«Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!» — національна ідея другого ступеня

Кирило СТЕЦЕНКО,
скрипаль, композитор, заслужений артист України, голова Київської “Просвіти”

Перша заповідь “Декалогу” українського націоналіста Степана Ленкавського — “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!” — концентрований вираз віковічної української національної ідеї. Була вона актуальною доти, доки Україна не стала незалежною державою. Виявилося, що ця ідея була не абсолютною, а лише етапною. Отже, 24 серпня 1991 року зробили перший, хоч і необхідний крок у напрямі до національного самоздійснення. Звичайно, можна дискутувати, наскільки наша держава незалежна? Можемо висловлювати резонні сумніви, чи стала вона справді українською? Але найактуальніша загальнонаціональна проблема, що постала внаслідок здобуття незалежності, з плином часу набуває все більшої актуальності. Вона формулюється у ніби наївних, а насправді в дуже засадничих і стратегічних питаннях: “Що робити далі?”, “Куди йти?”, “Яку державу будувати?”, “В чому подальший сенс нашого спільного національного буття?”.

Китайці вважали, що найбільше нещастя — жити в часи змін. Людям важко орієнтуватися у світі, який швидко змінюється. Складно пристосовуватися до подій, які неможливо передбачити. Дуже важко вибудовувати надійні й довготривалі ділові, політичні й особисті стосунки у світі, де скасовується різниця між “низом” і “верхом”, де “зло” видається за “добро”, де “слава” затьмарює “істину”, а “гламур” заступає “красу”. Цей постмодерністський світ абсолютної відносності, тотальної імітації та масового перевиробництва “симулякрів” уже оточує нас звідусіль і намагається проникнути в центр єства. Усе так стрімко, радикально й хаотично трансформується, що пророцтва про кінець світу сприймаються тепер як щось цілком імовірне. Вірогідності апокаліптичним настроям додає й хронічна економічна криза, яка охопила майже всю планету. Ця криза доповнюється повсюдними кризами державного й інституційного управління. Латентна соціальна напруга, блукаюча політична нестабільність супроводжуються постійною загрозою вичерпності основних виробничих і життєвих ресурсів (сировина, енергоносії, питна вода, їжа, земля, повітря). Над планетою нависла небезпека незворотних змін клімату й фатальних наслідків забруднення довкілля. Припинення демографічного відтворення у розвинених країнах супроводжується зневірою у традиційних суспільних цінностях, способі життя, сенсі існування. Схоже, що ми живемо у часі кінця усіх часів…
Нинішня глобальна цивілізаційна криза має тотальний і системний характер. Цей радикальний поворот у розвитку людства реєструють соціологи, психологи, економісти, митці й політики. Про повне вичерпання потенціалів індустріальної епохи пишуть Дейвід Белл та Елвін Тофлер. Теорію нової планетарної світосистеми впроваджує Іммануїл Валлерстайн. Появу зовсім нових цінностей і принципів суспільного життя аналізують Еріх Фромм і Річард Флоріда. Гуманітарні засади творення новітньої світової та вітчизняної економіки розробляють українські науковці Анатолій Гальчинський та Олександр Кендюхов. Яка ж доля чекає Україну в час змін?
Нині наша держава нагадує грандіозну багатоярусну кризову піраміду. Її підніжжям служить щойно змальована глобальна цивілізаційна криза. Поверхом вище розташована перманентно пульсуюча світова економічна криза, від якої так залежна наша експортна промисловість. На третьому ярусі все ще працює деструктивна реліктова криза управління, яка розвалила СРСР і далі руйнує його непореформовані національно-територіальні уламки. Четвертий кризовий рівень — криза постколоніального розвитку, яка виявляє себе традиційною відсутністю стратегічного мислення та почуттів загальнонаціональної відповідальності у представників вищих ешелонів влади. І, нарешті, на найвищому поверсі піраміди розташована найдавніша й найдошкульніша національна вада — криза національної ідентичності. Саме про неї говорив наш Кобзар, який у посланні “До мертвих і живих, і ненарожденних…” так рельєфно виписав комплекс “і ми — не ми, і я — не я!”. На жаль, слабка вкоріненість в українській ідентичності й дотепер служить спокусливою приманкою для теперішніх московських інтеграторів. Якби всі українці, так само як і поляки, росіяни чи німці, були абсолютно переконані у своїй спільній мовно-культурній і державно-політичній належності до своєї Батьківщини, тоді б нас ніхто й ніколи не прагнув мало не силою втягувати до таких нео­імперських проектів, як “русский мир”, “Евразийский союз”, “Таможенный союз”.
Непримиренну позицію щодо незалежної України висловлює у своїй книжці “Геополітика” ідеолог теперішньої кремлівської влади Олександр Дугін: “Украина как самостоятельное государство с какими-то территориальными амбициями представляет собой огромную опасность для всей Евразии, и без решения украинской проблемы вообще говорить о континентальной геополитике бессмысленно. …Стратегически Украина должна быть строго проекцией Москвы на юге и западе… …Северный берег Черного моря должен быть исключительно евразийским и централизованно подчиняться Москве”. Войовничий провідник нових євразійців робить приголомшливі висновки: “Украина как государство не имеет никакого геополитического смысла. У нее нет ни (1) особенной культурной вести универсального значения, ни (2) географической уникальности, ни (3) этнической исключительности”. Остаточний присуд московського політолога звучить так: “Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме гео­политических и этнокультурных реальностей”.
Які тут можуть бути серйозні коментарі? Щодо таких доволі об’єктивних категорій, як “гео­графическая уникальность” та “этническая исключительность”, то хай це аргументовано спростують фахівці. Якщо ж говорити про “особенную культурную весть универсального значения” — це вже справа нашої щоденної творчої, комунікативної та політичної роботи, яка має цілеспрямовано й неухильно здійснюватися зусиллями багатьох українських митців, науковців, філософів, журналістів, медіа-менеджерів, політиків, ідеологів і силами усієї держави і глобальної української спільноти.
Українцям пощастило народитися і сформуватися як народові, що виявився обдарованим потужним творчим потенціалом. І це вже неодноразово довела історія. У наш час та в найближчому майбутньому такі питомі властивості української психіки та культурної традиції, як “мрійливість”, “вразливість”, “чутливість”, “емоційність” і “розвинена уява” можуть виявитися надзвичайно корисними, цінними, запитаними й необхідними для людства постіндустріальної та постінформаційної доби. Саме тоді на чільні позиції нової цивілізації вийдуть спільноти й культури, що плекають “культуру серця”. А саме такою, кордоцентричною за своєю сутністю і є автентична світоглядна українська традиція, зафіксована у теологічних, філософських, мистецьких і наукових творах І. Вишенського, Г. Сковороди, П. Юркевича, Т. Шевченка, М. Куліша, М. Гоголя, Д. Чижевського, В. Вернадського, О. Кульчицького, Є. Онацького, С. Кримського, М. Поповича, П. Мовчана. Отже, час змін — це не біда, а щаслива нагода для тих людей і спільнот, які культивують творчість і креативність у ставленні до власного життя, до формування майбутнього, до долі світу. Необхідна лише ясна самоусвідомленість, віра у власне покликання та історична відповідальність. Якщо ми, українці, очистившись від фальшу й оман станемо тим, чим ми насправді є — ми зможемо самоздійснитися і виконати ту унікальну місію, заради якої з’явилися на білому світі. Хто був останнім — стане першим!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment