«Соловецька проща» — 2013:

789“Соловецький архіпелаг складається зі 110 островів, загальною площею близько 300 км2. Найбільший за площею острів Великий Соловецький — 225  км2. Наступний — о. Анзерський (“Анзер” у перекладі з вепської мови — “Дуже витягнутий острів”). Його площа 47 км2. Острів Велика Муксалма — 17 км2. Далі йдуть острови Мала Муксалма, Великий і Малий Заяцькі, — площа кожного з них близько 1 км2. Інша площа припадає на невеликі острівці, вкриті рослинністю, розташовані в акваторії Великого Соловецького острова, так звані луди.
На утворення Соловецького архіпелагу вплинуло три сили: тектоніка, льодовик і море.
Близько двох мільярдів років тому під час активних тектонічних дій на земній кулі, на виході з Онезької затоки утворилося підняття суходолу — платформа майбутніх островів. Близько 18 млн років тому під час чергового заледеніння на Землі льодовик потужністю близько 3 км рухався з північного заходу до сучасних Соловків. З собою він приніс гранітні валуни — уламки верхівок скель на Кольському півострові. Підняття суходолу загальмувало рух валунів. Так утворилися острови. Після танення льоду відкрилися множинні валунні острови, площею близько 1/3 від сучасного архіпелагу. Далі, повільно піднімаючись з моря, острови набули сучасного вигляду. Зараз підняття островів становить близько 1,2 мм на рік. На зовнішній вигляд островів вплинуло море, множинні моренні відкладення і сильно терасований ландшафт.
Острови знаходяться на 163 кілометри південніше полярного кола, але їхній клімат досить м’який: взимку через південні та південнозахідні вітри температура рідко опускається нижче мінус 16 градусів, проте через високу вологість і сильні вітри зими тут досить суворі, а влітку навпаки — Соловки схильні до впливу вітрів з Арктики. Влітку середня температура нижча, ніж на материку.
Морська вода у верхніх шарах влітку прогрівається до 16 градусів вище нуля, тож у Білому морі цілком можна купатися.
Люди почали освоювати Соловецький архіпелаг близько 66,5 тисяч років тому (одні з найдавніших знахідок на Соловках датуються приблизно цим часом), але першими постійними мешканцями вважають старця Саватія та ченця Германа. Вони прийшли сюди 1429 року, хоча на островах до того вже існували так звані “тони” — тимчасові промислові поселення карелів.
Видовий склад рослин і тварин не надто багатий. Але тим і прекрасна сувора північна природа”, — так розповідала про острови екскурсовод Олександра Байдікова з Архангельська. Вона три місяці на рік мешкає і працює на архіпелагу.
Соловки нині один із центрів паломництва і культурного туризму. За перше десятиліття ХХІ століття кількість відвідувачів виросла у 7 разів і надалі зростає. Нині щороку Соловки відвідують близько 40 тисяч туристів і паломників. На жаль, дуже мало з них цікавляться подіями, що відбувалися тут у минулому столітті. Проте дні пам’яті жертв політичних репресій на початку серпня — постійний захід Соловецького музеюзаповідника. І саме на ці дні вже багато років поспіль приїздить українська делегація, яку чекають з нетерпінням. Адже, як зазначали самі соловчани, якби не українці, про дні репресій усі б давно забули.
Продовжуємо знайомити наших читачів з учасниками цьогорічної “Соловецької прощі” та їхніми враженнями про побачене і почуте.
Інна Александрова, з родини репресованих, м. Київ: “На перший погляд здається, що до незайманої природи Соловецьких островів цивілізація ще не дійшла. Повітря — чисте, тварини, птахи не бояться людей, а віковічні камені — німі свідки історії. Якби вони тільки вміли говорити, як багато б нам розповіли!
Українці значно краще, ніж росіяни, знають що таке Соловки, що туди відправляли на заслання, там загинуло багато невинних людей. Дідусь моєї свекрухи Михайло Васильович Румянцев під час війни працював хірургом на окупованій території. За це його заслали на 10 років до ГУЛАГу. Пропрацювавши рік на лісоповалі, він отримав призначення в новозбудовану табірну лікарню. Там Михайло Румянцев лікував письменникадисидента Олега Волкова, про це він згадує у своїй книжці “Погружение во тьму”. На мітингу біля Соловецького каменя виступав син Олега Волкова Всеволод. Я підійшла до нього, розповіла цю історію, а він сказав, що дуже добре пам’ятає цю родину, адже возив тата в гості до його лікаря”.
Ірина Скударнова, м. Керч: “Мене ця подорож приголомшила. Я навіть не уявляла, що, проїхавши понад 3000 кілометрів на північ від Криму, побачу такі мальовничі краєвиди. А ще — відчую людську жорстокість… Вона вбиває… Ніколи не зрозумію, як можна було знищити стільки людей, цвіт нації…
Конче необхідно провідувати наших спочилих земляків, щоб пам’ятати про це”.
Олена Файнберг, лікар: “Моя мати Лідія Леонідівна Кулаківська сиділа 10 років у Норильському ГУЛАГу. Ця тема у нашій родині була під забороною. Мати до останнього дня життя боялася говорити про своє ув’язнення, тому я дуже довго нічого про цю сторінку в її біографії не знала. Мене шокували деякі її вислови, зокрема й такий, що “Норильськ побудований на кістках ув’язнених”. Пізніше вона розповіла, що Норильськ стоїть на вічній мерзлоті, а для спорудження будинків робили величезні котловани. Для цього ув’язнені ломами довбали лід, потім вручну вставляли палі. Якщо хтось падав до цього котловану, — там і залишався. Уже після її смерті 1996 року я знайшла документи, де була інформація про те, як її засудили, де відбувалося слідство, який був вирок, куди її направили по першому і другому етапу, як відбувала ув’язнення, коли була реабілітована тощо. З цими документами я потрапила до Київського товариства політв’язнів і репресованих.
Експозиція Соловецького музеюбараку вразила до глибини душі. Ще й досі пам’ятаю екскурсію, яку проводила завідувач відділу історії ХХ століття Соловецького державного історикоархітектурного і природного музеюзаповідника Ольга Володимирівна Бочкарьова. Ця екскурсія перевернула мій світогляд.
Потім у приватній розмові Ольга Володимирівна порадила мені звернутися до Красноярського “Меморіалу”, почитати більше про Норильський табір. І приїхавши до Києва, я почала пошук. Першим відкриттям для мене стала постать Григорія Петровича Куценка. Потім із захопленням читала статті і книги Красноярського “Меморіалу” і натрапила на інформацію про Норильське повстання. З’ясувалося, що моя мати була серед ув’язнених шостого бараку, який брав участь у повстанні. На жаль, мені ніхто не повідомив, що “нарильчанці” збиралися у Львові на конгрес із нагоди 60річчя Норильського повстання.
Коли люди дізнаються про такі подробиці з життя своїх рідних, із життя співвітчизників, вони поновому дивляться на світ, це, без сумніву, впливає на майбутній розвиток країни”.
Галина Кулікова, вчитель української мови і літератури Ставищанського НВК №1, Київська область: “Я поїхала на Соловки з двох причин. Поперше, мій тато теж був в’язнем, щоправда в Магадані, а подруге, я — вчитель і в 11 класі розповідаю про письменників Розстріляного відродження: Євгена Плужника, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного, які загинули в Сандармоху і в Соловецькому таборі. Цього року я поіншому розповідатиму дітям про загибель цих людей, адже бачила ці місця, відчула їхній біль, пропустила через серце всю ту колосальну інформацію, яку почула тут”.
Любов Матюша, пенсіонерка: “Мою родину вислали в Тюменську область за те, що батько мав кілька десятин землі. У грудні за одну добу нас виселили, в надзвичайно важких умовах повезли туди, але я була дитиною, тому, лише потрапивши сюди, я зрозуміла, які то були нелюдські знущання. Якби ж люди знали про ці Соловки, то давно б уже заборонили комуністичну партію, і вона не мала права відродитися. Були б забуті і пам’ятники тоталітарним вождям… А так — комуністи й надалі засідають у Верховній Раді, з пам’ятниками Леніну носяться, мов дурні, б’ють їм носи, знов ремонтують, охороняють… Як можна їх захищати, дізнавшись, що творилося на Соловках?!”.
Алла Новицька, Національна історична бібліотека України: “Сьогодні є багато книжок, які присвячені репресованим, зокрема й тим, які перебували на Соловецьких островах. Але коли я потрапила сюди, — відчула поглиблену повагу до цих людей. Адже ми побачили умови, в яких тримали в’язнів. І хоча камери, бараки уже прибрані, наповнені сучасним начинням, — їхній вигляд жахливий, а історичні фото в музеї доповнюють картину. Додайте до цього суворий клімат місцевості і зрозумієте, яким був подвиг цих людей. У нелюдських умовах вони не тільки не втратили людського обличчя, а й до кінця залишалися вірними своїм переконанням”.
Раїса Таран, секретар Київського товариства політв’язнів і репресованих: “Я вдруге на Соловках. Найбільше мені запам’яталися і 2011, і цього року розповіді Ольги Бочкарьової. Вважаю, що ця жінка — винятковий фахівець у питаннях Соловецьких тюрем. І дух Соловків, і наші молитви, і екскурсійні маршрути 2011 року викликали лише сльози. Соловецькі острови з пізнавальною метою мусить відвідати кожна людина.
А українська держава має поважати ті місця, де полягла така маса українців. Вірю, що з часом вона не лише фінансуватиме такі поїздки, а й братиме активну участь у розповсюдженні правдивої інформації про цю трагічну сторінку нашої історії. Адже пам’ять не повинна бути політизованою”.
Віталій Мороз, бандурист: “Спочатку мені важко було уявити всю ту інформаційну глибу, яку тримає цей архіпелаг. Після першої подорожі до Соловків (до цього року я тут побував уже вп’яте), хотілося перечитати все, що було про це написано — про останні дні кошового отамана, про репресії ХХ століття, про тутешній духовний центр. Історія Соловецьких островів цікава і трагічна. Без знання історії, без національної гідності дуже важко зрозуміти українцям, хто вони є. Ми звикли вчитися на перемогах, на позитиві, але тільки вивчаючи сторінки трагічні, ми маємо можливість не потрапити в ту ж халепу знову.
Побажаю Григорію Петровичу Куценку та його помічникам натхнення, витримки, життєвих сил, щоб подолати усі негаразди.
Хотілося, щоб більше науковців залучили до цієї роботи, адже досі прощі відбуваються швидше на рівні емоцій, а потрібно досліджувати архіви, організовувати конференції тощо.
Також велике значення має міжнародна співпраця, зокрема з петербурзьким “Меморіалом”. Саме за їхньої організаційної підтримки минулого року ми встановили плиту українцям — жертвам репресій. Спілкування з росіянами, поляками, представниками інших народів допомагає нам знайти точки порозуміння, взаємоповаги, взаємодопомоги з багатьох питань”.
Володимир Білінський, завідувач сектору Київської міської ради: “Такі поїздки повинні відбуватися регулярно, щоб люди знали свою історію, щоб не допускали повторення тих жахіть. Усім, хто їде, необхідно якнайактивніше поширювати інформацію про побачене, передавати її і через ЗМІ, і з уст в уста. Я вже не вперше беру участь у “Соловецькій прощі” та щоразу відкриваю щось нове, доповнюю свої уявлення про місця, які відвідуємо. Розповідатиму про побачене дітям, онукам, колегам по роботі”.
Наталія Столяренко, науковий співробітник кібернетичного центру: “У час великого терору мешканці України не змогли захистити своїх близьких. Думаю, що наша поїздка покликана ще й навчити людей захищатись. Адже так легко розправлятися з життям — це злочин. І ми повинні знати свої права, щоб давати гідну відсіч злочинцям у майбутньому”.
Ніна Цвєткова, м. Київ: “Ці жахіття, на мій погляд, мали місце через те, що не працювали закони. Не працювали вони передовсім для пригнічених народів. На Соловках багато українців постраждали тільки через те, що вони були українцями. За те, що вони захищали свою мову, права, хотіли жити в людських умовах, за те, що мали власну думку, яка інколи не збігалася з думкою людей, які ставили себе над законом. Висновки необхідно робити. Тому сьогодні в Україні ми повинні захищати свої права, щоб жахливі події першої половини минулого століття ніколи не повторилися”.
Юрій Деркач, сільський голова с. Іванівка Київської обл.: “У мене неоднозначне враження і від цієї поїздки, і від тієї, що відбулася чотири роки тому. У нас була важка дорога, ночі в автобусі, але ми навіть уявити не можемо, як почувалися ті хлопці і дівчата, яких гнали на північ етапом, які в холод і голод терпіли нелюдські муки. Яка ж то несправедливість! А скільки мук витерпів багатостраждальний останній отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський…
Я їду сюди для того, щоб ще раз зарядитися тією енергією, яка потрібна мені для життя, для боротьби за справедливість, для того, щоб бути готовим до випробувань. Українці повинні знати, що коїлося за тоталітарного режиму”.
Роман Підлужний, м. Коломия: “Мене найбільше вразила велич споруди Соловецького кремля. Тут усе дихає історією, зокрема й українською. Коли усвідомлюєш, які тортури перенесли наші земляки, починаєш розуміти, що ми стали незалежною державою, не останньою чергою через те, що вони тут залишилися”.
Іван Кузьмин, священик: “Як священик я вважаю, що кожен українець мав би побувати на цих суворих землях, де покояться тисячі невинно убієнних синів і дочок України і поклонитися їхній пам’яті. Для мене це була духовна поїздка, з метою побачити, де перебував останній кошовий отаман Січі Запорозької. Дякуючи Господу, він прожив довге життя і показав дух, славу нашого народу”.
В’ячеслав Тимченко, водій: “Поклонитися кращим людям нашої нації, пом’янути їх — мій обов’язок. Те, що я маю таку можливість, — велика честь. Я вже тут побував усьоме, але чи не найбільше за всі роки мене вразив цьогорічний виступ представника “Меморіалу”, який зазначив: “Ця сторінка історії, на жаль, ще не перегорнута”.

Депутат Київської міської ради
Віталіна Шлапак:
«Репресії не повинні повторитися в майбутньому»

— Цьогоріч Григорію Петровичу дуже тяжко давалася організація цієї поїздки. Як Ви долучилися до її проведення?
— Моя зустріч із Григорієм Петровичем Куценком відбулася наприкінці грудня 2012 року. Він розповів мені про цей проект, про установи й організації, які його підтримують, і звернувся по допомогу. Це питання потрібно було вивчити, обґрунтувати використання коштів із міського бюджету. Запропонувала Григорію Петровичу, щоб товариство, згідно з бюджетним кодексом, звернулося зі своїми пропозиціями до головних розпорядників бюджетних коштів — Департаменту внутрішніх комунікацій. Коли відомості про поїздку надав Департамент, я винесла питання її фінансування на постійну комісію Київради з питань бюджету та соціальноекономічного розвитку, особисто доповідала з цього питання і переконувала депутатів у необхідності підтримки такої поїздки на міському рівні. Має бути підтримка і на державному рівні, адже необхідно знати свою історію. Депутати з розумінням поставилися до пропозиції, сесія затвердила цю статтю і фінансування поїздки внесли в бюджет міста Києва на 2013 рік.
— Що Вас найбільше вразило під час “Соловецької прощі”?
— Це була моя перша поїздка на Соловецькі острови. Вражень багато. В історії України, яку вивчали в школі, університеті ці події якось оминали, інформацію про розстріли детально не розглядали. Навіть страшно собі уявити умови, у яких утримували в’язнів, як поводилися з жінками, дітьми. Важко збагнути, чому людина виконувала ці злочинні накази тоталітарної влади. Як можна розстрілювати ні в чому не повинних людей?! Тому ми зобов’язані хоча б раз у житті відвідати ці місця, щоб відчути це, і зрозуміти, що необхідно поширювати правду про репресії, щоб вони ніколи не повторилися.
— На жаль, цього року Міністерство культури України не підтримало “Соловецької прощі”. Чи будете Ви як депутат Київради лобіювати питання підтримки прощі наступного року на державному рівні?
— Держава повинна максимально сприяти поширенню правдивої інформації про події, які відбувалися тоді. А такі заходи треба організовувати і проводити на державному рівні, за участю народних депутатів, представників уряду, дипломатів.

Голова Київського товариства політв’язнів і репресованих Григорій Куценко: «Наша делегація представляє неділиму й згуртовану націю»

— “Проща на Соловки” відбулася вже вп’ятнадцяте. Хто її започаткував? Коли Ви долучилися до цієї шляхетної справи?
— Її започаткували дисиденти, які вийшли з тюрем в останні роки існування Радянського Союзу: Василь Овсієнко, Євген Сверстюк; а також поетидемократи Іван Драч, Дмитро Павличко та всі люди, які зголосилися відвідати ті місця. Коли краєзнавець Юрій Дмітрієв знайшов могили й стало відомо, де місце розстрілу “Соловецького етапу”, українці поїхали туди, поставили дубового хреста, започаткувавши “Соловецьку прощу”. Тоді цей шлях не був проторений, тому був дуже важкий.
Я долучився до цієї прощі сім років тому. Ми намагалися зробити все, щоб вшанувати наших співвітчизників і людей, які там загинули. З часом поїздки стали організованими — під егідою Інституту національної пам’яті, але в останні роки все згортається. Влада цим не переймається, тому це стало справою громадськості. І якщо не ми, то ніхто цього не робитиме. І тому вчергове повезли на Соловецькі острови через СанктПетербург, Петрозаводськ, Медвежегорськ делегацію зі 36 осіб.
Найвидатніші люди, які могли б спричинитися до розвитку української культури й духовності, загинули на цих далеких північних територіях. Потрібна лише мізерна в масштабах України підтримка — 100 тисяч гривень на один автобус. Можна було б організовувати великі групи науковців, духовенства, діячів культури, небайдужих до теми репресій. А там нас завжди запрошують і чекають.
— Чи зачепили Вашу родину Сталінські репресії?
— Мій дід, його два брати були на Біломорканалі за відмову підтримувати колективізацію у селі. Сиділи також моя бабуня, мій батько. Дійшло й до мене. Коли я служив у армії за знайомство з московськими дисидентами, за читання заборонених книжок і деякі висловлювання з цього приводу, я теж отримав свій термін і перебував у трьох таборах у Модовії і на Уралі та в п’яти тюрмах Радянського Союзу.
— Назвіть знакові роки, в які “Соловецька проща” запам’яталася особливо.
— Торік на Соловках ми встановили пам’ятний знак із написом “Вічна пам’ять співвітчизникам жертвам репресій тоталітарного режиму”. Там немає ні національностей, ні віросповідань, ні політичних уподобань — він встановлений від імені держави. І наша делегація, що представляє неділиму й згуртовану націю, формується також як державна — без політичних гасел і символів. Ми традиційно веземо українські символи — соняшник, калину, короваї, рушники, національні прапори, всі в національному одязі, співаємо національний гімн, інші пісні, що стали символами українства.
У Сандармосі встановлено великий гранітний хрест завдяки старанням Лариси Григорівни Скрипникової та її однодумців із товариства “Калина”. Змінили дубовий хрест у Левашовській пустині на гранітний, поставили пам’ятний знак українцям.
Євген Плужник свого часу сказав, що народ України освятив ці далекі страшні території своєю кров’ю, прахом своїм. Адже тих, кого розстрілювали, не ховали полюдськи, а скидали в рови, не відспівуючи. Тому зараз важко визначити, хто в якому рові заритий. Але це не знімає з нас обов’язку схилити голови і проспівати молитву за упокій їхніх душ. Тому Україна повинна не просто відзначати, а усвідомлювати, що відбулося в її історії і чому так сталося. Бездержавність нашого народу впродовж багатьох років призвела до того, що нам вказували, де нам бути, де померти і як нас поховають. Був би хоч слабенький голос на захист — не везли б ешелонами співвітчизників на крайню північ.
— Чому держава цього року не підтримала “Соловецьку прощу”? Чи підтримувала вона її раніше, у який спосіб?
— Підтримувала за часів Віктора Ющенка, бо він сам їздив туди вшановувати загиблих. Чому владці не підтримують зараз? Бо не вони там були. Потрібно пройти цей шлях, побачити, почути і відчути. Тому нині потрібно робити все, щоб люди пам’ятали про своїх невинно убієнних земляків, щоб дзвін їхньої пам’яті, мов у Левашово, вдарив у серці кожного українця.
— Хто допоміг Вам у організації цьогорічної поїздки?
— Матеріально допомогли дві організації — Київська міська рада, яка виділила своїм розпорядженням половину коштів, та Благодійний фонд “Велика родина”, який очолює Віра Ульянченко. Кошти витратили на оплату проживання, переїзду на катері, автобусі. Окрім того, фірма “ЛевТаврія”, яка надала автобус, також бере безпосередню участь в організації і проведенні прощі. В’ячеслав Тимченко і Юрій Ткач повноцінні учасники прощі, адже їхні діди були репресовані. Принагідно дякую всім, хто долучився до організації і проведення цієї поїздки. Впевнений, що наша делегація не підвела їх і виконала все, на що кожен із них сподівався.

Матеріали підготував
Євген БУКЕТ
Фото автора

Related posts

Leave a Comment