Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Навряд чи хтось візьметься заперечувати, що Форум видавців — наймасштабніша і найвагоміша подія року в усьому літературно-видавничому житті України. Звичайно, вона не надто помітна в загальноєвропейському контексті, але для нас — це таки рівень. Усі інші виставки в Україні, хоч би які амбітні були заміри їхніх організаторів, — то, скажімо відверто, безнадійно провінційні, маргінального масштабу заходи.
Львів — столиця української книжки. До Львова в ці дні мандрують не тільки видавці й літератори. Сюди линуть, мов пілігрими, книжники з усієї України. У такі дні, дивлячись на розумні обличчя людей із книжками в руках, ходячи поміж рядами свіжих видань, забуваєш навіть про те, що ми — на одному з останніх місць у Європі за кількістю видань на душу населення і що в нас дедалі менше людей читають книжки. Тут ми також зовсім не попереду в Європі. Ми — аутсайдери. Однак саме Львів дає надію і шанс на краще.
Прикметно, що Форум видавців — не державний проект; його звершили конкретні люди — і завперш, Олександра Коваль — із допомогою громадськості. Держава, коли заходиться про книгу, німоцтвує, як ото народ у “Борисі Годунові”. Українська держава й українська книга — не синоніми, на жаль. Аналогічна в цьому сенсі ситуація хіба що у білорусів. Якщо кожна нормальна й повноцінна держава серед своїх національних пріоритетів випозиціоновує і книгу, то нашу країну в цьому не звинуватиш. Навіть важко уявити наших високодостойників із книгою в руках, хіба що з кулінарною або з чековою. За всі роки нашої незалежності не пам’ятаю, щоб котрийсь із президентів, прем’єрів чи спікерів, скажімо, з екрана телевізора, поставши там із книгою в руках, сказав щось на взір: “В Україні — подія: з’явився видатний літературний твір нашого письменника… Вітаю вас і себе як читача з цією подією. Читаймо, то будемо розумніші й культурніші”. Це для нас фантастично, бо такого не тільки не було, а й, здається, не буде найближчим часом. Наші державці й політики — це ті, хто не читає. Це, як правило, — словник Еллочки-людоїдки, це невігласи в усіх науках, незважаючи на те, які дипломи і звання вони мають.
Це у Франції, скажімо, Президент Міттеран давав інтерв’ю з приводу того чи того лауреата Гонкурівської премії. Він хвалився, що прочитав усі, відзначені нею, твори. І це не тільки тому, що у Франції інші інтелектуальні й культурні стандарти у людей політики, не тільки тому, що у Франції література — то громадська релігія. А тому, що…
І тут я пропоную читачам “Слова Просвіти” подумати над відповіддю і запропонувати її.
