаситним залишається він упродовж усього свого життя і щодо творчості як процесу. Для нього потреба в малюванні така ж природно-гостра необхідність, як для кожного із людей — дихати, пити, їсти. День у день, майже півстоліття, він малює, малює… “365 днів на рік”! Він переконує, що в творчості його ніщо не надихає: “… у мене є процес, яким і є, зрештою, все наше життя”.
Незважаючи на те, що картини Івана Марчука розійшлися у свій час (та й, напевно, і зараз) по всьому світу, на всі п’ять континентів і окремі із них можуть коштувати мільйони доларів, художник негативно ставиться до так званої американізації, тобто комерціоналізації мистецтва. Вона вихолощує саму суть, дух мистецтва, перетворюючи його на низькопробне заробітчанство, невисокої проби ремесло. Що і засвідчує переважна більшість виставок модерного мистецтва в Мистецькому “Арсеналі”. Такої ж думки дотримується і сам Марчук.
Водночас на цій же виставці довелося почути й іншу думку художника, мовляв, “етнічне мистецтво давно вимерло й збереглося лише в народі”. Хоча зізнається, що “в мене ще десь зберігається”.
Нігілістичні погляди він переносить і на свою мистецько-художню школу.
— Мене питають: звідки ти виріс? Який регіон України ти представляєш? Я ж відповідаю: виріс на камені, я виріс із нічого. За плечима у мене ніякі традиції… — І далі. — Сучасні художники не можуть себе знайти, тому спираються на традиції інших. А Марчук стилістикою в кожній своїй серії полотен відрізняється один від одного.
Що ж, геній-художник, як  називають Івана Марчука в Україні і світі, може дозволити собі такі думки, не закуті в кайдани певних традицій і нинішніх реалій. Так само як і щодо поглядів на недосконалість, потворність нашого суспільнодержавного життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment