Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші. Біографія, оркестрована на дев’ять голосів. Фрагменти з роману

Торік з’явилася друком перша книжка цього роману, що став помітною подією сучасної прози. Прийом літературної містифікації (псевдомемуари дійових осіб) дав широкі авторські можливості для художньої інтерпретації матеріалу твору, розширив біографічні його рамки до меж “біографії” епохи, дав змогу авторові говорити про українські здобутки й поразки, про випробування нашої людини історією. Про її екзистенційну самотність і про неубієнну надію, яка вмирає й оживає в кожному поколінні.
Книжка побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”.

Михайло Коцюбинський

Як химерно влаштована людська пам’ять! Ось тобі спало згадати, скажімо, якусь людину. Перед внутрішнім зором на мить постало її обличчя або й голос її причувся. Далі щось таке, з тою людиною пов’язане, спливло із далечі призабутого, а затим думка побігла кудись далеко й дістала з минулого якийсь неістотний дріб’язок, що засів у пам’яті, як колючка у тілі, невідьчому. А далі замиготять тобі без ніякої послідовності й логіки різні обличчя, починають наскакувати подія на подію.
Якось, недугуючи, а тому лежачи цілісінький день у ліжку, спробував нотувати хаотичну роботу пам’яті. Але не міг її наздоганяти. Тількино записував одну картину, що явилася мені так яскраво, мовби в сінематографі, як перед внутрішнім зором замигтіли нескінченним калейдоскопом інші картини.
Пригадую, чомусь виплив із давно прожитого замрячений Житомир, де я жив як нудний анахорет – нікуди не ходив, ні з ким не стрічався, нічого не читав. Приповзав увечері з осоружної “Волыни”, де я був не знати ким і невідомо нащо, знеможено падав на рипуче ліжко з прогнутою сіткою і силкувався здолати свою іпохондрію. Мабуть, усе це було від гострого невдоволення собою і своїм життям, у якому опинилася ця гидка “Волынь”, що засмоктувала мене, як драговина. Аж страшно ставало від думки, що є люди, які саме так, як я при “Волыни”, живуть цілісіньке життя. Та ще й мають переконаність, що так воно й має бути. Я то хоч трохи втішав себе, що в цій ролі я довго не буду, що незабарно вирвуся з того ярма.
Якби газета мала напрям не такий паршивий, якби при ній стояли живі люди з ідеалами, то не було б мені відчуття, начебто я сиджу в купі гною, а навкруги мене всякі паразити.
Якось мене запросив до себе Мачтет. Він слабував удома. Казав, що вже тиждень не був надворі, й донька з ним занедужала. Виявляється, Мачтет живе зі своєю другою дружиною окремо. Вона ненавидить чотирирічну Таню від його першого шлюбу, зживає пасербицю зі світу. Він завжди кудись летить, у нього постійно немає ні на що часу. А це мав вимушене ув’язнення в чотирьох стінах. Виявляється, перша його дружина — донька титулярного радника засуджена до позбавлення всіх особистих вигод і переваг і відправлена на заслання аж десь у Тобольську губернію.
Ще двадцятирічним змушений був утекти за кордон. Був навіть в Америці, де працював на фермі. Далі, коли повернувся в Росію, була якась історія, про яку він мені не розповідав. Знаю тільки, що Мачтет брав участь у звільненні зпід варти заарештованих народників, які були в домі попереднього ув’язнення. Його схопили й запроторили до Петропавловської фортеці. Далі вислали в Архангельську губернію. Звідти він утік, його схопили і відконвоювали в мезенську в’язницю. Затим Мачтета відправили в заслання до Східного Сибіру. Він повернувся звідти за якийсь десяток років й осів у Житомирі. Ясна річ, із нього не спускали недремного ока. Хіба що коли спав лишали у спокої.
Мачтет захоплював, але мені не хотілося такого життя. Я хотів би спокою, щоб мати можливість оддати себе літературі. Я не знаю, як устигав Мачтет писати свої твори. Очевидно, йому писання дається легко. У мене ж так не виходить. Я — тугодум. Мені треба довго носитися з ідеєю твору, з усіх боків роздивлятися можливий сюжет. Я терпляче призбирую деталі, слова для своїх персонажів. Моя літературна практика дуже нераціональна.
Мачтет учителював на Волині. Каже, що спочатку навіть готував себе до вчительства. Мріяв нести в народ світло знань. Мав своїх захоплених учнів. Устиг заприязнитися з Михайлом Старицьким. Так багато всього вмістилося у його житті. Мовби його склали з подій, призначених для життя кількох людей. Врешті, він полишив учителювання, бо поклав собі вже іншу мету. Мрія про революцію визначила його життя. За ним ганялася поліція. Від нього сахалися знайомі. Він був самотнім.
Мачтет особливо зрадів моєму приходові. Чаювали й говорили про мерзоти життя та літературу. Мачтет із високим світлим чолом, довжезною бородою, що робило його подібним до ієромонаха, та уважним поглядом молодих очей, раптом узявся підмовляти мене, щоб я купив “Волынь”.
Мовляв, усе тоді можна буде змінити в її напрямі, можна залучити до редакції людей із серцем та розумом. Отакі заманливі перспективи змальовував мені Мачтет. Могло б і в голові запаморочитися. Однак — не запаморочилося. Поперше, перспективи “Волыни”, хоч би що хто там казав, уявлялися мені похмуро. Хто дозволить у Росії видавати таку газету, яку ти хочеш?! Подруге, Мачтет говорив зі мною про купівлю газети так поважно, мовби в мене й справді була купа грошей. Та в мене ж подеколи аж голова обертом ішла від думки про моє безгрошів’я. Про те, що знову не тільки заборгував за житло, а й навіть для легкого підвечірку не маю грошей, і вітер свистить у моїх кишенях. А він — купуй газету й давай їй раду…
Тож у відповідь Мачтетові на його пропозицію я висловив думку, що добре було б, якби “Волынь” перейшла від тупого й захланного Когена в Мачтетові руки. Може б, стала кращою, чистішою. А люди йому на допомогу знайшлися б. Але його щось муляло. Може, він розумів, що його до газети не допустять. Знають, чим дише.
Вийшовши того морозяного вечора від Мачтета, я довго думав про цього чоловіка, зовсім не схожого ні на кого з усіх, кого я вже тут знав. Його спалює вогонь ідеї, який він несе в собі. Ця прекрасна й наївна ідея водила його в народ. А ще до того підлітком його — вже неблагонадійним —  викинули спершу з немирівської, а далі з кам’янецьподільської гімназій.
Моя рубрика “Свет и тени русской жизни” передбачала збирання хроніки подій з усіх усюд. Я перелопачував гори часописів, вишукуючи цікаві факти. Хоч у назві рубрики й говорилося про якісь тіні, у “Волынь” ніяких тіней російського життя не проникало. Мордатий і пузатий редактор Козловський (він же насправді Фідлер), роздратовано розмахуючи пухкими руками, кричав, що він не має бажання сісти через мене до буцегарні. Таку честь він залишає для мене. Тож чи не від першого дня в “Волыни” я відчув, що потрапив явно не туди. Віра запитала мене в листі, чому я пишу, що працюю в редакції закрійником — я ж начебто кореспондент якийсь. Розповів їй, що мій робочий інструмент — ножиці, з якими я мандрую по сторінках преси у пошуках заміток в основному про “свет жизни”. Свої знахідки викроюю і подаю до “Волыни”. Майже вишиваю “хрестиком” чи тулю таку собі інформаційну “ікебану”.
Потрапивши до “Волыни”, я недовго радів, що мені пощастило з роботою, бо вже швидко почав думати, як би звідти вирватися. Я там — наче гоголівський городничий — бачив завжди “какието свиные рыла”. Швидко впеклася мені “Волынь”. Нічим не можу похвалитися з того періоду. Хіба ж можна вважати за досягнення те, що продушив у “Волыни” рубрику “Из украинских газет”? Так, це всетаки мало якесь позитивне значення. Бо ж про якутів і казахів “Волынь” передруковувала замітки, а скажімо, про українців із Галичини – ні. Навіть задля цієї дрібниці довелося стільки суперечок із Фідлером вести, пуди аргументів йому на тупу голову опустити. Оце й усі мої творчі досягнення в “Волыни”. Та ненаписана повість із газетного світу.
Попервах у Житомирі я ентузіастично повідомляв Вірі, що взявся за повість із нового для мене життя. Я писав Вірі, що вже призбирую матеріал для твору на тлі газетному. Писав, що це буде трудна робота. Чим більше думаєш над планом повісті, тим ширші горизонти відкриваються. Показується, що наша газета — дуже мала фабрика, щоб її брати за прототип. Вона навіть не типова і скорше смердить стоячим багном. А проте я не трачу надії покористуватись і тим, що є під руками. Це така тема, що ніхто й не чув, щоб вона ким оброблялася. Свіжа й оригінальна. У мене вже й фабула складається. Я вже бачив сюжетні подробиці. Навіть з’явився отой настрій, із яким сідаєш за стіл. Думав, піде все легко. Однак швидко скис. Хапливі нотатки на поштовому папері так і лишилися декларацією добрих намірів автора і ніякого продовження не мали.
Подеколи перечитую той уривок із ненаписаного. Щоразу допевнюся, що з нього можна щось зробити. Сюжетний зачин там обіцяє багато. В кожнім разі читач зацікавлений: а що ж і як буде далі? А далі — не було ніяк. Спершу задум задавнився. Не було мені душевної рівноваги взятися до писання. Постійно щось мене денервувало. Все сподівався: ось уже завтра розпочнеться нове життя, там почну щоденно писати. Хоча б потроху. Та дні веретенилися пустопорожні. І коли припадково мені приходив на згадку задум про повість із газетного світу, то я відчув, як у мене підступно й повільно, наче вуж, уповзає знеохочення до так любовно плеканого в думках сюжету. Отака дитина, що не народилася. Недавно рився в записниках і наткнувся на заготовки до твору. Там ідеться про безбарвний, як хвиля туману, газетний день, який намагається оживити рознощик газет, що викрикує новини. Звичайно ж, нові вбивства й нечуване злодійство. Без таких повідомлень газету просто не візьмуть до рук. От якщо когось закатрупили, то обиватель думає: “Цікаво! І як же воно сталося?..” І ось він — уже на гачку. Вже жує газетну жуйку. А репортер Тарловський, який панічно боїться редакторасамодура, прикидає, на скільки рядків у газеті тягнуть п’ять зарізаних євреїв у Сушнівській корчмі та самогубство через нерозділене кохання. Такі банальні в журналістиці події, в яких цинічні газетні писарчуки вишукують оригінальні повороти. Треба щоразу наголосити: “Еврика! Такого ще не було! Це не просто звичайне вбивство — це незвичайне, красиве вбивство!..” А кому не захочеться прочитати про красиве вбивство?!.
Мабуть, найкращі наші твори лишаються ненаписані. Бо ж у задумах усе завжди виглядає так неповторно привабливо. А коли починаєш грузнути в словах, коли стільки слів одгетьковуєш, відчуваючи, що не вони тут будуть на місці, бо не передають те, що тобі сяйнуло з уяви, то зрозпачуєшся до того, що хочеться взагалі закинути цю справу й не мордуватися безнадійно над аркушем паперу, бо ти допевнюєшся, що несказане так і лишиться несказаним, бо невсилки саме так, як тобі бачиться, сказати. Є автори, яким усе дається легко. Їм у голові блискавично народжуються образи, які відразу ж просяться на папір і, вишикувавшись там стрункими рядами, дивують архітектурною довершеністю, живописністю та музикальністю. Читаєш їх і милуєшся стилістичною яскравістю та натуральністю письма.
А мені все дається неймовірно важко. Я тугодум. Мушу по реченню видушувати з себе в записники. Занотовую всякі подробиці, кольори, назви рослин, незнайомі слова, пейзажі, цікаві порівняння. Усе те, що називають підготовчою роботою, забирає немало часу. А подеколи ті записи так і не знадобляться, бо не поєднуються з описуваними сюжетами, не знаходять собі місця в оповіданнях.
Коли вже я нарешті напишу твір, то відкладаю його зі своїх очей, щоб цілковито забулося написане. По якомусь часі перечитую мовби очима стороннього і бачу в ньому стільки недоладностей. Буває, переписую, перемальовую до невпізнання. Завжди перед друком у часописі прошу собі відбиток для коректури, і на мене сердяться видавці, бо своїми правками додаю їм роботи.
Мій робочий досвід не може когось привабити. Бо в мене все таке непродуктивне та морочливе. Воно може зацікавити хіба що того, хто не має цупкої пам’яті і в кого речення не складаються самі собою. Тобто — таких, як оце я. Здається мені, що без будьякої натуги пише Винниченко. Інакше як пояснити його надзвичайну плодючість: за такий короткий час — злива романів, повістей, оповідань, п’єс… Такий потужний початок біографії не знаю, з ким його можна порівняти. Чикаленко докоряє йому за те, що він інколи підробляється то під Горького з його босяками й волоцюгами, то під Андреєва. Подекуди це таки є, однак Винниченко не триматиметься за них — він, здається, вже вийшов на свою дорогу. Він пише про те, що живе довкола нас у повітрі, про що всі сперечаються. Його персонажі — ті нові люди, які з’явилися, здається, просто нізвідки, бо ж іще вчора їх не було, а вже сьогодні вони зусібіч оточили нас, і ми з захопленням, подивом та жахом услухаємося в їхні слова.
Шкода, що Винниченко розійшовся з Горьким. Щось там не вийшло з виданням у Росії творів Винниченка. Коли ми випадково зустрілися у Львові, а заодно вже й познайомилися очно (це було десь улітку 1909 року),  Винниченко дуже мені нарікав на Горького, а потім і Горький, як у нашій розмові зринуло ім’я Винниченка, висипав гору докорів на адресу Винниченка. Мені так не хотілося бути дотичним до тієї прикрої історії — і я в обох ситуаціях перевів розмови на інші теми. Страх терпіти не можу з’ясовування стосунків. Схоже, що ми всі тільки те й робимо, що з’ясовуємо, чому той чи той на нас не так подивився, або ж чому він так насупився, забачивши нас. Стільки сил і нервів на це марнується, стільки нових конфліктів виникає. Я давно собі поклав не сперечатися, не намагатися нікого навертати в свою віру, не опускатися до всяких нашептів та інсинуацій. Йди своєю дорогою, а вони всі хай думають чи говорять, що їм заманеться. Ти не маєш влади над чужими ротами й чужу глупоту не викорчуєш — родить вона щедро. Якби так щедро мудрість родила — багато людських непорозумінь зникло б. Але світ є такий, як він є, і до нього треба достосовуватися. Це — єдиний вихід, який допоможе хоч трохи впорядкувати той хаос, котрий називається нашим життям.
Мої стосунки з Вірою складалися якщо вже не ідилічно, то справді безхмарно саме завдяки обраній мною лінії поведінки. Як відомо, жінкам властиві перепади настрою, вони, бува, гостріше за чоловіків реагують на якісь не дуже істотні моменти. А чоловіки часто намагаються їх переробити на свій штиб. І тобі починається битва, в якій не буде переможця. Буде поразка обох сторін.
Віра старіє. І я це добре бачу. І я старію. Але ж я сам того не бачу. В своєму уявленні я все ще молодий, завжди готовий захоплюватися гарними жінками. Ні, не бігти за спідницями, не волочитися, як банальний Дон Жуан, а компліментувати жінок, фліртувати з ними, поводити себе вільно й безтурботно, а не як добропорядний сім’янин і батько чотирьох дітей. Інколи я кажу собі: “Схаменися, не легковаж, згадай, скільки років ти вже в шлюбі і скільки дітей тебе чекають удома!..” Але нічого не годен із собою вдіяти.
Мабуть, так з усіма чоловіками виходить. Добре пам’ятаю, яке почуття відразу ж викликала в мене Віра. Аристократична постава, граційність і владність у кожному русі, прекрасні розумні очі і цей глибокий голос, який хочеться слухати й слухати. А ще ж справжня освіченість, що її я так рідко зустрічав у жінок. Отакою мені зустрілася Віра, і я, одружившися з нею, відчував себе безмежно щасливим. Мені хотілося бути поряд із нею кожної хвилини, я поспішав ділитися з нею кожною думкою. Чи не від першої нашої зустрічі я відчув у Вірі щось таке материнське. Разом із нею я почувався значно сильнішим, бо був під її надійним захистом. Віра виявилася і вольовою, і владною людиною. І це доповнювало моє щастя закоханого чоловіка. Вона відгороджувала мене від усіх можливих проблем, брала на себе всі рутинні клопоти. Якщо в інших сім’ях чоловік має всі господарські обов’язки, то Віра — сто разів дяка їй за це — цілковито вивільнила мене від них. Я знав тільки роботу й писання. Коли я сідав за стіл, у всьому домі наставала тиша. Здається, всі навіть дихати переставали. То Віра так усіх вимуштрувала. Якщо я трохи щось удома написав, то завдячую тим саме Вірі. Бо ж у нас велемовно й гамірно, як на ринку. Здається, дітям немає жодного впину. Те регоче, те скаче, а те плаче — і раптом Віра, мовби диригент змахнув паличкою, підняла палець догори й сказала, що тато працює. Мене діти отак би враз не послухалися.
Так, мати й Віра — ці жінки витворили мене. Мати народила й виховала, а Віра випестувала в мені письменника. Розумом я все це знаю. Але з віком байдужію до Віри серцем. Вдячність — це ще не любов. Це починалося майже непомітно й розвивалося дуже поволеньки. То я помітив у неї глибокі синці під очима. Я бачив, що вона хронічно недосипає, бо діти — мовби хто наврочив — хворіють одне за одним. Причина її змарнілості більш ніж поважна. А все ж мені було трохи прикро — Віра, моя найгарніша Віра, виглядає вже не найгарніше за всіх. Ще ж зовсім недавно ніхто не міг з нею зрівнятися, а це вона — як прив’яла троянда. Далі я спостеріг виразні зморшки в міжбрів’ї, біля очей і на лобі. Вони дуже старять її. І руки її та шия виразно підкреслювали її вік. Я зрозумів, що саме руки і шия можуть сказати, скільки жінці років.
Моя жагуча пристрасть почала пригасати. Я за традицією цілував дружину, йдучи з дому й приходячи додому, однак робив те якось механічно, без колишнього почуття й задоволення. Це було тепер складовими ритуалу, як, наприклад, умивання, чищення зубів, причісування вусів. Віра вимогливо оглядала мене перед виходом з дому. На мені завжди була білосніжна накрохмалена сорочка, бездоганно випрасуваний костюм, до блиску начищені черевики — хоч під вінець заново ставай. А вона, абияк подомашньому зодягнена, не нафарбована й не напарфумлена, здавалася бідною падчіркою цього дому. Або ж запопадливою служницею. Дивився я на неї і не впізнавав тієї Віри, яку полюбив і яка виходила за мене заміж. Час таки безжальний до жінок. Його руїнну роботу найперше помітно з неспинного вмирання краси.
У Шурочці мене відразу ж засліпила ота нестримна приваба молодості, котра так разюче діє на старших чоловіків. Молодість сама по собі — це вже мистецький шедевр. Хіба може щось зрівнятися зі свіжістю подиху, блиском очей, шовковою ніжністю шкіри, дзвінким безтурботним сміхом?! Та ж поряд із молодістю сам молодієш. Ніби й немає позаду десятиліть боротьби за місце під сонцем і вже не ниють давні рани, якими тебе нагородили підступні дороги життя, і не болять поперек та суглоби, де від років повідкладалися солі. Молодість — це раптом подароване небесами свято серед замрячених буднів. Опинившись у товаристві веселої і привабливої молодої особи, яка прихильно до тебе ставиться, маєш відчуття, мовби ти прокинувся після важкого, сповненого кошмарів сну й, виглянувши крізь вікно, раптом побачив там засонцений весняний день із пташиним щебетом та щасливими усміхами квітів. І в тебе враз з’явилося відчуття, що нарешті все твоє життя потече зовсім інакше, ніж було досі, — в усьому тобі гараздитиметься, бо зрадлива фортуна вирішила тобі товаришувати. Отож і не дивно, що я так захопився Шурочкою. Я маю здатність одсторонюватися не тільки від подій, а й мовби від самого себе; роздвоюватися так, що один я говорить, читає, діє, обіймає кохану жінку, а другий я за ним спостерігає, намагаючись усе аж до найдрібніших подробиць запам’ятати, щоб потім точно це описати. Так ось, спостерігаючи за собою й за Шурочкою, я помітив, як тішиться моє чоловіче самолюбство — я маю такий успіх у чистої серцем панночки. Став її першим справжнім коханням. Моє відчуття можна б порівняти хіба що з тим, яке я мав би, якби написав справжній шедевр, котрим була б захоплена вся Європа. Мені цікаво аналізувати стан моєї закоханості і її ж відлуння в моїй душі, вплив на мої настрої і мою творчу роботу. Це дало мені нову якість життя і стало творчим стимулом. Я нетерпеливлюся написати щось небувале й похвалитися ним перед Шурочкою. Віриного захоплення мені вже безнадійно мало. То — вже давно пройдений етап. Та й радіти моїм здобуткам у Віри, здається, немає часу й сил. Роздавлена побутом і розшматована житейськими клопотами, вона геть утратила здатність радіти за мене. Віра сьогодні — це мовби тільки спогад про ту Віру, в яку я закохався. Те було давно, і відтоді почуття наші призамулились, домежно зміліли і стали як стояча вода. От і вся історія двох закоханих душ перед тим, як з’явилася третя душа.
Віра буває і гаряча, й знервована. І це можна зрозуміти: на ній — усі проблеми дому, четверо дітей, моя безпорадна мама і Ладя, й Оля зі своїми нервовими зривами. Не знаю, хто б це все витримав. А Віра — витримує. Оберіга мене від усіх побутових прикростей. Гріх було б нарікати на те, що дружина не знає своїх обов’язків, не розуміє, як важливо, щоб чоловікові хотілося йти зі служби додому. Англійці люблять сентенцію “Мій дім — моя фортеця”. От саме таку фортецю і створила Віра на Сіверянській. Маю там оборону від багатьох клопотів.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment