Напередодні нового навчального року ЗМІ повідомили про чергову реформу на освітянській ниві: колегія Міносвіти затвердила проект Концепції профільної освіти. Починаючи з 1 вересня 2018 року, на учнів 10—11 класів чекатимуть чотири спеціалізації: природничо-наукова, математична, українська мова та література, іноземні мови. Кожна з них передбачатиме поглиблене вивчення відповідних дисциплін. Поза тим, обов’язкових предметів залишається лише шість: українська мова та література, іноземна мова, історія, математика, природознавство (куди планується звести залишки фізики, хімії та біології) та фізкультура. Кожен із предметів вивчатиметься в обсязі 3 годин на тиждень. Отже, нібито все вельми прогресивно: нарешті наша середня школа готуватиме випускників, більш-менш готових до майбутнього фаху.
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук,
письменник
Проте чому ж серед фахівців лунали переважно тривожні голоси? Чому проти концепції висловилися фактично всі учасники круглого столу, організованого комітетом Верховної Ради з питань науки й освіти (серед них — не лише експерти й учителі, а й двоє академіків-секретарів Національної академії педнаук, які за обов’язками мусили б таку реформу розробляти)? Чому листи з проханням суттєво скоригувати концепцію надіслали до Міносвіти Національна академія наук, Українське фізичне товариство, Українська астрономічна асоціація, інші фахові об’єднання науковців і викладачів? Чому Міністерство не прислухалося до жодної з цих пропозицій і затвердило суперечливу концепцію? Спробуймо відповісти на всі ці запитання.
На думку фахівців, ключовим елементом системи освіти є вибір дисциплін, обов’язкових для вивчення всіма школярами незалежно від обраного профілю навчання. Світовий педагогічний досвід переконує: дисципліни, що містять інформацію про найважливіші досягнення людства у своїй багатогранній діяльності, повинні складати основу формування освіченості й загальної культури нового покоління. У зв’язку з прискореним науковотехнічним прогресом оволодіння інформацією про найважливіші процеси і властивості навколишнього середовища, отримані в математиці та в природничих науках — фізиці, біології та хімії, — вкрай необхідне для будьякої грамотної людини. Не менше значення для формування основ гуманістичного світогляду має й гуманітарна складова — історія, рідна та іноземні мови, національна та світова література й культура.
Тому в небайдужих людей викликало занепокоєння те, що проект Концепції профільної освіти у старшій школі вже не передбачав вивчення фізики, хімії, біології, географії, світової літератури як обов’язкових предметів у 10—11 класах. Вивчення цих дисциплін, розпочате в середніх класах, фактично обірветься після 9 класу на середині, — що важко визнати логічним.
На спільну думку провідних українських науковців, академіків НАН України Вадима Локтєва, Антона Наумовця, Ярослава Яцкова, заміною вивчення фізики, хімії та біології в жодному разі не може бути передбачений проектом Концепції інтегрований курс “природознавства” (фізика, хімія і біологія разом в обсязі 3 годин на тиждень). Як наголошувалося у зверненні до міністра Дмитра Табачника від Українського фізичного товариства, спроба поєднати в одному курсі такі різні дисципліни призведе до того, що учні відтепер не знатимуть ні фізики, ні хімії, ні біології. Фактично, у разі, якщо реформа набуде чинності, названі дисципліни вивчатимуть лише учні спеціалізованих шкіл, — а їх мало для того, щоб задовольнити потреби підготовки достатньої кількості кваліфікованих абітурієнтів, які вступатимуть до ВНЗ відповідного профілю. А учні основної маси шкіл, навіть якщо вирішать вступати після 11 класу до таких ВНЗ (адже дитина може змінити вибір, зроблений після 9 класу!), будуть реально позбавлені можливості це зробити через брак відповідних знань.
Експерти застерігали: це неминуче позначиться на падінні інтересу до напрямів природничонаукового, медичного, технологічного та інженерного профілю у ВНЗ (при тому, що й сьогодні держава відчуває гостру потребу у кваліфікованих науковцях, медиках, інженерах, технологах, техніках тощо). Це також позначиться на рівні наукових досліджень у тих напрямах, де Україна має достатньо сильні позиції на світовій арені.
Експерти наголошували: досвід інших країн, зокрема й США, не може бути аргументом на користь пропонованої реформи. Поперше, в США є досить багато шкіл, де дисципліни природничого профілю вивчають на високому рівні; подруге, завдяки своїм ресурсам ця країна значною мірою задовольняє свої потреби в кадрах найвищої кваліфікації шляхом “купівлі мізків” за кордоном. Таким шляхом Україна в осяжній перспективі піти, очевидно, не зможе.
Тому науковці й освітяни просили Дмитра Табачника при доопрацюванні проекту Концепції зберегти кращі набутки вітчизняного шкільництва останніх десятиліть, які полягали в забезпеченні достатньо високого рівня фундаментальних знань, що ставали для дитини доброю основою для подальшої орієнтації у самостійному житті.
Лунала й ще одна суттєва пересторога: профільна середня освіта справді активно набуває сьогодні прав громадянства у світі. Але в усіх європейських державах тривалість етапу профільного навчання становить від 3 до 5 років, — за цей час справді можна сформувати в учнів глибокі й системні знання в певній сфері. Тому за українські 2 роки (лише 10 і 11 класи) навряд чи вдасться якісно реалізувати те, чого не вдалося досі зробити в жодній іншій країні континенту!
Але тут Міністерство стало заручником підтриманого ним 3 роки тому (відразу після приходу до влади “донецької” команди) рішення, згідно з яким Україна терміново переходила від так і не реалізованої 12річної європейської системи освіти (підготовка до переходу на неї тривала від 1999 року) до російської 11річної.
Це рішення, формально ініційоване тодішнім головою парламентського комітету з освіти “регіоналом” Максимом Луцьким (хоч ні для кого не було секретом ім’я справжнього натхненника), вже коштувало державі й суспільству надзвичайно багато: підручники, які ретельно готували впродовж попереднього десятиліття, довелося викинути на смітник і натомість розпочати підготовку нових. Утім, як наголошували люди обізнані, керівництво Міносвіти лишень тішилося такому сценарієві: поперше, з’явилася можливість внести в підручники з історії та літератури необхідні “ідеологічні” корективи; подруге, оперування багатомільярдними бюджетними коштами (згідно з Конституцією, підручниками школярів у нас забезпечує держава) відкриває в специфічних українських умовах величезні додаткові можливості.
Проте ще 2010 року експерти наголошували: втрати від “закону Луцького” цим не обмежаться. І це підтвердилося сьогодні. Адже раніше під профільну школу планували 10—12 класи (3 роки, що відповідає європейській практиці). А ось у 11річку втиснути повноцінну профільну школу вже ніяк не вдається…
Отже, підіб’ємо підсумки: Міносвіти готове остаточно відмовитися від широкої фундаментальної підготовки школярів в ім’я профільної спеціалізації, яку повноцінно реалізувати в запропоновані терміни неможливо. Не кажу вже про “технологічні” деталі: що буде з тими учителями фізики, хімії, біології, географії, світової літератури, яких неминуче доведеться скорочувати (бо їхні дисципліни в 10—11 класах зникнуть)? Хто напише якісні програми й підручники з “природознавства” для 10—11 класів і хто встигне підготувати вчителів, які з 1 вересня 2018 року повинні навчати за цими підручниками й програмами? Як забезпечити достатню кількість учнів на природничонауковій спеціалізації, щоб покрити бодай базові потреби технологічних і медичних університетів?
Відповідей на ці запитання ніхто сьогодні не дає. Тому, якщо концепцію таки втілять у життя, суспільство майже гарантовано отримає велику кількість випускників школи з украй недостатнім рівнем і загальної, і профільної підготовки. А в тому, що Міністерство цю концепцію таки втілюватиме, не сумніваємося: навіщо ж інакше було її ухвалювати, давши чергового ляпаса всій фаховій спільноті України?
Утім, ставлення Міносвіти до “діалогу з громадськістю” відоме: такий “діалог” вестиметься лише з людьми в той чи інший спосіб залежними, готовими до беззастережного “одобрямсу”. Враховувати зауваження опонентів відомство Дмитра Табачника зовсім не налаштоване. Це повною мірою виявилося з історією про запровадження в школі другої обов’язкової іноземної мови, яка розгорталася паралельно з дискусією щодо Концепції профільної освіти.
Зновтаки, хто сьогодні заперечуватиме проти другої іноземної мови? Але, як завжди, диявол ховається у деталях. Години на другу мову планують викроїти за рахунок першої (англійської), з вивченням якої в більшості українських шкіл теж не надто добре. А оскільки учителів німецької, французької, польської чи іспанської (особливо у провінції) обмаль, “друга іноземна” стала завуальованим способом повернення до сільських і містечкових шкіл центральної України… російської (яка чинним українським законодавством визначена не як іноземна, а як мова найбільшої національної меншини). Ця мета очільників Міністерства настільки очевидна, а адміністративний тиск, аби “заохотити” учнів та батьків зробити саме такий вибір, настільки неприхований, що слід тільки подивуватися впертості й здоровому глуздові цих батьків та учнів, три чверті яких таки обрали німецьку, французьку, іспанську та польську, і лише 23 % змирилися з “іноземною” російською.
Можна, звичайно, заспокоювати себе: за п’ять років, перш ніж ухвалена Концепція набуде чинності, багато чого може змінитися. Можна стати в позицію Ходжі Насреддіна з давнього анекдоту: за цей час, мовляв, неодмінно здохне чи то емір, чи то віслюк…
Але краще натомість чесно визнати очевидне: зусиллями Дмитра Табачника та його команди за три роки систему української освіти розвернуто коли ще не на 180 градусів, то вже точно на 90 від того курсу, яким вона рухалася попередні два десятиліття. Ця система стає потужним засобом втягування України в орбіту “русского міра”. Водночас ухвалюються рішення, які руйнують університетську автономію, погіршують навчальні програми, роблять випускників українських шкіл та університетів неконкурентоспроможними.
Усі дотеперішні публічні спроби ініціювати усунення Дмитра Табачника з посади зазнали невдачі. Опозиція не лишень не змогла зібрати за його відставку більшості голосів (це було заздалегідь неможливо), а й не зуміла дохідливо пояснити громадянам усю шкоду від дій міністра і його команди (що вона мусила б зробити). У правлячій команді втратила позиції і вплив єдина публічна опонентка Дмитра Табачника — колишня радниця президента Ганна Герман. Тож після нагородження міністра орденом до Дня Незалежності лишається чекати указу про присвоєння йому звання Героя України…
Опозиції не вдалося запропонувати механізмів блокування бодай найодіозніших міністерських ініціатив. Хоча нинішня очільниця парламентського комітету з питань науки і освіти Лілія Гриневич виявляє дива фаховості й наполегливості, аби принаймні показати суспільству, чим саме воно розплачуватиметься за чергові рішення Міносвіти, юридичними наслідками цього стають у кращому разі чергові відписки за підписом одного з заступників Дмитра Володимировича. Водночас реальним здобутком Лілії Гриневич дотепер є блокування міністерського проекту закону про вищу освіту, який остаточно переводить управління вишами в “ручний режим”.
А широкого суспільного руху за зміни в будинку по проспекту Перемоги, 10, розгорнути досі нікому так і не вдалося. Інтелігенція і студентство налаштовані до того, що діється зараз в освіті, різко негативно, але виявляють опозиційність переважно на “Фейсбуці”. Опереткові ініціативиодноденки на кшталт створення “антитабачниківської коаліції КАТ” радше додають вправному в публічній риториці міністрові очків. Ректорський корпус мовчить (лишень “Могилянці” й КПІ вдалося обстояти у відкритому зіткненні з Міністерством свою гідність і незалежність, — але за це обидва виші розплачуються скороченням обсягів держзамовлення на “престижні” спеціальності й урізанням фінансування на дослідження).
Очевидно одне: якщо остаточним вибором України є “русскій мір”, то Дмитро Володимирович справді є для неї найкращим міністром освіти — рішучим і здатним діяти без огляду на громадськість. Діяти за прикладом Росії, де влада нещодавно зважилася на скандальну реформу Російської академії наук, зневаживши думку абсолютної більшості наукової спільноти. Але якщо Україна справді йде в Європу, то міністр, який не криється з різко негативним ставленням до засадничих європейських і національних цінностей, муситиме рано чи пізно піти.
Максим СТРІХА
