Подвиг у Новому Загорові: легенди і дійсність

6457
Федір Бабій під час служби
у Війську Польському

Петро БОЯРЧУК,
заслужений журналіст України

За СРСР правду про цей бій замовчували, спотворювали, переінакшували і витлумачували так, як було вигідно совєтській владі. Таким чином вона намагалася стерти із суспільної пам’яті не тільки найменші згадки про героїку національно-визвольних змагань в Україні 40—50-х років ХХ століття, а й створити і назавжди утвердити у свідомості думку про те, що повстанський рух був чимось помилковим, а український повстанець — бандит, тупий грабіжник, прислужник гітлерівських окупантів, зрадник і ворог українського народу. Але бій у Новому Загорові, як і немало інших, є тим конкретним фактом, що підносить повстанську боротьбу до вершин незрівнянного подвигу, здійсненого заради майбутнього України і з вірою в Українську Соборну Самостійну Державу. Наперекір замовчуванню і зловмисному тавруванню українського визвольного руху саме ця, сперта на пам’ять про минулі звитяги віра народжувала героїчні легенди, які й дотепер тісно переплітаються з реальними фактами. А що легендам властиве перебільшування, то цю їхню рису і намагаються нині використати у боротьбі з тією ж історичною правдою декотрі нинішні політики, прагнучи знову загнати українське мислення в рамки колишніх, здебільшого Москвою писаних “істин”, і назавжди стерти з нашої пам’яті найменші згадки про героїчне минуле. Адже допоки живі ці згадки, доти жива спонука до боротьби та переконаність у силі народу, який, через ментальну його довірливість, можна ввести на час в оману, але не можна перемогти.
До таких міркувань спонукав випадок, що трапився якось у Новому Загорові під час традиційного мітингуреквієму на вшанування повстанського подвигу. Один із промовців кидав у натовп патетичні фрази про те, як три дні й три ночі гримів тут, на території колишнього РіздвоБогородицького монастиря, бій упівців із гітлерівськими карателями і так докладно розповідав про втрати останніх убитими та пораненими упродовж першого, другого і третього днів (довівши загальне число цих втрат до 1240 осіб), немов служив у штабі командувача всіма тогочасними каральними акціями на Волині опергруппенфюрера СС Еріха фон дем Баха. А трохи осторонь двоє молодиків доволі голосно обмінювалися з цього приводу репліками. “За совєтів, — сказав один, — нас переконували, що тут ніякого бою не було, зараз твердять, що мало не таке було бойовисько, як на Курській дузі. Виходить, правда нікому не потрібна?” — “Всі говорять про правду, — продовжив другий, — а як до діла, то вибирають вигадку, бо красивіша”. — “Так, наче подвиг без вигадки — вже не подвиг”. — “Де ж тоді подвиг, а де вигадка”?.. І я зауважив їм, що не треба плутати легенду з вигадкою, бо є не об’єктивним відображенням факту, що мав місце, а лише дитям народного прагнення зберегти цей факт у пам’яті. А що через тривале замовчування легенда відбитком лягла і на деякі літературні твори та меморіальний напис на повстанській могилі, то особливої прикрості в тім також нема. Якою ж була реальність?
З’ясовувати це я почав у 80х роках минулого століття, відтоді, коли вперше побував біля руїн РіздвоБогородицького храму і тільки пам’яттю людською позначеної тоді (не було на ній ні хреста, ні надгробка) спільної повстанської могили. Доля розпорядилася так, що у серпні—вересні 1990 року мені першому серед професійних журналістів України, а газеті “Волиньнова” (тоді — “Радянська Волинь”) — першій серед українських офіційних періодичних видань випало широко розповідати про цей бій, спираючись на результати тривалої журналістської розвідки, підсумком якої стала видана 2005 року повістьхроніка “Бій під стінами храму” (“Надстир’я”, Луцьк, 2005). Але й вона не є в цих дослідженнях завершальною крапкою, оскільки низка штрихів, які доповнили й уточнили загальну картину тих подій, з’явилися вже пізніше.
Тому, не претендуючи на істину в останній інстанції, розповім про те, що окреслює бій у Новому Загорові з найбільш наближеною до дійсності чіткістю. Отже, повстанська чота (44 вояки, до яких перед самим боєм долучився зв’язковий із повстанської “Січі”) під командуванням Берези прибула у Новий Загорів наприкінці дня у п’ятницю 10 вересня 1943 року. Вона зупинилася у приміщенні школи біля частково зруйнованого монастиря, довкіл якого навесні 1943 року під час вишколу УПА вирили окопи і облаштували вогневі позиції. Їх спочатку і зайняли повстанці, коли приблизно між четвертоюп’ятою годинами 11 вересня їх оточила ворожа навала і вступила з ними в нерівний бій. На озброєнні повстанців — міномет, кулемет “Максим”, три кулемети Дегтярьова і кулемет “Люїс”, приблизно десять трофейних німецьких автоматів, гвинтівки (переважно совєтські СВТ), ручні гранати. Майже всі вояки зі складу чоти — селяни, серед яких немало уродженців Горохівського району, всі — українці. Декотрі, як і кулеметник Федір Бабій, служили у Війську Польському і 1939 року воювали у ньому з гітлерівцями. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були в українській допоміжній поліції в Горохові, де одержали військовий вишкіл і напровесні 1943 року перейшли в УПА.
На озброєнні карателів, які кількісно переважили чоту в десятки разів, окрім кулеметів, автоматів і гвинтівок, — легка гармата, оснащені кулеметами танкетки (від 8 до 11 бронемашин), але не танки, що про них говорить легенда, прозваний “рамою” літаккоригувальник, від 3 до 6 бомбардувальників, літак зв’язку “Шторх”. Окрім німецьких каральних формувань до акції в Новому Загорові були залучені підрозділи польської допоміжної поліції, а за деякими твердженнями — і підрозділ, створений улітку 1943 року в Горохові з полонених совєтських вояківросіян (приблизно 50 осіб). Бій тривав упродовж доби, на завершення якої рештками сил повстанська чота, підтримувана вогнем поранених бійців, котрі залишились у стінах колишнього монастиря, кинулася на прорив і вийшла з оточення. Але вступити до монастиря, що й надалі боронився до останнього, карателі змогли тільки близько полудня 12 вересня. На місці бою вони знайшли 29 полеглих стрільців, один із яких (мав на собі німецьку уніформу) був поцілений кулею в груди, але, мабуть, ще подавав ознаки життя. Його відразу повісили. Легенда назвала цього повстанця за національністю росіянином, але німецьку уніформу серед вояків чоти носив тільки уродженець села Скобелка Горохівського району Степан Хринюк, українець з дідапрадіда. Усупереч легенді, яка стверджувала, що чотовий Береза “з Галичини”, вже незаперечним, здається, є те, що командиром чоти був уродженець села Береззя (нині — Сьомаки) Луцького району Антон Марценюк, який за різних обставин називався Андрієм та Федором. І кулеметник Федір Бабій (Макаренко), якого легенда поклала в могилу поряд з іншими упівцями, насправді залишився живим.
Бабій ще не раз після бою в Новому Загорові навідувався в рідне своє село Стрільче Горохівського району, зокрема і до молодої дружини Ганни, з якою потайки обвінчався влітку 1943го в Милятині сусіднього Іваничівського району. Востаннє ж Ганна Омелянівна бачила його в серпні 1945 року, коли їхній доньці Галині виповнилося два місяці. Після того Федір зник. Поширилася чутка — знищений Службою безпеки ОУН. Однак у Федорову загибель, знаючи, що той має іти за кордон, Ганна не вірила ніколи. З недовірою поставилися до цього і слідчі КДБ, але чутку задокументували, а перегодом прийняли за цілком достовірну інформацію. Тим часом остаточно Федорова доля з’ясувалася після дещо містичного випадку, що трапився  2002 року. Оглядаючи своє поле, Федорів онук Володимир Мудь знайшов на ньому прив’язану до залишків повітряної кульки пластикову картку, іншомовний напис на якій переконував, — сюди прилетіла з Бельгії. Оскільки до України звідтам — відстань аж ген яка, Федорова донька Галина сприйняла цей факт як провісницький знак. А через кілька літ, завдяки одному зі страхових агентств, яке заповзялося знайти у Стрільчому та сусідніх Печихвостах Горохівського району рідних померлого у бельгійському місті Ла Лув’єр і ніким не знаного у згаданих українських селах Миколу Бабія, з’ясувалося: до 1 грудня 1998 року, коли скінчив свій земний шлях, у Ла Лув’єрі жив, назвавшися Миколою, український повстанець Федір Іванович Бабій, який у бою у Новому Загорові, де був поранений, відбив не одну ворожу атаку. За наказом чотового з бою він, очевидно, вийшов разом зі стрільцем Петром Коцюбою (Грізним), якого легенда помилково назвала Гайсиком) уночі з 11 на 12 вересня. Тим часом особа кулеметника Гайсика донині залишається не з’ясованою. І дотепер єдиним найближчим до дійсності свідченням про втрати ворога є опубліковані 1949 року в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра. “У цьому нерівному бою, — ідеться у них, — загинуло близько 400 німців”. Тобто — майже учотирнадцятеро більше, ніж втратили самі повстанці. І аби так воювали з гітлерівцями сталінські “защітнікі атєчєства”, війна закінчилася б на самому початку.
Тим часом коротко — про долі декотрих повстанців, які вийшли з того бою живими. Захар Грибок зі Скобелки Горохівського району 1944 року був мобілізований до Червоної армії і вже в її складі воював із гітлерівцями до кінця війни. Однак 1948го його заарештували й засудили “за участіє в бандах ОУН—УПА” до 10 літ позбавлення волі. Покарання відбував у колимських таборах ГУЛАГу. Петро Коцюба із села Зелене Горохівського та Микола Кащук (Нора, Бура) із Соснини Локачинського районів по війні продовжували боротьбу і в різні роки загинули у збройних сутичках із військовиками НКВС—НКДБ. Іван Баламут із нинішньої Мар’янівки та Іван Андрійчук з колишнього хутора Зигмунтова (тепер — Звиняче) Горохівського району — теж звичайні сільські хлопці, але обидва інтелектуально розвинуті, освічені. Усупереч легенді, яка стверджувала, що Іван Баламут загинув у сутичці з поляками, коли після бою добирався у Мар’янівку, до батьківської хати він дістався щасливо. Жив тут кілька днів, а потім вирішив піти на хутір полеглих у Новому Загорові односельців Григорія та Івана Ліщуків, аби особисто звідомити про долю цих повстанців їхніх батьків. Тоді й перестріли його, беззбройного, полякиполіціянти у тій частині Мар’янівки, яку і нині називають Мусін. Відразу ж розстріляли. Іван Андрійчук, закінчивши свого часу гімназію, вчив дітей у школі в Звинячому німецькій мові. Звідси і забрали його гітлерівці 1941 року в Горохів на перекладацьку роботу. За підробку документів, які давали змогу українським хлопцям і дівчатам уникати відправки до Німеччини, 1943 року юнака заарештували. Вирвався зпід арешту в березні того ж року завдяки нападові повстанців на Горохів. Так потрапив до УПА. З батьками востаннє бачився наприкінці вересня 1943 року. Був поранений у руку (очевидно, в бою у Новому Загорові). У грудні того ж року за допомогою провокаторівполіцаїв Івана Андрійчука знову схопили гітлерівці. Утримували у ВолодимиріВолинському, де із наближенням фронту розстріляли.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment