Бумеранг патологічної ненависті

Минулої п’ятниці український Інтернет вибухнув лавиною коментарів із приводу образливо-брутальних висловлювань до того мало кому відомої солістки Національної опери Катерини Абдулліної на адресу українства.

Микола ЦИМБАЛЮК

Пані Абдулліна на своїй сторінці у Фейсбуці поділилася у притаманному їй стилі враженнями й думками з приводу свята першого дзвоника в школі її доньки:
“Отдала ребенка в русскую гимназию и еще не разу не пожалела. Все предметы по русски все предельно ясно и понятно. А больше всего понравилась торжественная линейка я даже плакала. По русски очень красиво говорили старшекласники. Пели и читали стихи. Да вобщем то контингент родителей и детей резко отличается от быдлячих украинских школ. В первом классе три раза в неделю укр. мова, и выпускники гимназии разговаривают на ней куда лучше чем выпускники укр. школ. Я рада, что моя дочь учится среди морально здоровых детей. А не среди быдла”. (Орфографію збережено. — Авт.).
Донедавна подібну гидь і неповагу до українського народу нам доводилося чути хіба що від частини наших українофобствуючих проросійських політиків.
Особисто я не здивувався такій відвертості з боку малоосвіченої (гляньмо на орфографію її письма), морально убогої “рабині Божої” (значення її прізвища з арабської, татарської). Вона таки справді раба, тільки не Божа чи Аллаха, а російськоазійської дикості, головною і визначальною рисою якої є патологічна зневага до інших народів. Зрештою, не вона перша продемонструвала свою хамовитість — просто цій духовно примітивній особі забракло розуму приховати за більшменш пристойними словесами своє і пануюче серед її одноплемінників ставлення до українців.
Скажіть: хіба, по суті, набагато вище Абдулліної в моральноетичному сенсі стоїть міністр української освіти, доктор наук, ледь не полковник нашої армії, “потомок дворян”, член промасонського ордену Св. Станіслава Дмитро Табачник, обзиваючи в своїх опусах західних українців “немытыми галичанами”? Чи з його ж таки кагалу народний депутат України від Партії регіонів Ян Табачник, який розв’язноцинічно й самовпевнено погрожує бити морду деяким українцям? Чи той же таки один із колишніх кандидатів у президенти України, який привселюдно обзивав опонентів “казламі” чи “бидлом”? А хіба набагато кращим є на цьому тлі наш уряд, переважна більшість якого — неукраїнці (майже як у 1932—1933 рр.), які глумляться не лише над українцями, а й ігнорують Конституцію України, закони держави, наприклад, щодо української мови? Зрештою, питання не в окремих персоналіях, а в політиці, яку мало не від дня проголошення Україною незалежності (хоча україноненависницьке коріння залягає набагато глибше) методично й цілеспрямовано провадять антиукраїнські сили.
На Головній раді ВУТ “Просвіта”, що відбулася напередодні просвітянського з’їзду (учасники якої — представники з усіх кінців України), для вивчення громадської думки з питань мовної політики в областях була поширена анкета. Одне із запитань стосувалося закону “Ківалова—Колесніченка” і його дії. Переважна більшість опитаних (а це відомі, шановані люди України) відповіли, що процес збільшення українськомовних класів шкіл (чого вимагають не лише батьки учнів, а й елементарне відсоткове співвідношення етнічного населення до неукраїнців і, зрештою, офіційно заявлена державна політика) припинено, згортаються українськомовні виклади у вишах, триває засилля російськомовних ЗМІ і т. ін. Ні центральна, ні місцева законодавчопредставницька й виконавча влада не виділяють навіть найнеобхіднішого мізеру коштів на розвиток української мови. Більше того, наприклад, голова Луганського ОО “Просвіти” В. Семистяга зазначає: “Облрада вихваляється, що нарешті припинено українізацію і розпочався процес повернення до “рідної російської мови”…
Те, що відбувається в Україні не лише у царині гуманітарної політики, насамперед — освіти, а й економіки, оборони, міжнародних відносин тощо, є переконливою ілюстрацією експансії “Русского міра”. Але потуги навіть такого давнього й віроломнопідступного україноненависника, як Москва, давно зійшли б на пси, як кажуть поляки, якби не ота наша національна терпимість і толерантність до ворогів ізза кордону і в Україні сущих.
Звичайно, на хвилі ображеного національного почуття можна (хоча особисто я проти такої нецивілізованої форми відплати) обливати абдулліних“рабів…” майонезом. Можна дискутувати на їхніх сторінках в Інтернеті, але не опускатися до рівня брутальновуличної лайки, як це роблять нібито наші ображені в кращих почуттях співгромадяни. Це не від великого розуму чи високої культури. Значно важче (дожилися в незалежній Україні!) в рамках цивілізованого громадянського суспільства покласти край державній політиці ненависті до українців і нашої держави. Тої ненависті, на якій, як бліді поганки на мокселівському болоті, піднімаються абдулліни, ківалови, колесніченки, табачники… Але для цього треба мати усвідомлення власної національної гідності і політичну волю до усунення від влади ворогів українства. Лише тоді бумеранг ненависті, запущений табачникамиабдулліними в душу кожного українця, вразить їх самих.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment