Ірен РОЗДОБУДЬКО
…потрапити до Львова на Форум видавців хоч раз у житті мусить кожен!
Часом, розмовляючи з кимось про те, що в Україні “мало читають”, я ловлю себе на думці, що використовую останній аргумент Михайла Самуелевича Паніковського і кажу: “Їжджайте, Шуро, у Львів!”… Обов’язково — у вересні. І сходіть на Коперника. І ви побачите там шалені черги. Але не за ганчір’яним мотлохом, а за книжками. Адже Львівський Форум — це одне з небагатьох інтелектуальних свят, де можна зустріти лише своїх — чужі тут просто не ходять. А якщо і промайнуть у супроводі телекамер, то лише саме для цих телекамер, щоб із обізнаним виглядом потицяти перстом в обкладинку класика зі шкільної програми.
Але саме тут можна побачити й усвідомити — скільки ж тут своїх! Тих, хто ЧИТАЄ книжки. Адже у звичайному буденному режимі вони розчиняються серед інших, мов цукор у воді. А тут концентрація сягає такої щільності, що доводиться добряче попрацювати ліктями, аби пробитися до видавничих стендів.
І, відверто кажучи, саме це мені й подобається на Форумі! Ось ця концентрація інтелектуалів на один квадратний метр.
Мій перший Форум (здається, це був 2004 рік) був схожим на…
На що?
На “перший раз — в перший клас”, на випускний вечір, на перше побачення, перше весілля, а також — на держіспит, перше попередження інспектора ДАІ.
Одне слово, на все те, що викликає жах і захват водночас, а потім ніколи не повторюється на такому емоційному піднесенні, як, власне, все те, що відбувається уперше…
Слова, яких доти не знала, що воно таке — “автографсесія”, “презентація” — стукали в скронях, як “Ленінградська симфонія” Дмитра Шостаковича, без переможної кульмінації.
Справді: до стенда, біля якого я сиділа, мов наречена, вирядившись у білий костюм, за кілька годин підійшло людини зо дві. Сором і жах…
А сама презентація мала відбутися в етнографічному музеї — одна на трьох: із Богданом Жолдаком і Володимиром Єшкілєвим. Можливо, хлопці образяться, але засвідчую: представників видавництва вкупі з нами була така сама кількість, як і “вдячних слухачів” у залі. Двоє з них — Леся Воронина і Марина Муляр були з боку “нареченої”, решта — осіб зо п’ять, певно, були друзями хлопців.
Нічого, виступили, оком не змигнувши! Адже у нас було чудове виправдання: саме в цей час мав презентацію Пауло Коельо! Черга до нього розтягнулася по всій довжині вулиці Коперника. І усвідомлення того, що десяток божевільних ентузіастів прийшли саме до нас, а не потонули у вирі прихильників великого Пауло, ми вирішили вважати неабияким досягненням.
— Роздобудя, ну ми ж прийшли! — втішала мене Леся.
А Маринка пискнула про те, що мені дуже личить білий костюм…
На цьому місію на своєму першому Форумі й подальших подібних дійствах я могла б вважати вичерпаною: куди мені до священних письменницьких лав, а головне — до читачів, котрим на мене начхати.
Але, як кажуть у казках — “не так сталося, як складалося”. І попри такий шалений провал наступного року я вже мужньо “відсиділа” на двох стендах видавництв Нора-Друк і Фоліо — уже з двома новими книжками. І навіть уже змогла безстрашно дивитися в очі покупців книжок без залицяння бездомного цуцика і відчаєм пофарбованої коняки на циганському ярмарку…
…З того першого в своєму житті Форуму приїжджаю сюди регулярно, безперебійно, майже — “наркоматично”, адже без цього вересневого ковтка Свободи Слова весь наступний рік здаватиметься прісним і “недоукомплектованим”. Як авто без керма. Як самотнє застілля без друзів. Адже в усьому цьому шаленому вирі, яким є Форум — із неймовірними читацькими чергами до стендів, зі штовханиною на сходах, із безліччю заходів, до яких треба вчасно добігти, з неможливістю осягнути неосяжне (до речі, саме цей шалений вир мені й подобається!) — головним вважаю зустрічі з друзями. Письменниками. Однодумцями. Опонентами. ЧИТАЧАМИ!
Відтоді виникло багато різноманітних книжкових заходів. Але попри інші українські і закордонні, на яких бувала, Львівський залишається як перший досвід любові.
