Просвітянські паралелі

Просвітянський рух завжди, від часу свого заснування, був справою подвижників національної ідеї. Тому байдужість до майбутнього свого народу, корисливі, особисті інтереси, хай навіть нібито продиктовані інтересами спільної справи, ніколи не були властиві тим, хто ставив собі за мету працювати на відродження й утвердження духовності народу, захист рідної мови, розвиток української культури. Ці визначальні риси “Просвіти” притаманні всім організаціям і їхнім лідерам незалежно від того, коли і де вони були створені чи за яких умовах їм доводилося працювати.
Але попри все завжди існували ті чи ті погляди і підходи до ведення просвітницької роботи. Те, що було можливим, наприклад, у найстарішій Галицькій “Просвіті”, яка працювала в більш-менш ліберальних умовах Австро-Угорської імперії, було неможливим у підросійській Україні, де національний гніт був особливо жорстоким. Тобто, час і умови, в яких доводилося працювати просвітянам, вносили серйозні корективи у форми й методи їхньої роботи.
Не була винятком і Київська “Просвіта”, історія якої — органічне продовження загальнонаціонального просвітянського руху. Ті виклики і проблеми, які виникали перед нею, були незмінною темою одного з чільних діячів Київської “Просвіти” початку ХХ ст., відомого публіциста Сергія Єфремова. Нижче подаємо в дещо скороченому вигляді його статтю “З нашого життя”, яка була надрукована 1908 р. в газеті “Рада” (№ 249). На диво, як і більшість його публіцистики, цей матеріал не втратив своєї актуальності й сьогодні. (Правопис автора збережено).

Сергій ЄФРЕМОВ
З нашого життя

Наші “Просвіти”
У сучасному житті українському “Просвіти” займають особливе становище, до якого, можна сказати, все українське громадянство ставиться з повагою та прихильністю. Та інакше воно власне й бути не може. “Просвіти” — це щиро просвітні товариства, що поставили на своєму прапорі саму широку культурнуроботу на користь рідного народу — розповсюдження серед його освіти, популяризацію науки, усвідомлювання в найширшому розумінні народних мас. Хто з свідомих українців не спочуває цій меті, хто — хоч на словах — не працює коло цього, хто повстане проти просвітніх заходів? Бувають, певна річ, усякі відтінки в розумінні того, як це треба робити, можуть бути ріжниці щодо способів праці, але проти неї самої звичайно ніхто й слова наперекір не скаже, а навпаки, всі згодяться, що це і потрібна, й корисна, і нагальна робота, на яку варто затратити і час, і енергію, і кошти.
Здавалося б, що займаючи таке вигідне, безперечне і далеке від усяких гурткових рахунків та дріб’язкової політики становище, “Просвіти” наші справді об’єднали в собі всі свідомі, інтелігентні, демократичні сили, що не з примусу, а зовсім свідомо і з власної волі та охоти віддають вони свою роботи й кошти на те, щоб товариства ці справді таки добре справляли своє завдання і наближалися до зазначеної мети. Адже, як ми знаємо, “Просвіти” лежать цілком на наших плечах, на плечах громадянства, і певне ж воно подбало про те, щоб ці огнища культурної праці не хиріли, а розвивалися, йшли вгору та вгору і зробились замітним фактором у нашому культурнонаціональному житті. Недавно ж ще ми чули, що галицька “Просвіта” за 40 літ своєї діяльности зробила багато такого, що навіки вписала її ім’я в історію освіти і культурного розвитку нашого народу в Галичині. Отже, не вдаючись навіть у порівняння, бо наші “Просвіти” вже через самий свій дуже малий ще вік не могли багато зробити, все ж таки варто підкреслити загальне спочуття до їхньої роботи, загальну пошану до їхніх завданнів та ніби навіть готовність допомагати їм працею і коштами.

Теорія і практика
Але, читачу, — це теорія. Обернувшись до практики, ми на вдивовижку собі щось інше побачимо, — побачимо, що загальне спочуття та пошана не перетворюються в якусь реальну допомогу й не виходять здебільшого з сфери гарних бажаннів та слів, якими вибруковано пекло; що наше громадянство, мовляв один мій приятель, захоплено діяльністю “Просвіт” може й до глибини душі, але не до глибини кишені, і що через усе це “Просвіти” не так працюють та розвиваються, як нидіють, хиріють та завзято змагаються з практичною байдужістю того самого громадянства і чого воно, на жаль, не робить. “Просвіти” наші повторили на собі історію з українською пресою. Коли стало можна видавати українські часописи, то мало не кожне не то велике місто, а й маленьке містечко поспішилося розжитися на власний орган. І порозживалися були… А тепер маємо тільки мінімальне число тих органів і це сталося не тільки через суворі вітри з півночі, а почасти і з причин місцевих, які допомагали північним вітрам нищити молоду пресу та виривати з землі один парост за другим. “Просвіти”, правда, мало не всі існують, але існують тільки через те, що їм не треба подавати ніяких ознак життя, щоб числитись між живими і, існуючи номінально, більшість із їх таки й справді нічим або майже нічим свого життя не позначають.

Захоплення до глибини
душі і до глибини кишені
Справді — живе і працює київська “Просвіта”; подає виразні ознаки життя одеська, ворушиться камянецька, рідче — катеринославська. Оце й усі, мабуть, про які ми можемо говорити, що вони справді таки існують, а не “числяться”, але як існують! “Тільки невелике число членів Товариства справді в йому працює, — пише напр., в своєму Звідомленні за 1907 р. київська “Просвіта”, — і далеко не всі члени платять свою членську вкладку. А тим часом ніяких діл не можна робити без грошей і перше, про що ми повинні подумати, це те, що кожен член Товариства заплатить свою вкладку… Коли ж ця справа і в 1908 р. стоятиме так, як стояла в 1907 р., діяльність Товариства не може поширитися і не пошириться” (стор. 12). Що справа з цього боку і тепер стоїть не краще, коли не гірше, це видко з багатьох фактів, — з того, напр., що за браком коштів київська “Просвіта” мусіла негативно відповісти камянецькій на її заклик допомогти видатками на содержування учителів української мови по “второклассних школах” на Поділлі. Скарги та нарікання на байдужість громадянства, на брак коштів і зосібна на те, що члени навіть своїх вкладок не платять, чутно з усіх “Просвіт” однаково; це зробилось “общим местом” і в звідомленнях, і в дебатах на загальних зборах. Це стало тією непідсильною вагою, що причепилася до ніг нашим “Просвітам” і заважає їм не то поспішатись за вимогами часу, а навіть хоч злегенька посуватися вперед.

Найперша повинність
Страшно вимовити — “перше, про що ми повинні подумати, це те, щоб кожен член товариства заплатив свою вкладку”… Поміркуйте лишень над цим розпачливим криком і ви тоді зрозумієте ту безодню, що ділить наше теоретичне спочуття від практичної байдужости та недбальства. Адже ж членська вкладка, невеличка до того ж, — це мінімум повинности, яку бере на себе кожен член товариства, і коли й цього мінімуму він не хоче зробити, то… Лишається хіба на останнє зважитися — сказати щиро й одверто: “спускайся, куме, на дно” та ще й зверху притокмачити нещасного “кума”, якого ми ж самі призвели до життя. І може це навіть було б актом гуманности для декого з “кумів”, бо мертві ж хоч “сраму не имуть”, тим часом як злиденне животіння призводить до вчинків, що сором палить лиця за нашу байдужість та недбальство, наш поголовний громадський абсентеїзм.

Просвіти” з поліцією
та силачами
За кращих часів заснувалася була, напр., “Просвіта” в ЗапоріжжіКаменському (на Катеринославщині). Влаштували вони кілька лекцій, вистав… і подаю далі факт за київським “Словом”.
2го грудня д. Рудаєв задумав почастувати публіку чимось надзвичайним. Для цього він запросив силача (!), амурський церковний хор д. Роменського і в додаток виставу: “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”. З хором він умовився, що як будуть гарні збори — пополам, якщо ні, то хор зовсім співати не буде. Але вийшло зовсім інакше. Д. Роменському, який хотів довідатися, який збір, відповіли, що “не його діло лічить гроші в чужій кишені”. Тоді дехто з хористів не схотів зовсім співати. Тутто й показав свою здатність до просвіти д. Чернов! Вилаявши всіх хористів добре “русскою” лайкою та ріжними дотепними слівцями, він сказав, що як вони не будуть співати по добрій волі, то він приведе поліцію, яка примусить їх. І це він доказав на ділі. Незабаром він привів двох околодочних і стражника, які поставили ультиматум: хоч співати, хоч іди зараз в буцегарню. Мусіли згодитись на перше. І от за те, що хор проспівав кілька номерів, його почастували “дивным зрелищем”: силач кулаком забивав гвіздки в дошку (до речі — гнилу), рвав дротяний ланцюжок, дер карти, видержував на грудях 6 москалівмузиків і виробляв ріжні балаганські дивовиська. За це він одержав 20 карб. (“Слово”, ч. 47).

Наш абсентеїзм
Просвіта” — і силач! “Просвіта” — і забивання цвяхів у гнилу дошку! “Просвіта” — і духовий концерт під ескортом поліції!.. Поставте тільки поруч святі завдання і гидку дійсність і милуйтеся, що вийшло через абсентеїзм справді культурних сил. Кажу — абсентеїзм, бо в “просвітній” діяльності запорожської “Просвіти” один він тільки й винен. Видима річ, що, закладаючи “Просвіту” на Запоріжжі, не таку діяльність мали на увазі, яка тепер повелася, — значить, були такі люде, що хотіли дбати про справжню “Просвіту”. Були, а де ж вони поділися, що товариство лишилось д. Рудаєвим та Черновим на поталу. Кореспондент “Слова” каже, що “всі більшменш свідомі українці залишили змагатись з чорносотенними просвітителями”, тобто попросту покинули своє товариство, а в результаті факт ганебної дикости, яким заплямлено історію нашого просвітянського руху.

Скеля дикости
Доля запорожської “Просвіти” нехай же стоїть перед нашим громадянством як повсякчасне мементо морі, як ілюстрація — до чого може доводити громадський абсентеїзм. За наших обставин не тільки боротьба з світом, але навіть байдужість, абсентеїзм в боротьбі за світ виходить уже злочинством, бо всякий, хто тікає з поля битви, тим самим знесилює гурт борців і підпомагає ворога. А ворог цей дужий не активною своєю силою, але найбільше пасивною — тією, що держиться на загальній нашій темноті та дикости, об яку, мов хвиля об непорушну скелю, розбиваються всякі заходи, щоб підняти і економічний добробут, і правове становище, і політичну свідомість мас…

Спи, село…
Але нема ходу на село нашій книжці і саме тоді, коли інша книжка широкою цівкою вливається поміж простий люд. З житомирського повіту до “Рідного краю” пишуть, що до них тільки й доходить “лубочна література”: “Солдат и черти”, невмирущий “Еруслан Лазаревич”, “Чорноморські витребеньки, або Три мішки гречаної вовни” і таке інше сміття. Попробувала була товариська крамниця завести у себе продаж книжок, послали прохання до губернатора, ждалиждали дозволу і нарешті діждались — не можна. “Спи, село, в миру та спокою!”, закінчує кореспондент (“Рідний край”, ч. 42) — і це він правду каже, бо ж путяща книжка, отой “Страшний ворог”, напр., до заколоту призводить, а “Солдат и черти” або “Сім мішків гречаної вовни” спокій та сон навівають… А за наших часів що може бути краще од такого сна спокійного?..
Краще спи, село, спокійно, бо навіть культурні заходи часто повертаються тобі на лихо та горе. Чи, може, напр., бути лихо від гарної школи? Певне читач витріщиться з дива на таке запитання, але ж бо послухайте, що розказує наш костянтиноградський кореспондент (“Рада”, 276). В селі Новому Тагамлику збудовано й нову школу, дуже гарну й велику школу; селяне раділи, та не довго, бо в гарній школі й підлоги було пофарбовані гарно, а до гарно пофарбованих підлог не личать прості мужицькі чоботиська. І от звелено школярам покупати калоші або скидати чоботи в сінях, а на гарно пофарбовані підлоги ступати, не инакше, як перевзувшись у чисті черевики, — заборонялось, правда, також і босяка гуляти по школі. І кінецькінцем вийшло, що в гарній школі в сінях цілий Монблан з чобіт красується, за те ж діти вічно хворіють зимою, бо так босяка й на двір мусять вибігати: поки ж то ще витягнеш свої чоботи з того Монблану!..

З’їзд кооператорів
Такими шляхами заходить у село наше культура. Правда, це тільки офіціальні шляхи, на які стають наші люде, що вимагають калош од людей, яким їсти нічого, що виганяють українську лекцію про холеру з школи в стражницьку казарму, що перекопують стежку для бунтівливого “Страшного ворога” і навстіж розчиняють двері перед “Чорноморськими витребеньками”. Єсть ще культура неофіціальна, що калош не потребує і доходить на села частогусто контрабандою, якій на дорозі стоїть истиннорусский “зась” з класичним наказом “тащить и не пущать”. Що вона таки доходить, не вважаючи на всі перетики та шлагбауми — про це свідчить сила щоденних фактів. Візьмімо, напр., хоч би останній з’їзд кооперативних товариств з Київщини: просто любо було дивитись на ці бадьорі, здебільшого молоді селянські обличчя, вже з познакою свідомости; любо слухати гарячі палкі промови, або побалакати приватно про ті надії, якими починає жити село. Поза офіціальною культурою потихеньку йде на село справжня культура з пошаною до людської особи, з новими надіями на краще життя, з новими поглядами на громадські стосунки. І це та сила, що тепер повертає внівець заходи офіціальної культури і схитне таки колись і зазначену скелю дикости.

Дві стежки
В цій роботі наші “Просвіти” можуть робити, крапля за краплею, своє корисне діло, чи видаючи книжки, чи розповсюджуючи їх, чи упорядковуючи лекції або розумні вистави. Можуть, але тоді тільки, коли громадянство не покине їх усяким Руднєвим на поталу, а виконає хоч мінімум узятої на себе повинности. А без цього перед ними дві стежки: або “сунься, куме, на дно”, або забивай цвяхи в гнилу дошку на втіху живій скелі дикости…

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment