Десять років тому — 7 вересня 2003 р. відійшов у вічність Преосвященний владика Іван Маргітич.
Помер під час освячення престолу в с. Пилипець Міжгірського району. Не стало Великого Українця, палкого патріота, видатного релігійного, церковного та громадського діяча, все життя котрого, до останнього подиху, було віддане служінню Богові, Церкві, Україні та її народові. Серед вірників та громадськості владика мав надзвичайно великий авторитет, здобув палку любов, шанобливе величання — Народний Єпископ.
За ініціативою громадськості організували низку заходів на вшанування пам’яті владики. Їхнє проведення благословив і єпископординарій Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан Шашік. Починалися вони в Рахові, де 5 вересня біля меморіальної дошки владиці, із його барельєфом, що на церкві Успіння Пресвятої Богородиці, у якій висвячений Теодором Ромжею на ієрея Іван Маргітич служив у 1946—1949 роках, відбулася панахида. Після цього — вечір пам’яті у районному будинку культури.
Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук
Вечори пам’яті
У заходах узяла участь велика кількість людей. Зі Львова приїхали заслужений журналіст України, лауреат премії ім. В. Чорновола, редактор журналу “Гражда” уродженець Рахова Олександр Масляник, заступник президента Світового християнського конгресу Володимир Гаюк, із ІваноФранківська — редактор газети “Нова зоря” о. Ігор Пелехатий та ін.
Вечір пам’яті відкрив вікарій Хустського вікаріату МГКЄ Тарас Ловска, виступили понад півтора десятки осіб з доповідями та спогадами про Народного Єпископа, у яких висвітлювалася жертовна, подвижницька діяльність владики у різних напрямах: релігійному, церковному, патріотичному тощо. Тема моєї доповіді: “Іван Маргітич — як активний громадськопатріотичний діяч”. Моє висвітлення і на основі документів, і на власних спогадах (а з владикою я був близько знайомий із 1994 р. і до його відходу у вічність, був членом Закарпатської грекокатолицької спілки ім. Андрея Шептицького, яку він створив та очолював), високого патріотизму й титанічної його боротьби (мушу вжити цей термін), проти сепаратизму серед тогочасного керівництва Мукачівської грекокатолицької єпархії, за єдність грекокатоликів України, входження нашої єпархії у склад Української ГрекоКатолицької Церкви, за впровадження в богослужіння рідної української мови, за здобуття Україною незалежності, аудиторія сприйняла надзвичайно прихильно. Тези не сподобалися лише одній людині — вікарію Тарасу Ловсці, котрий після мого виступу залишив зал. Вважаю, така поведінка не личить духовній особі.
Завершилося вшанування концертною програмою: виступили діти, зокрема рахівські пластуни. Вечір пам’яті мав відбутися і в Ужгороді, в Ужгородській богословській академії ім. блаженного Теодора Ромжі. У середовищі української громадськості ця установа сприймається як осердя сепаратизму в єпархії. Тут майбутнім священикам навіть не викладають курс української мови, тож вони просто не в змозі виконати прохання вірян вести службу українською мовою, бо не володіють нею.
Тому було певне хвилювання, як усе відбудеться. Правда, ми поінформували про подію українських грекокатоликів обласного центру та деяких районів, хоча у єпархії з інформованістю деканатів та парафій щось “не спрацювало”. Там про нього знало лише обмежене коло осіб, а на Тячівщині, приміром, цього дня чомусь призначили деканські збори, тому охочі не змогли приїхати.
Дорогою до обласного центру отримую кілька телефонних дзвінків, у яких мені дуже наполегливо “рекомендують” відмовитися від висвітлення патріотичного аспекту в життєдіяльності Народного Єпископа. Тому довелося поінформувати телефонного співрозмовника, що цензуру заборонили ще до здобуття Україною незалежності — за часів М. Горбачова, а Конституція України гарантує і захищає свободу слова, а намагання її обмежити карається на законодавчому рівні…
Ужгородський захід розпочався панахидою у храмі Перенесення мощей блаженного Теодора Ромжі. Розпочав вечір Преосвященний владика Мукачівський Мілан Шашік, котрий доручив бути модератором зібрання Олександру Маслянику. Після Молитви за Україну у виконанні хору ім. Августина Волошина Ужгородського катедрального собору розпочалися виступи, які тривали кілька годин. Адже було що сказати про Велику Людину. Як і в Рахові, аудиторія з великою прихильністю сприймала інформацію про жертовну, подвижницьку, патріотичну, соборницьку діяльність Івана Маргітича. Найпалкіше сприйняла заклик виконати його заповіт, реалізувати його ідеї щодо відмови від sui iuris Мукачівської єпархії та вливання в УГКЦ. Також підтримала звернення рахівських вірян до проводу МГКЄ про початок беатифікаційного процесу Івана Маргітича.
Гадаю, владика Іван був би радий такому вшануванню. А ще думаю, що рахівський та ужгородський заходи засвідчили про домінування серед грекокатоликів Закарпаття соборницьких налаштувань, щоб в Україні були не дві грекокатолицькі конфесії, а одна, щоб “УСІ БУЛИ ОДНО!” Гадаю, що усвідомлює це і Преосвященний владика Мілан. Я навіть не очікував, коли по закінченні вечора він до мене підійшов і після коротенької бесіди… благословив мене.
Наступного дня, 7 вересня, у рідному селі Івана Маргітича — Боржавському, у величному СвятоПокровському храмі, який він побудував та у крипті якого похований, була відслужена заупокійна Архієрейська Божественна Літургія, яку очолив правлячий єпископ Мукачівської грекокатолицької єпархії Владика Мілан Шашік у співслужінні з протоігуменом василіянської провінції Св. Миколая о. Павлом Райчинцем ЧСВВ, отцямивасиліянами та єпархіальним духовенством.
Іван Маргітич — як активний громадськопатріотичний діяч
Іван Маргітич із дитинства був вихований у патріотичному дусі. На його світогляд, безумовно, вплинуло перебування у “Пласті” й “Просвіті”.
16 березня 1939 р., коли йшли кровопролитні бої на Красному Полі, він, як згадував сам, — сімнадцятилітній юнак, ще з одним товаришемоднолітком добровольцями прийшли до штабу Карпатської Січі у Хусті, щоб їм дали зброю і направили на фронт захищати щойно проголошену Карпатську Україну від угорської агресії. Однак січовицький старшина відправив їх по домівках, сказавши: “Хлопці, справа уже безнадійна, ви загинете, тож краще збережіть життя для наступної боротьби за Українську Державу”. Іван дослухався і вже через рік вступає до молодіжної націоналістичної організації, яка ставила за мету визволення Закарпаття від угорської окупації та возз’єднання у незалежній Українській державі — а що така буде, молоді націоналісти свято вірили. Налічувала понад 150 членів — цвіт закарпатської молоді, зокрема 9 грекокатолицьких священиків і семінаристів. 1942 р. організацію було розгромлено, понад 120 її учасників заарештовано, жорстоко катовано та засуджено у колишньому палаці Ковнера, у Мукачеві, який перетворили на в’язницю.
Після амністії, на клопотання владики О. Стойки та хорватського маршала Славко Кватерника, здобув теологічну освіту: 1946 р. закінчив Ужгородську духовну академію. 18 серпня 1946 року, неодружений, був висвячений Владикою Теодором Ромжею на ієрея.
18 вересня 1951 року судова колегія з кримінальних справ Закарпатського обласного суду на підставі ст. 5410 ч. 2 і КК УРСР засудила о. Івана Маргітича на 25 років позбавлення волі. Був відправлений до ГУЛАГу. Зі смертю Сталіна прийшла певна “відлига”, тож 6 вересня 1955 року о. Іван Маргітич був звільнений і отримав можливість повернутися в рідне село, де відновив підпільну душпастирську роботу. Так вона тривала аж 24 роки. При цьому Іван Маргітич завжди підтримував контакти зі священиками і єпископами не лише Мукачівської, Львівської та ІваноФранківської єпархій. У роки підпілля ГрекоКатолицька Церква в Україні була в єдності. І владика вважав, що якби не єдність усіх грекокатоликів України, зокрема закарпатських і галицьких, їхні спільні дії та взаємопідтримка, — невідомо, що було б із грекокатолицьким підпіллям у Закарпатті.
У 80ті роки бере активну участь у боротьбі за легалізацію і реабілітацію ГрекоКатолицької Церкви як член комітету її захисту.
Пам’ятним для о. Івана Маргітича стало 10 вересня 1987 року, коли у Львові єпископ ІваноФранківської єпархії Софрон Дмитерко таємно висвятив його у сан єпископа.
Того ж року І. Маргітич був учасником першої делегації УГКЦ у Москві. Разом із владикою Павлом Василиком став ініціатором заяви, що 4 серпня 1987 р. надійшла до Папи Римського Івана Павла ІІ (копія — Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову), в якій повідомлялося “про вихід певної частини УКЦ з підпілля”. Навесні 1988 р. виступив у Москві на таємній пресконференції для закордонних журналістів, де розповів про становище УГКЦ, а незабаром — 19 травня 1988 р. на симпозіумі, організованому американським посольством напередодні приїзду президента США Р. Рейгана в СРСР. Під час візиту Р. Рейгана він зустрівся з кардиналом Казаролі, через якого передав лист главі УГКЦ кардиналу МирославуІвану Любачівському. Наступного року закарпатська делегація, яку очолював І. Маргітич, узяла участь у голодуванні грекокатоликів під час роботи Першого з’їзду народних депутатів СРСР. У тому, що 20 листопада 1989 р. ГрекоКатолицька Церква в СРСР була легалізована, є і велика заслуга жертовної діяльності Івана Маргітича.
Після легалізації ГрекоКатолицької Церкви владика Іван активно відроджує грекокатолицькі громади і парафії Мукачівської єпархії. У червні 1990 року він із єпископами Іваном Семедієм та Йосипом Головачем узяв участь у Синоді ієрархів УГКЦ у Римі, де 24 червня Папа Іван Павло ІІ зустрічався з владиками з України. Своєю буллою від 5 січня 1991 року Святійший Отець призначив Івану Маргітичу титулярну єпископську столицю Скопеленську в Емімонті й іменував єпископомпомічником владики Івана Семедія.
Владика Іван Маргітич був не тільки визначним церковним, а й відомим громадським та науковим діячем, а ще — публіцистом, палким патріотом України та її народу. Брав участь у найрізноманітніших форумах, конференціях, інших заходах і в Україні, і за її межами, у змаганні за державну незалежність України, докладав великих зусиль до впровадження української мови в богослужіння та за єдність УГКЦ, дотримуючись позиції святого апостола Павла: у християнських церквах і монастирях священнослужителі на богуслужіннях мають вживати рідну мову. Іван Маргітич був першим, хто відслужив службу Божу українською мовою (1989) на Закарпатті.
Останнє стало особливо актуальним із початку 90х років. Адже після легалізації ГрекоКатолицької Церкви 1989 р., за підтримки антиукраїнських сил, зокрема закордонних спецслужб, у Мукачівській єпархії були спроби розірвати ту єдність із грекокатоликами Галичини та реанімувати мадяронський напрям, що існував, коли Закарпаття було колонією Угорщини. Напрям почали підтримувати єпископи Іван Семедій та Йосип Головач. Тож владика Іван Маргітич став лідером української соборницької орієнтації грекокатоликів Закарпаття.
1991 р., коли комуністична номенклатура та КДБ організували спалах сепаратизму на Закарпатті, владика І. Семедій та його найближче оточення направили до Ватикану лист, у якому повідомляли про бажання начебто “більшості” священиків надати Мукачівській єпархії “особливого” статусу. Оскільки, мовляв, більшість вірників грекокатоликів на Закарпатті складають не українці, а якісь “русини”.
Поперше, як показав Всеукраїнський перепис 2001 р. — абсолютна більшість закарпатців (80 % населення області — понад один мільйон осіб) вважають себе українцями, а русинами записалося лише 10 тисяч (1 %).
Подруге, це була явна фальсифікація — ніяку “більшість” священиків ніхто не питав: усе зробила невелика купка найближчого оточення єпископаординарія негласно, кулуарно і таємно.
Документ увів в оману Апостольську Столицю, і на підставі цього сфальшованого подання вона затвердила тимчасовий статус sui іuris для Мукачівської єпархії.
Коли про таку сфальсифіковану “більшість” стало відомо Івану Маргітичу, за його ініціативою було проведено відкритий, гласний плебісцит щодо позиції парафіяльних громад єпархії. Абсолютна більшість висловилася за єдність із УГКЦ. Для перевірки достовірності цього Апостольська Столиця 1993 р. направила до Закарпаття префекта Східної Конгрегації Аккіле Сільвестріні, який переконався у прагненні закарпатців до єдності з УГКЦ.
Реалізуючи результати волевиявлення грекокатоликів єпархії, 1994 р. Ватикан розробив проект створення Закарпатської митрополії у єдності з Верховним Архієпископом ГрекоКатолицької Церкви України, котрий узгодили та підписали всі тодішні єпископи Мукачівської єпархії — Іван Семедій, Іван Маргітич і Йосип Головач. Через якийсь час І. Семедій і Й. Головач без пояснення причини заявили про “зняття” своїх підписів під погодженням. Таким чином вони заблокували цю ідею.
Роздратоване такою патріотичною, церковнособорницькою діяльністю владики Івана Маргітича тогочасне керівництво єпархії всіляко намагається упосліджувати його, розповсюджує про нього наклепи. Навіть у листі до Риму назвало його “психічно ненормальним”. Неприємно про це говорити, але так було — про це казав і писав сам І. Маргітич.
Боротьба із сепаратистами потребувала значних зусиль. Тож владика створив громадську організацію з промовистою назвою — “Грекокатолицька спілка ім. А. Шептицького”, що включала, окрім вірників, ще й десятки священиків та ставила за мету возз’єднати Мукачівську єпархію з УГКЦ та підтримати тенденцію до впровадження в богослужіння рідної української мови. Засідання відбувалося щомісяця у приміщенні Мукачівської “Просвіти”.
Владика організовує форуми, зустрічі, звернення до Святого Престолу, під якими підписуються і священики, і миряни, поїздки, зокрема й до Риму, пише статті у засоби масової інформації, виступає на народних зібраннях. А ще співпрацює з українськими національнодемократичними організаціями — УНРЗ, НРУ, “Просвітою” ім. Т. Шевченка тощо.
Спираючись на публікації газети “Карпатський голос”, яку я редагував та з якою тісно співпрацював владика, наведу факти з його патріотичногромадської діяльності (до речі, у 1995—1996 роках він організував нам матеріальну допомогу від о. Юлія Кубінія для створення комп’ютерного центру редакції).
У день відкриття Всеукраїнського грекокатолицького Собору УГКЦ 6 жовтня 1996 р. 480 закарпатських грекокатоликів, очолюваних Іваном Маргітичем, які перебували на пл. св. Юра у Львові, одноголосно схвалили звернення до Собору, зміст якого: “Церковна єдність закарпатських грекокатоликів із всіма грекокатоликами у єдиній УГКЦ”.
10 листопада 1996 р. Святійшому Отцю Івану Павлу ІІ з нагоди 50річчя його Священичого свячення та 18річчя Вселенського Понтифікату від імені закарпатців грекокатоликів було направлене вітання з проханням “розв’язати закарпатські проблеми”, “вислухати наш болі і скромні прохання стосовно єдності ГрекоКатолицької Церкви в Україні, до якої бажає належати загал релігійно свідомих грекокатоликів Закарпаття. Це бажання вже висловили понад 60 із 120 закарпатських громад, зареєстрованих у 1992 р.”. Тож закарпатці просять “відмінити статус суї юріс” та благословити “утвердження єдиної ГрекоКатолицької Церкви в Україні”.
15 березня 1997 р. Іван Маргітич виступає з палкою патріотичною промовою на народному вічі, організованому НРУ на Красному Полі, у якій закликав, вшановуючи загиблих карпатських січовиків, до активізації діяльності за розбудову України та єдність Мукачівської єпархії з УГКЦ. У серпні того ж року організовує поїздку до Риму на зустріч зі Святійшим Отцем Іваном Павлом ІІ 92 прочан із Закарпаття. Цікаво, що Іван Павло ІІ спілкувався із закарпатцями українською мовою. Папі передали звернення, головний зміст якого — прохання підпорядкування Мукачівської єпархії Українській ГрекоКатолицькій Церкві. “Що торкається церковної єдності, — ідеться у листі, — то, на нашу думку, існують дві можливості:
1. Назначити такий провід єпархії, якого місія закінчилася би церковною єдністю. Або:
2. Санкціонувати самовизначення закарпатських церковних громад”. Від “імені та в згоді з паломниками з синівською відданістю” звернення підписав Іван Маргітич.
Про це ж ідеться і в листі від травня 2001 р. Івана Маргітича Папі Римському.
23 березня 2002 р. у “Карпатському голосі” опубліковано статтю Івана Маргітича “Настав час уже мати Україну українською”.
Владика, хоча був надзвичайно ревним грекокатоликом, прихильно ставився до Української Православної Церкви Київського патріархату. Свідчить про це і його стаття “Мудре звернення…”, опублікована у “КГ” 9 червня 2001 р.
Серед вірників і громадськості владика мав надзвичайно великий авторитет, здобув палку любов, шанобливе величання Народний Єпископ. Усе життя Івана Маргітича, до останнього подиху, було присвячене і віддане служінню Богові, Церкві, Україні та її народові. Свідченням цього було і відзначення його 80річчя. В Ужгороді з цієї нагоди відбулася святкова академія, в якій узяли участь не лише представники громадськості, а й керівництво області. Президент України відзначив його орденом “За заслуги”. А особливо визначна подія відбулася у рідному селі — Боржавському. Понад тисяча осіб звідусіль (чотири єпископи із сусідніх областей України, 55 священиків, ченці та черниці, не було лише керівників Мукачівської єпархії) прибули сюди, щоб узяти участь у святковій літургії з нагоди 80річчя.
Заповіт владики
Івана Маргітича:
“Важливо, аби в Україні християни об’єдналися в єдину Помісну Церкву, яка би була рівноправною Церквою — посестрою інших помісних церков і водночас — невід’ємною гілкою єдиної Божої Церкви. Бо Ісус Христос ясно казав: “Буде одне стадо і один пастир”. Хай би процес загального єднання починався з України”.
На виконання заповіту Івана Маргітича, реалізацію його ідей, для втілення яких він докладав зусилля до останнього подиху, про які мріяв, а саме — відновлення єдності грекокатоликів України, вливання МГКЄ в УГКЦ, поступове впровадження у богослужіння рідної української мови, 9 квітня 2011 р. була створена Закарпатська грекокатолицька спілка ім. Владики І. Маргітича.
Тож закликаю учасників вечора пам’яті владики Івана Маргітича:
— Підтримати ідею про початок процесу відмови МГКЦ від статусу sui iuris, який в умовах незалежної України є прикрим анахронізмом, став причиною штучного поділу грекокатоликів України та суперечить усталеній позиції Ватикану визначати територіальні межі окремих церков з огляду на чинні державні кордони, визнані міжнародним співтовариством та входження її в УГКЦ;
— звернутися до першоієрархів УГКЦ та Мукачівської грекокатолицької єпархії із закликом розпочати процес об’єднання в єдину Українську ГрекоКатолицьку Церкву;
— просити керівництво МГКЄ підтримати проведення богослужіння рідною українською мовою у тих парафіях, де цього бажають парафіяни, а також навчання дітей та юнацтва католицького катехизму рідною мовою;
— впровадити вивчення української мови в Ужгородській богословській академії ім. Блаженного Теодора Ромжі;
— просити керівництво МГКЄ уможливити згадування у літургіях першоієрарха УГКЦ Святослава Шевчука.
