Cумний спогад

Любов ЗОРІНА

Діна Марківна Орленко мешкає в Івано-Франківську з 1969 року, тут виросли її донечка Галя і син Володя, народилися внуки, а вона до пенсії працювала старшою медичною сестрою в дитячому садочку “Дюймовочка”, який уже давно закритий. Там пенсіонерка знайшла для себе заняття: співає в хорі ветеранів “Фронтові друзі”, активна волонтерка в регіональному центрі обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, а також активістка Червоного Хреста та ради ветеранів.
Про дитинство згадує з сумом і болем, адже батько пішов на фронт із перших днів війни, а 1942 року її маму заарештували гестапівці за переховування пораненого бійця. У пам’яті з дитячих років проживання в Києві тільки страшна картина, як гестапівці волочили за довгі коси її найдорожчу матусю, а вона, міцно вчепившись за її шию, плакала: сіль маминих і своїх сліз відчуває дотепер. Коли їх заганяли у вагон потяга, дівчина безсило хлипала, а мама міцно тулила її до своїх грудей, під стукіт коліс заснула. А потім були тяжкі дні: вівчарки, у чорних мундирах охорона, колючий дріт, шеренги людей, тепло жіночих рук, що гладять її по голівці і навіть кинутий охоронцем окраєць хліба або цукерка, повернення мами з роботи, її втомлені руки горнуть до себе. І так більше двох років. Життя її у концентраційному таборі “Майданек” було важким, хоча для багатьох була промінцем віри в перемогу, бо подитячому безпосередня, співала, розповідала віршики. Але в один день мами не стало, сказали, що спалили в тій чорній камері. Шукала захисту в кожного, її переховували, підгодовували, пригортали.
І ось зараз, прочитавши в газеті статтю про священномученика Еміліяна Ковча, знову виринув із пам’яті 1944 рік, у барак заходить худийхудий сивий чоловік у довгому чорному плащі, він ледь пересуває ноги, а по два боки двоє чоловіків у концтабірському одязі. Вони, підтримуючи його, йдуть до кутка барака, де вже зібралися полонені.
“Я перелякано ховаюсь, бо люди в чорному мені нагадували той страшний день, коли гестапівці забрали маму і мене. Але допитливість перемагає, я підходжу до гурту, тулячись до знайомих, і бачу добрі ласкаві очі, чую його слова, правда, нічого не розумію, а потім він букетиком із травички кропить усіх водою. Краплини скочувались із мого лиця і голівки, бо волоссячка на ній не було, я руками обтирала цю прохолоду, наче вмивалася. А потім його посадили на нари і жіночка перебинтувала йому ноги, бо обмотки були мокрі від гною і дуже смерділи. Згодом його перевели в інший барак. Мені сказали, що то священик, також в’язень, але молиться з усіма за спасіння душі. Так було багато разів, але у березні 1944 року він уже не приходив. Потім передали, що забрали в шпитальний барак, більше я його не бачила, але кожен вечір, перед тим як заснути, чула, як в’язні шепотіли молитви і мене вчили. Коли нас звільнили 1944 року війська радянської армії, серед нас священика вже не було”.
Ставши дорослою, Діна Марківна Маляренко (саме таке прізвище їй дали у дитячому будинку № 13, куди відправили разом з іншими дітьмисиротами) розшукала свою родину, правда, нікого з близьких серед живих не залишилося, дізналася, що прізвище мами — Ясінська Валентина Сергіївна. Згодом побувала в Києві, у будинку, де жили батьки, але вже була своя сім’я, робота в садочку, діти і рідний ІваноФранківськ. Довелося побувати в числі делегації в “Майданеку”, побачити меморіал, вчитатись у прізвища спалених.
“Я мов у страшному сні вернулася в те пекло, яке забрало сотні тисяч життів невинних людей і мою маму. Я рада, що ставлять пам’ятний знак Еміліяну Ковчу і відкривають музей у Космачі. Хай ніколи не повториться та біда, хай люди живуть у мирі, злагоді й любові до Бога та одне до одного”, — сказала мені ця енергійна, з великим щирим і люблячим серцем жінка, яка пережила тяжкі роки, тяжкі хвороби, але так любить життя і людей.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment