Театр Лариси Кадирової

“Яскрава, самобутня, інтелігентна, психологічна актриса ХХІ сторіччя” — це про неї, народну артистку України й лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, засновника і головного рушія театрального фестивалю жіночих  моновистав “Марія”. А ще хочеться назвати її панею вересневих айстр і вальсів Штрауса… 10 вересня день народження Лариси Кадирової. Редакція “Слова Просвіти”, Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка від щирого серця, з любов’ю і ніжністю вітають улюблену актрису, діяльну просвітянку з ювілеєм і бажають їй сил, мужності, здоров’я! Хай Ваш творчий марафон, дорога пані Ларисо, виграє усіма барвами налитих осінніх яблук — золотих і червоних. З роси й води Вам, многії і благії літа!

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
журнал “Всесвіт”

Лариса Кадирова — акторка, яка не потребує представлення. Її вистави вже давно дають право говорити про утвердження в сучасному українському театрі психологічного напряму. За словами А. Підлужної, “Лариса Кадирова не схожа на інших актрис, при всій послідовності у дотриманні постулатів традиційної класичної школи психологічного театру, вона вирізняється яскравою індивідуальністю, спроможністю до несподіваних експериментів, відкритістю до нестандартних режисерських рішень, сміливістю акторського втілення. Вона має витончену і вразливу душу, але уперто і настійливо йде своїм нелегким шляхом, доводячи вірність ідеї дослідження професії. Шукає нові смисли вічних тем, пропускає їх через своє серце і розшифровує власним розумом. Актриса переконана: своїми висновками вона допоможе комусь знайти себе в цьому світові, як колись допомогла й самій собі визначити власне місце у мистецтві і житті”.
Психологізм зіграних ролей не полишає глядачів байдужими, і в цьому — есенція театрального мистецтва. Театр — це зближення глядачів у емоційному переживанні програних життів. Для Лариси Кадирової вистави — не лише мистецькі перевтілення. Це форма долучення до своєї культури. Не випадково ім’я Марії Заньковецької стало символічним у житті пані Лариси. З легендарною акторкою пов’язано і легендарну роль, яку зіграла Лариса Кадирова. Марія Заньковецька стала патроном у духовному житті Лариси Кадирової. Не випадково заснований 2004 року фестиваль жіночих моновистав має назву “Марія”. Пригадую, як на відкритті одного з фестивалів Богдан Ступка пожартував, перефразовуючи гасло з минулого: “Кажеш Марія — розумієш Лариса, кажеш Лариса — розумієш Марія”. У цьому жарті схоплено суть. Лариса Кадирова стала продовжувачем цих заньковецьких театральних традицій, утверджувачем пам’яті про Марію Заньковецьку. Щороку фестиваль “Марія” відкривається з виставки Марії Заньковецької, в чому допомагає київський музей видатної акторки.
Та кожне тотемне ім’я — це не лише оберіг, а й жертовність. “Мистецтво — деспот. Йому необхідно віддатися цілком. У своє творіння артист вкладає все, що в нього є ідеального, енергетичного, чесного, щирого, так що йому не дістається нічого для життя і по закінченні роботи він схожий на човен без вітрила й керма, який відданий забаганкам хвиль”. (А. Підлужна). Мистецтво — ніби той високий Олімп, який митець може тільки споглядати, долаючи перешкоди на своєму шляху. Роль Марії Заньковецької дісталася нелегко. Режисер вистави Олекса Ріпко спочатку не вбачав у тендітній маленькій акторці тієї сили, постави, величі, що була притаманна Марії Заньковецькій. А тому сумнівався, що Лариса Кадирова зможе впоратися з такою роллю. Виявляється, режисера переконав віддати роль пані Ларисі тодішній керівник театру Сергій Данченко. Фактично він відстояв роль, яка стала поштовхом до всього творчого життя, зробившись його символом. Зрештою, непростими були творчі стосунки і з театром імені Марії Заньковецької. Доля склалася так, що Лариса Кадирова мусила полишити львівський театр і переїхати до Києва.
Сценічні пошуки Лариси Кадирової схиляли її до ширшої археології культури, до інтелектуальних пошуків у архівах, аби розібратися (насамперед для себе) у природі мистецького таланту. Цим керувало бажання зрозуміти психологічну глибину Лесі Українки, Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичини, Ліни Костенко. Мистецький шлях пані Лариси — це шлях від психології та емоції до образу, завершеного мистецького твору. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Леся Українка стала другою “духовною патронесою” мисткині. “… актриса була освіченою різнобічно і все ж розуміла: якщо хочеш досягти успіху, навчатися доведеться все життя, адже сцена — за класичним виразом — то збільшувальне скло, через яке актора розглядає глядач і через яке видно і твої достоїнства, і твої недоліки якнайкраще. Завжди пам’ятала, як Олександр Гай міг її запитати: “А ти читала ту чи іншу літературну новинку?”, коли відповідала: “Ні”, дивувався: “А як же ти будеш виходити на сцену?”. Тому зі студентських років сповідує принцип — про все говорити з позицій знань. “Не приймаю приблизності, все треба знати досконально, — переконана Кадирова. — Весь мій досвід підтверджує — зі сцени видно, коли актор живе не тільки буденними, життєвими реаліями, а має ще щось у серці… Це впізнається в повороті голови, погляді, інтонації, в сценічному акцентуванні, у веденні діалогу. Це залежить від твого духовного світу, від того, як ти співвідносиш його із світом зовнішнім, які цінності сповідуєш”.
У читанні поезії Лариса Кадирова відштовхується від кожного окремого звука, показуючи, як поєднання звукових хвиль витворює в рецепції психологічний образ, якому ти довіряєш, який закарбовується у підсвідомості. У поезії важить кожна пауза, кожна цезура, простір “мовчання” може сказати часом значно більше, ніж написане.
Лариса Кадирова від початку свого творчого шляху розуміла, що мистецтво — це постійний діалог людей, країн, культур, зрештою, мистецтво саме по собі різномодальне. Не можна бути лише акторкою, не знаючись на особливостях часових і пластичних мистецтв. Колись усе було нерозривно пов’язане. І тяжіння до античності, до джерел світової культури властиве художнім шуканням пані Лариси. “Діапазон зацікавленості Лариси Кадирової мистецтвом не вичерпувався безпосередньо акторством… — зауважує Алла Підлужна. — Педагог Студії із живопису Володимир Овсійчук так захопив свою вихованку образотворчим мистецтвом, що вона не тільки почала малювати, а й вступила до Академії мистецтв тодішнього Ленінграда, туди, де свого часу навчався Тарас Шевченко. Навіть довелося жити під час іспитів в графічній майстерні, де працював великий земляк. Там роздивлялась альбоми з творами Тараса Григоровича і назавжди взяла до своєї мистецької скарбниці “лінію його духовної енергії”. А в графічних портретах Шевченка і Сурбарана, виконаних власноруч, шукала спільні риси їхньої творчості. Захоплювалась мистецтвом Стародавнього Єгипту, античністю. Ті перші цеглинки у будові власного духовного всесвіту, який, до речі, Кадирова не втомлюється будувати й зараз, були фундаментом, на якому згодом розквітав акторський талант”.
Лариса Кадирова не визнає нещирості. Для неї вистава — це відтворення досвіду культури. Психологізму її вистав властива чи не наукова адекватність, коректність, автентичність. Текст вистави може бути змінений, наближений до власного внутрішнього переживання. І водночас акторська інтенція ніколи не “егоцентрична”, хоча нам і здається, що актор забирає на себе всю увагу зали. Актор говорить голосом психологічно пережитої культури, в його голосі відчувається величний спокій матеріалу, який пройшов випробування часом. Або ж новітньої постановки, яка вперше побачила світ. Проте і в класиці, і в сучасності немає штучного епатажу. Лариса Кадирова зізнається: “Для мене в камерному просторі абсолютно відсутні цинізм і конформізм, які роз’їдають все і коріння якого залишилося там, у “вчора”. Люблю акторів, які не розважають публіку дешевими трюками, люблю акторів безпосередніх, зрозумілих і чесних, які, за Рудольфом Штайнером, хочуть “висловити те найглибше, що може вирувати в душі людини і хочуть стрімити вперед”.
Твори, до яких звертається театр, можуть мати багатющу історію. І кожне втілення на сцені таких персонажів, як Федра чи й навіть Мавка, накладає величезний обов’язок. Актор не повинен повторитися, він має бути собою, залишаючи за плечима космос спокою, не впадаючи у крик чи надмірну емоційність. Таким видається театр Лариси Кадирової.
В основі її театру — голос жінки сильної, самотньої, яка прагне щастя, яка прагне бути жінкою, яка хоче розуміння… За останні роки на малій сцені Ларисі Миколаївні вдалося зробити чимало. Мінівистави показують галерею жіночих душ: Сари Бернар і Сірануйш, Федри і старої кобіти… Кожна з жінок пережила хвилини справжнього щастя — часом усупереч. Лариса Кадирова, подарувавши українському глядачеві психологічний пантеон світової жіночої душі, сама стала частиною українського театру, віддавши багато зусиль задля утвердження в ньому традицій своїх учителів. А в театросвіті Лариси Кадирової відчувається дух Марії Заньковецької, Бориса Тягна (себто й самого Леся Курбаса, учителя Тягна), і П. Брукса. Це театр переживання, за яким — бажання хоча б на мить відкрити людині правду на себе, змусити замислитися й подивитися навколо себе.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment