Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші. Біографія, оркестрована на дев’ять голосів. Фрагменти з роману

Хоткевич уперто намовляє мене взятися видавати альманах і переконує, що можемо на цьому забагатіти. Навіть розрахунки про те, коли і як ми доробимося до поважних статків, надіслав. Головне, щоб я пристав на його прожекти.
“Поки я пропонував би товариство чотирьох людей: Ви, Винниченко, я і з поетів Олесь. Ми пересилаємо одне одному наші твори… коли призбирається гідного для друку матеріалу для збірника — друкуємо його або в Росії, або в Галичині (зважаючи на цензурність речей). Гроші на видання складаємо, а окрім того, знайдемо, певне, якусь друкарню, що й повірить нам трохи (бодай я тут такі знайду). Коли матеріалу “артільщиків” буде замало, можна через оповіщення в газетах притягти твори інших письменників…”
Ентузіазм Хоткевича, як це буває тільки в неофітів, буреломний — усе бачиться йому в райдужному світлі. Не зрозуміти йому мого песимізму. Пишу йому про свій гіркий видавничий досвід, коли я видав власним коштом збірку оповідань. Після того завжди всіх одраджуватиму вдаватися до такого легковажного кроку. Гроші, яких постійно не вистачає в родині, викинув, спокусившися надією, що на вербі вродять грушки. А вони — не вродили… Ледве-ледве, за кілька років, після багатьох клопотів та турбот вдалося мені повернути витрачені гроші. Відтоді зарікся бути видавцем. Нормальний письменник у нормальній країні пише, щоб його читали, а якщо його читають, то, певна річ, купують його книжки і він має винагороду за свою працю. А в нас? Не можу ж я не тільки писати, а ще й платити, щоб мене читали.
Хоткевич покладає сподівання на те, що маємо вже відомі імена, хоч тут він явно переоцінює нашу знаність. Хіба можливо в українців бути широко знаним письменником? Тільки наївний у те може повірити. Але Хоткевич уперто править своєї. В наступному листі він пише: “Кажете, що треба мати грошей багато. Отже, якраз навпаки. Видаючи свої твори, самі Ви мусіли затратити значний гріш, ну, а як нас буде спілка, то, зложившися, скажімо, по сто рублів, ми уже матимемо I том, а на сотні ж рублів чоловік не спить, якось би там вже найшлося, пошкрябавши… Платити ж за те, аби Вас читали, не доведеться, певно. Зате Ви маєте тривку книжку, а не кльозетовий газетний папір…”
І хоч би що я йому заперечував — не хоче чути ніяких резонів. Пустився галопом на своїй ідеї — нічим не зупинити. “Чому не спробувати? Утік не витік. От як попечемося, тоді “другий разговор”, а коли ні, то пробуймо ж. Та ж під лежачий камінь вода не тече; вовка боятись — у ліс не ходити; “смелость города берет”, то, може, й Українську фортецю здобуде. Ану, лиш киньте свій ультраукраїнський песимізм та наберіться трошки зухвалішого духа. Ну, попечемося — ну, то що? Корона з голови не впаде…”
Як не може він мене втягти в цю авантюру, так не можу йому пояснити мотиви своєї відмови. Моя віра в те, що в Україні можна літературою заробити на шматок хліба, давно вже пропала. Українці не тільки не купують книжок — вони їх і не читають. Або, скажемо так, читають ганебно мало. Побачити українця за книжкою — подія. Книжка — це для французів, для англійців, для німців, для чехів духовна необхідність. А для українців — примха, надмірна розкіш, безглузда забаганка. Тому в нас учених людей значно менше, аніж в інших європейських народів. Нам хіба що з Азією та Африкою можна порівнятися. Якщо українці в майбутньому не зможуть дати ладу собі й Україні, то в цьому завперш будуть винні наші інтелектуальні лінощі, найпромовистішим діагнозом яких є саме оця патологічна нелюбов до читання, вперте небажання зрозуміти значення книги.
Мені завжди дуже сумно заходити до української книгарні, що її натхненниками є Чикаленко і Єфремов і де самовіддано клопочеться Степаненко. Поінколи застаю там людину, що нерішуче розглядає книжки. З подивом перепитує: “Борис Грінченко… А це хто?” Або: “Пантелеймон Куліш… Це той, що написав “Циганку Азу?” Степаненко терпляче пояснює, хто й що написав, переконує купити книжку. І людина здебільшого виходить із книжкою в руках. І хочеться її показати нашій літературній публіці: подивіться, ось наш читач. Живий і справжній. Показати як справді екзотичну заморську птицю. Може, я аж надто засуворо мовлю про українців, може, вони від природи й не такі, як це видається, ледачкуваті до книжки. Може, причиною тут оця мужицька мова, якої так цураються всі, хто хоч трохи втік од простолюддя і вже запанів при маленькому чині. Я не раз і себе ловив на відчутті, що мені трохи ніяково заговорювати на вулиці до незнайомців українською. Неоднораз бачив, з яким подивом та підозрою дивилися на мене. Такий вишукано вбраний пан, “его высокоблагородие”, а кривляється мужичою мовою.
Набагато простішим і легшим бачилося все нам, тарасівцям, коли тільки зійшлися ми в Братстві*. Ми з сарказмом ставилися до наших замшілих українофілів, які наче б і прагнули щось українське робити, але й робили його так, щоб не дуже робити й щоб нікого не прогнівити. Нас був дружний гурт і ми були молоді й вірили в свої сили. Віталій Боровик, Михайло Комаров, Панас Погибка, Іван Липа, Євген Тимченко, Володимир Самійленко, Микола Міхновський…
На Тарасовій могилі в Каневі проголосили створення “Братства тарасівців” на взірець КирилоМефодієвського товариства. Але ми вже були не за слов’янську федерацію. Ми були за український народ, ми прагнули, як записали в своїй програмі, “піднести народ з руїни, а тим піднести на кращий ступінь і свою країну”. Наше товариство було таємним, його гуртки організовувалися в різних містах України. В них ішли національно свідомі й готові до української роботи люди… Там були й студенти бідного достатку, що заробляли на хліб учителюванням та земською статистикою, і — найголовніша група, ядро саме властиво, з філоксерної комісії, і навіть грамотні селяни були. Гурток наш ставив самостійницьку мету. Ми заприсяглися завжди і повсюдно маніфестувати своє українство, говорити в публічних місцях тільки українською мовою, щоб усіх привчати до переконання, що вона — не є тільки така собі другорядно мужицька. Кожен член Тарасівської громади повинен був вивчити кілька дітей читати саме українською, законом для нас стало поширювати українські книжки і взагалі дбати, щоб усіма способами українізувалося життя.
Я тоді працював на філоксері. Мене порекомендував комісії Михайло Комаров, а до цього додалися протекційні слова мого приятеля Віталія Боровика. Боровик — мій одноліток, поет і перекладач, чоловік виняткової освіти. І — не тому, що закінчив природничий факультет Київського університету. Він сам створив себе, прочитавши багато важливих книг. Отож він — просто винятковий українець. Справді, не такий, як інші. В ньому живе дух допитливості й інтелектуальної невтоленності. Він задавав тон усім нашим справам. У філоксерній комісії зібралися здебільшого ідейні люди. Ми працювали спершу в Бессарабії, де селянство в основному жило з виноградників, над якими нависла загроза вигублення їх тією мікроскопічною комахою, що її відкрив французький професор Пляншт. Називається та ненатленна комаха філоксера. Вона швидко повсюдилася Європою: Франція, Швейцарія, Румунія, Угорщина і ось уже — Бессарабія. Пам’ятаю, як було вирішено спалити двадцять десятин виноградників, оскільки вони вже були заражені. Там і стався філоксерний бунт, який я описав докладно**.
Попервах наша діяльність була справді жвавою. Боровик мав чимало учнів з неписьменних, яких зробив грамотними. Я теж мав виклади — переконував селян, що Україна має відділитися від Росії і нашим краєм управлятиме наш президент. Мені пощастило, що це не стало відоме поліційним нишпоркам — міг би загриміти до буцегарні. Боровика 1899 року, восени, жандарми довго терзали, намагаючись визначити політичну фізіономію підозрюваного в протиурядових гріхах. Але тарасівці були так законспіровані, що Віталієві змогли інкримінувати тільки поширення книг “вредного направления”. Для того, щоб ув’язнити його, цього було мало. Віталій — як чоловік бувалий і тертий — зумів поводити за носа слідчих і не дати їм змоги вхопитися за нитку, щоб розпустити клубок. На тім і скінчилося все. Тільки в Одесі стривожений Боровиковим арештом Погибко спалив масу українських книжок, надрукованих у Галичині, які були призначені для поширення поміж селянства.
Звичайно, філоксерна епопея забрала в мене чимало часу й сил, однак і дала вона мені багато — без неї не було б “Хо”, де я намагався викласти ідеї тарасівців і домежну поміркованість громадян***. Не було б “Пе коптьора”, “Посла від морського царя”, “Відьми”, не було б кримських сюжетів. Я одержав змогу випробувати себе на іншому матеріалі. Це вже було не українське село, на яке я дивився все ще очима Панаса Мирного й НечуяЛевицького. З цим матеріалом було легше змінити стиль. Тут наді мною не висів чужий літературний досвід, не гнобив він мене. Тут я намацував своє. Це так корисно для письменника — принаймні для мене — потрапити в зовсім інше середовище, котрого ти зовсім не знаєш і роззираєш там усе широко розплющеними очима.
“Братство тарасівців”, яке вже припинило своє існування (все народжується для того, щоб умерти), згадую із потеплінням у душі. Воно дороге мені і тими настроями, які жили в нас, і нашою молодістю, яка вела нас до народу, щоб робили добрі, пожиточні для нього справи. Не забувається наш перший (і єдиний) з’їзд у Києві 1893 року. Боровик, Андрієвський, Боржковський, Самійленко, Тимченко, Липа, брати Міхновські, Кононенко й Віра Дейша з Чернігова (тоді ще мені не дружина). На з’їзді ми й статут Братства урядили. Його переховував у себе Кононенко. Коли виникла загроза обшуку в нього, він спалив його. Більше ми не збиралися на з’їзди, але Братство проіснувало ще понад десяток років.
Філоксерна епопея дала мені й повість “Дорогою ціною”. Дуже я нею невдоволений. Не так треба було її писати — дуже неекономно це роблено, надто багато там зайвини. Однак є вже так, як є. І дехто з читачів дивиться на твір значно прихильніше за автора. Це мої “тарасівці” розповіли мені про “руснацькі” села в Буджацькому степу. Там жили наші, українські, люди. Тамтешні діди ще не забули української мови. Я говорив із ними, вони розповідали, як утікали сюди від панщизнянської неволі. Там я й почув про драму двох кріпаків — Остапа та Соломії, що шукали за Дунаєм волі в колишніх запорожців. Я був 1894 року в селі Сату Нова з його густими, мов праліс, плавнями й двома довгими та широкими масивами виноградників повздовж озер Кагул та Ялпухени, що сходяться на невисокій косі на південь од села, навпроти Дунаєвих плавнів.
Там на косі височіє Ферапонтів монастир, зівсібіч оточений чистою красою, яка буває тільки у природи. Коли до монастиря підходиш ближче, добре бачиш сліди його обстрілу з часів останньої російськотурецької війни. Мовби глибокі шрами посмугували його кам’яне тіло. Як давно це бачилося, але як виразно все те випливає з пам’яті. Пригадую пісні про Дунай, що став спомином волі й могилою тієї волі. Все те мені навіяло “На крилах пісні”. Це все дуже особисте. Нічого особливого там я не вигадував. Записав, що чув, що відчував і що уявлялося. Якби сиднем сидів удома, нічого цього не побачив би й не написав би. Мене годує дорога. І тількино мені мандрівочка запахне, як одразу ж почуваюся краще. В очах мені вмент розвидняється і душа перестає скавучати, оживає радістю. Здається, в мандрівці я молодію.
Шкодую, що так пізно запізнався з Капрі. Вже надто підточені мої сили, тому помітно зледачіла моя муза. І раніше не надто творчо плідний, тепер я вимучую, висиджую (якщо спромагаюся засадити себе за писання) кожен твір майже зі скреготом зубів. За писанням мені не раз туманіє голова, болить серце й рве груди кашель. Писання — це таки велике напруження й воно вимагає сил. А ще — рівноваги душі. І саме на Капрі, відпочивши кілька днів по приїзді, позасмагавши донесхочу, відчуваю, як море й сонце вливають у мене енергію, настрій мені розпогоджується, кров у тілі починає аж співати, легені напинаються, мовби вітрила під подувом свіжого вітру. І я з жадобою до роботи сідаю за бюро і — небувале! — пишу і легко, і швидко, мовби хтось направду підказує мені всі слова.
Потім мені хочеться гуляти. Я виходжу під гарячий сонцепад, насолодно примружую очі й легким кроком чолов’яги, який нікуди не поспішає і нічим не тривожиться, дефілюю поміж різномов’я вишукано вбраної публіки. Надовго зупиняю погляд на красунях, що, мов бджола до вулика, злетілися сюди чи не з усього світу. Інколи намагаюся вгадати біографію котроїсь із них, придумую їй пригоди серця і потаємні мріяння. Це легко робити, бо що може вважати для себе найважливішим жінка? Про що вона не втомлюється мріяти і вдень, і вночі? Щастя й про щастя. А в чому жіноче щастя? В коханні, і тільки в коханні. Бог чи природа подарували людям це високе почуття, яким зромантизовано таку просту й прагматичну потребу, як продовження роду людського. Уявіть собі, щоб ми не мали цього чуттєвого трему душі, а гормони брутально вимагали свого — й люди, мов звірі, без усього того, що називається любов’ю, механічно, мовби сповнюючи потребу, злягались би без будьякого флеру інтимного таїнства. Людство, не перестаючи розмножуватися, так багато втратило б. Не були б написані поезії, картини, музичні твори, біднішою була б навіть сама історія, оскільки любов у ній також спричинила багато таких колізій, які мали великий вплив на стосунки між державами і народами.
Так, на Капрі мене навідують найнесподіваніші думки. Тут справді почуваєшся вільним. Бо не тягнеш натужно воза обов’язків за собою, як це є в Чернігові. А вільна людина — мисляча людина. Тому саме на Капрі я не просто подобаюся собі. Я тут навіть дуже подобаюся собі. Як і багато представників із цієї курортної публіки, яка тут легко забуває, що десь є проблеми і клопоти. Тут їх немає. Тут лагідно вуркочуть хвилі, ніжить сонце, співають птахи і вчаровують погляд квіти. Тут усі підкреслено чемні і церемонні. Тут хочеться лишитися назавжди чи, принаймні, як Горький, хоч на кілька років. Він зізнався, що написав тут стільки, як у Росії аж за півтора десятиліття. Бо курортна суєта — це не суєта повсякдення в службовому й партикулярному житті. Ця суєта приємна, легка, з поверховими стосунками й банальними фразами, легкими фліртами, ба навіть короткочасними, як нежить, романами.
На жаль, від’їжджаю з Капрі. І мені сумно від того, що не знаю, коли знову виберуся сюди. Бо ж немалі гроші відриваю від родини на ці мандри. Це моє щастя, що Віра мириться з моїми бажаннями і навіть заохочує: поїдь, полікуйся, відпочинь. На іншу дружину було б і невдоволення, і докорів, і звинувачень. Мовляв, тільки про себе думаєш, про своє задоволення, а ми тут сидимо в боргах по вуха й не знаємо, як із них вибратися…
Віра таки справді найдобріша душа з усіх, кого знаю. І я, на жаль, так рідко про це згадую. Сприймаю це як належне, хоча все могло бути зовсім інакше. Людині властиво бути невдячною. Лише врядигоди вона згадує про сподіяне їй добро. Здебільшого тоді, як сподівається на новий благодійний акт.
Лишаю на Капрі свій елегійний настрій і сідаю на пароплав. Тепер я вже зовсім інша людина. Мене обсідають журні думки про гроші. Віра писала, що ми знову затримали виплату за будинок. Із банку прийшло суворе нагадування. І в касі взаємодопомоги я не візьму — бо й там заборжився. Єдине сподівання, що не затримають гроші за російське видання з перекладом Могилянського. Добре, що він так швидко зробив цілий том перекладів — і книжка пішла без затримок.
Тоскно думаю, що в Чернігові мене чекають не тільки робочі й домашні обов’язки. Знову буде гора всього того, що супроводжує існування українського письменника, який дуже рідко може дозволити собі цю розкіш — бути письменником. Без нього не обходиться жодна українська справа — він мусить робити все, що здебільшого немає аніякогісінького стосунку до літератури. Все те — жорстокий хронофаг. Через нього стільки творів не написано! І жодної сатисфакції письменникові немає і не буде — його як не читали земляки, так і не читатимуть. Письменник на українському ґрунті — рослина зайва. Я дійшов цієї думки не сьогодні й не вчора. Я з глибоким розчаруванням відкрив, що наша людність лінива до читання книжок, а отже, — й лінива розумом. Навіщо їй романи та поеми? Панські балощі. Тому простолюддя сахається від книжки, як чорт од ладану. А панство наше крутить носом од мужичої мови, бо втікає від неї, як від холери. Якщо українці не навернуться до книжки — не виживемо, пропадемо, як ті літописні обри. І знаку по нас не полишиться. Увіллється наша людність у російське море, як того хотів Пушкін, і розчиниться в ньому. Коли задумуюся про все це, чорний песимізм стискає горло й серце, й сил немає відбитися від нього. Мені б оптимізму Євгена Харламповича — легше жилося б.
Часто відчуваю невисловлені вголос докори на мою адресу з боку активних українських діячів, яким дуже хотілося б, щоб я постійно був побіля них і робив із ними всі громадські справи. Можливо, якби я був ними, то теж сердився б на таких елементів, як я, вважав би, що в них недорозвинене національне сумління. Однак я — не з того боку, я звідси, зсередини себе бачу і відчуваю свою ситуацію. Те, що роблять вони, — вкрай важливе, неоціненне для української ідеї. Однак його можуть робити й інші. А за мене ніхто інший не напише. Моя справа і моє покликання — писати. Я для цього народжений і я знайшов себе в цьому. Звичайно ж, я не буду пафосно всім про це розводитися. Розумний мене зрозуміє, а нерозумному щось доводити марно, бо йому просто не дано зрозуміти. Я не визначатиму, що важливіше для української людини — художній твір чи громадський чин; усе важливе, всього вимагає наше життя. Кожен, слухаючи передовсім самого себе, визначається в тому, що він має — і вміє — робити. Борис Грінченко намагався і там, і там устигнути. Колись це змістовне життя належно оцінять нащадки. Але я часто з жалем думаю про всі ті твори, які міг написати Грінченко й не написав, бо його з’їла жорстока поденщина й уся та не літературна робота, яку він ніс на своїх плечах. Наш Генерал мав справді генеральські задуми, які не стали книгами. Слава Богу, що поміж усього, що він робив, він таки зміг зосередитися для упорядкування та редагування словника, що його значення, здається, ми ще досі не зрозуміли.
Я вірю, що колись словник знаменуватиме час. Писатимуть у нас так: це ще було до появи словника Грінченка, або: це було вже після появи словника Грінченка.
Я добре знаю, що через недобір мого віку не встигну написати не тільки того, що завтра й післязавтра прийде мені в уяву, а й навіть чимало з того, що вже нині зріє в намірах. Я довго виношую задум, повільно пишу; я постійно невдоволений написаним, бо не вмію писати так, як хочеться. Поява кожного мого оповідання — процес затяжний, котрий супроводжується сумнівами й розчаруваннями. Щасливі ті, яким подобається те, що вони пишуть, і яким пишеться легко, мовби дишеться, — вони не знають бридких мук душевних і всіх тих дурниць, які лізуть у голову, коли ти перечитав себе й одразу вчергове допевнився, що цей твір тільки в твоїй уяві був таким дивовижно прекрасним і неповторним. А те, що вийшло зпід твого пера, — то тільки бліда незграбна копія уявлюваного.
Якщо врахувати, як багато мені сил і нервів забирає заробляння хліба насущного, бо ж мушу заробляти на всю родину, по суті, самотужки та ще брати до уваги мої амбіції літературні, то, звичайно ж, мушу якнайчастіше відсторонятися від деяких громадських заходів, утім не ігноруючи такі важливі, як, скажімо, відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві чи ті київські імпрези, на які збираються всі наші найвідоміші люди. А так сиджу в Чернігові, мовби на засланні. Беру для Віри й для себе всякі літературні підробітки й сидимо вдвох за редагуванням чи вичитуванням. Бува, згадаємо про дітей: треба ж їм на ніч щось добре сказати. Йдемо до них — а вони вже сплять. Добре, що сестра є. Віра жартує, називаючи її двоюрідною мамою. Але це назвисько без будьяких жартів вона заслужила. Нам набагато легше з нею — готовно перебрала на себе багато домашніх клопотів. І служниці наймати не треба, шкода лише, що вона і не вийшла заміж. Її нереалізовані материнські інстинкти оживають біля наших дітей.
Завтра я вже буду в Чернігові. Радію, що побачу всіх своїх і Шурочку, але так кисло стає на душі, як подумаю про службу.
Давно веду перемовини з Гнатюком про Карпати. Коли ж мені винагодиться можливість помандрувати до наших літувальників у Криворівні?
Якби оце хто підслухав мої думки, то, певно, сказав би, що я зовсім несерйозний і легковажний чоловік. Удома — дружина, діти, а він, іще не повернувшися додому з однієї мандрівки, вже планує другу. Чи це ж не егоїзм?
Але що мені з таким собою вдіяти? Я ж не можу стати інакшим.

* “Братство тарасівців” — українська громадськолітературна організація. Виникла на початку 1890х років.
** Ідеться про оповідання “Для загального добра”.
*** Представників “Громади”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment