«Просвіта» ХХІ сторіччя: сьогоденні виклики

dsc_5305
фото Олександра Литвиненка

Звітна доповідь голови ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка Павла Мовчана

Шановні делегати ІХ з’їзду
Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка!

Маємо честь працювати у цитаделі вітчизняного державотворення, тож вітаючи вас — учасників і дійових осіб новітньої національної історії України з 22-ю річницею незалежності, яку ми відсвяткували три тижні тому, дозволю собі простежити певну історичну параболу.
У цій знаковій залі були виголошені перші універсали, що закладали підвалини самостійної України. Більшість членів Центральної Ради складали просвітяни, тож невипадково Центральна Рада відродила мережу просвітянських осередків, які зазнали гонінь у добу гетьманату Скоропадського, проте станом на жовтень 1918 року за підрахунками департаменту позашкільної освіти Міністерства народної освіти та мистецтва (який очолювала просвітянка Софія Русова) в Українській державі нараховувалося понад 950 “Просвіт”.
95 років тому вони першими висловили протести, коли дізналися про наміри проросійських сил гетьманського уряду оголосити російську мову державною. Катеринославська, Полтавська, Сумська, Кам’янецька “Просвіти” доручили Київській “Просвіті” скласти й представити Павлу Скоропадському Меморандум у справі оборони української мови як єдиної державної мови в Україні.
“Меморандум товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка” зберігається у Державному архіві Київської області й нещодавно його надрукували у “Слові Просвіти” з подачі Євгена Букета. Якби не особливості стилю і правопису, хіба б не впізнали ми у цьому Меморандумі наші сьогоднішні вболівання: “…Ми єсьмо свідками замаху на українську мову, яку наміряються знов поставити в ранг “мужицької” другорядної мови, мови “второго сорта”, шляхом заведення по всіх урядових установах російської мови як мови державної. Хоча ініціатори цього замаху і прикривають його гарними фразами про рівноправність обох мов, але практичні результати цього заміру для кожного ясні і не можуть викликати жадних сумнівів: кождому ясно, що з того моменту, як буде заведено російську мову, то вона, при сучасних умовах на Вкраїні, займе свою недавню позицію і запанує майже як єдина і в кожному разі, як головна, а українську мову буде відсунуто на задній плян і зроблено мовою “мужицькою”.
В інтересах культури, в інтересах української державности таке явище не може бути допущено. Всяка небезпека, яка загрожує слову, єсть таким чином підрив основ національної культури, а разом з тим і державности”.
Чому й через 95 літ ми готові підписатися під цим Меморандумом, чому протягом двадцяти двох років нашої незалежності, як і тодішні київські просвітяни, просимо вже четвертого президента бодай прочитати наш проект Закону про державну мову в Україні?
Трьохсотлітня імперська політика, нищення національних еліт сьогодні трансформувалися у нищення національної ідентичності, висміювання національних традицій і моралі, втрачений державний інформаційний простір, русифікацію і розмивання, нищення питомої української мови, в гірке відчуття, що наша незалежність ще не стала повносущною, що українці — титульна нація держави — ще не звільнилися від тяжкого колоніального минулого, що на своїй правічній землі ми в окремих регіонах зведені до стану індіанців на американському континенті, що проти нас ведеться тиха, невидима, послідовна, повсякденна війна, внаслідок якої мільйони працьовитого люду змушені шукати свого місця, як і на початках ХХ ст., за межами своєї батьківщини; що українське село, яке віками було оберегом української мови і культури, звичаїв, національних традицій, сьогодні тотально сплюндроване за розробленими заздалегідь схемами і технологіями…
Катастрофічне зменшення населення України вимагає негайного пошуку дієвого захисту від цілковитого вилюднення у часи глобалізаційних невідворотних процесів.
Ще 15 років тому на 5-му з’їзді ВУТ “Просвіта” ми відзначали (цитую), що “ворог наш багатоголовий, многоликий, розмитий у рисах, але всюдисущий, — як ми пересвідчилися за півтора десятка років, — він не лише принципово, а й категорично не хоче України. Тієї України, що нам болить…”, образ тієї України, що могла б стати впорівень з іншими європейськими державами, образ якої розмитий соціальними негараздами, з чим можемо частково змиритися, викривлений українофобством багатьох чиновників, україноненависництвом п’ятої колони, в державних структурах, провокативністю і шовіністичною стадністю комуністів, образ, роз’їдений агентами московських спецрозвідок і запроданством усе того ж невмирущого персонажа нашої історії — хохла, засліпленого зненавистю до свого ж брата — українця або ж вічною претензією до Всевишнього, чого цей “брат” на видноті й не закиданий ще й досі багнюкою” (30 листопада 1996 рік, зі звітної моєї доповіді…).
Як бачимо, за всі роки ці слова не втратили своєї актуальності.
Більше того, втрата національної ідентичності, деформація української етносвідомості, зміна світогляду і традиційного світосприйняття — це ті процеси, які прискорились із приходом до влади В. Януковича, процеси, в основі яких лежать успадковані від тоталітарної доби і доби колоніального минулого проблеми, про які нам забороняли і забороняють знати неоколоністи з “русского міра”…
Українська національна ідентичність та етнічна самосвідомість формувалася, як ми знаємо, не одне сторіччя на широких обширах нашої батьківщини, кордони якої звузилися впродовж всієї совєцької доби на третину. Де наша Берестейщина? Де наша Слобожанщина, де наша Задонщина, де наше Підляшшя і Закерзоння?.. Де, зрештою, наша Зелена Україна на далекому Сході? Російський комунофашизм швидко позбавив українцівавтохтонів на предковічних землях права на рідне слово, свою землю, свої звичаї, на свою ідентичність. Я наголошую саме на цьому, бо тепер вони перейшли до фронтальної атаки на все українське, заперечуючи не лише наші права, а й позбавляючи нас самих себе. Ви, напевне, знаєте про відвертості Путіна, які він виголосив, як програму дій щодо України в інтерв’ю, оприлюдненому напередодні зустрічі представників держав Великої двадцятки у СанктПетербурзі: “Ми — один народ… У нас спільна Дніпровська купіль… У нас спільна релігія, спільна віра, у нас дуже схожі культура, мови, традиції, менталітет”. Додам до цих спільних ознак ще одну науковобрехливу тезу про те, що події 20х років ХХ ст. — це національновизвольні баталії, а битва поміж білими й червоними, які, цитую, “билися між собою не на життя, а на смерть, і ніколи не порушували питання про відокремлення України. І червоні, і білі виходили з цілісності Російської держави” (імперії).
Подібні заяви, як стверджує український дипломат і просвітянин Юрій Щербак, — “становлять базу для поглинання України Росією. “Оскільки Росія хоче відтворитися як імперія (продовжуватиме відповідну політику щодо України), ми ніколи не будемо почуватися в безпеці”.
Путінські тези виголошені не для нас, а для всіх європейських лідерів, щоб вони усвідомлювали, що “ми — один народ”, отже, існування двох держав — це безглуздя, а тим паче, входження однієї частини цієї держави до спільного європейського простору… Ось де криється небезпека! Ось чому Росія витрачає величезні кошти на асиміляційні дії в Україні, ось чому так активізувалася п’ята колона в Україні, ось чому дискредитується український національний рух, який характеризується як фашистський… Адже без України відродження повноформатної Російської імперії немислиме… Ось чому необхідно нам, просвітянам, активізувати свою діяльність, боронячи свої конституційні права, свою державу, великий народ, який розвивається за своїми історичними законами, до формування яких ви всі причетні. І ми вчергове нагадуємо представникам влади, що постійні репресії, які тривали кілька століть і надалі тривають, покликані виправдати тезу, сформульовану в таборі антиукраїнців, що “так історично склалося…” І тут доречно нагадати висловлювання Івана Огієнка: “Мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова — душа і цінність кожної національності, її святості і найцінніший скарб… І доки живе мова — житиме й народ як національність” (“Наука про рідномовні обов’язки”, 1936).
Такі політичносоціальні умови, в яких діє сьогоднішня “Просвіта”. І хоча є багато охочих називати нас занепадницькою, народницькою, маргінальною організацією, а дехто з самопроголошених “модерних” просвітян звинувачує нас у бажанні нав’язувати суспільству “національні плачі”, й неодноразово підштовхували Товариство до розколу, але ми вистояли. Єдина в Україні організація, яка не розсипалася, не розбіглася, наче ртуть із розбитого градусника, тому що з перших днів свого існування “Просвіта” була і є віддана національній ідеї, була і є протестною там, де треба безкомпромісно відстоювати цю ідею, була і є будівничою структурою, коли йдеться про утвердження цієї ідеї.
Завдання “Просвіти” третього тисячоліття рівнозначне завданню української нації, чітко сформульованого академіком Степаном Вовканичем, якого я зацитую:
“Перед українською нацією всенародна мета: розбудувати власну модерну національну державу на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних підвалинах модернізації національної економіки, її перепрофілювання та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку. У цьому контексті українська ідея має виходити з соціогуманістичних засад стратегії розвитку, з нової парадигми буття нації, що оптимально поєднує моральнонаціодержавоцентричність і усередині країни, і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного захисту і людини, і нації.
…Розробляти соціогуманістичну концепцію слід передовсім на культурологічній основі, економічному націоналізмі, на нагальній потребі збереження національної ідентичності, недопущення доросійщення інформаційного простору, знищення питомої української мови, споконвічних традицій і цінностей”.
Для того, щоб усвідомити всю значущість проблем, які постали перед просвітянами протягом останніх трьох років, ми повинні дати точну оцінку на підставі аналізу, який було зроблено протягом минулого і цього років групою експертів, що входять до складу Координаційної ради постійно діючого Форуму “На захист української мови і державності”. І тут передовсім потрібно посилатися на праці доктора юридичних наук, професора, надзвичайного й повноважного посла України Володимира Василенка, які були висвітлені на сторінках “Слова Просвіти” і тижневика “Український тиждень”… Так само заслуговують на особливу увагу і виступи учасників круглих столів, що відбулися у режимі онлайн у стінах Укрінформу, УНІАНу та Регіонн’юс… Ці змістовні рекомендації і застереження мали місце в доповідях і виступах патріарха Філарета, Івана Зайця, Любомира Пирога, Євгена Лупакова, Василя Куйбіди, Олексія Кляшторного, Ірини Фаріон, Степана Хмари, Дмитра Павличка, Павла Гриценка, Миколи Жулинського, Івана Ющука, Олександра Пономаріва, Ярослава Пітка, Степана Волковецького, Марії Олійник, Петра Кононенка, В’ячеслава Білоуса та інших представників Головної Ради ВУТ “Просвіта”.
Усі сходяться на одній думці, що мовне питання — питання існування самої України. Як стверджує відомий російський політолог і культуролог Олександр Ціпко: “Україна, в якій другою державною мовою буде російська, — це вже не Україна…” А саме протягом останніх років зусиллями влади  й усього керівництва ПР реалізовується московський спецпроект “Україна російська…”.
“Моментом істини для українського політикуму і суспільства має стати чітке усвідомлення, — як стверджує доктор Василенко, — фатальних для долі України та всіх її громадян наслідків стратегічної загрози, породженої антиукраїнською мовною політикою нинішньої влади. Вона здається непомітною, але за своєю природою є стратегічною загрозою № 1, міною сповільненої дії під українською державністю”. (“Укр. тиждень”, № 23).
Незважаючи на те, що більшість громадян (це 67,5 % українців) вважають своєю рідною мовою — українську і 22 із 27 регіонів України українську мову вважають також рідною, — інформаційна сфера, у якій панує українська мова, означається лише 12,7 %… Тобто принизлива тотальна інформаційна окупація українського інформаційного простору, доконечна мета якої — створити російськомовну Україну з наступним перетворенням її на зденаціоналізовану, безправну губернію новітньої імперії Путіна…
Нелегітимне схвалення закону “КаКа” “Про засади державної мовної політики” — яскраве свідчення того, які антиконституційні принципи використає влада для досягнення своєї мети. Діє антиукраїнський, антидержавний механізм, запущений ще з часів Л. Кучми. Ні Конституція, ні національні протести, ні міжнародні рефлексії не зупиняють владу. Ліквідація української держави через витіснення з усіх сфер побутування українського слова, стає все зримішим і принаявнішим. І я не вірю після присвоєння Дмитру Табачнику, руйнівникові української освіти, чергового ордена Ярослава Мудрого запевненням глави держави про його дбання про інтеграцію України в Європу. Надто в’яло протистоїть В. Янукович ініціаторам референдуму про вступ до Митного союзу, не дає чіткої відповіді олігархічній промосковській верхівці…
Як заявляє один із авторів закону “КаКа”, цілком можливо, — штатний працівник ФСБ, що схвалення закону “Про засади державної мовної політики” є 2м етапом наближення України до Росії, а доконечною метою є зміна 10 статті Конституції України, де мусить з’явитися нова її редакція — другою державною мовою в Україні має бути російська… Властиво, це запуск проекту “русского міра” в Україні, тобто реалізація давньоімперського проекту Васілія Шульгіна, який ще на початку ХХ ст. рекомендував російському урядові, що “незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна в складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури…”
Тобто йдеться про відсутність будьякої альтернативи існування України, як самостійної держави. І війни, які ведуться проти України, — мовні, історичні, культурні, інформаційні, торговельні, освітні, церковні, суспільнополітичні, газові, — не робитиму повного переліку, — оскільки ці війни стосуються усіх сфер нашого національного буття, лише посилюватимуться… Саме тому запущено ще один украй небезпечний процес — перегляду Конституції через так званий закон про Референдум. Як стверджує член Головної Ради ВУТ “Просвіта” Іван Заєць, це зроблено з однією метою “перезаснування держави”, яка “засновувалася в річищі європейської демократичної традиції”, як держава національного типу, яка ґрунтується на традиціях і звичаях української нації з єдиною державною українською мовою. І саме 10 стаття Основного Закону підлягає ревізії через Референдум.
Що за таких обставин має чинити “Просвіта”? — я запитую Вас, шановні делегати з’їзду. Створювати кредитні спілки?! Очолювати фермерський рух?! Очевидно, потрібні і спілки, і фермерський рух… І та політика поширення сільської “Просвіти”, яку здійснює на ІваноФранківщині Степан Волковецький. Але насамперед рух за порятунок нації необхідно створювати вже сьогодні спільно з парламентською опозицією.
Якщо ми усвідомлюємо, що ЗМІ в Україні, і зокрема друковані органи стали інструментом впливу Росії, а також окремих бізнес, а відтак і політичних груп, завдяки чому сформовано протягом останніх років систему маніпуляцій суспільною свідомістю, внаслідок чого відбувається абсолютна русифікація друкованих ЗМІ й тотальний контроль за контентом всупереч волі більшості населення України, якщо в Україні відбулася цілеспрямована монополізація всієї мережі книготоргівлі російськими компаніями, які нав’язують усій торговельній мережі російськомовну продукцію, а українська книжка має обмежений український книжковий ринок, то навіщо в державі існують відповідні закони та інституції, які ніяк і нічим не протидіють російським монополістам?!
Книги “Просвіти”, які впродовж останніх років побачили світ у Києві, Херсоні, Миколаєві, Донецьку, Житомирі, Чернівцях, Львові та в інших, не лише обласних, а й районних центрах, і перерахунок назв та авторів зайняв би чимало часу, я означу тематичними розділами: історія і сучасність “Просвіти”, знакові постаті національних змагань і видатні персоналії та події української історії; Шевченкіана; українська мова — від публіцистики і соціолінгвістики до словників і практичних довідників, підручників для тих, хто вчить державну мову; антології поезії, проза і мемуарна література, краєзнавчі нариси, перевидання бібліографічно рідкісних книг, книги пам’яті про Голодомор і мовний геноцид, тематичні збірники і таке інше. Додаймо сюди ще  дитячу колекцію, яку здійснює Ю. Гандзюк, член Центрального правління ВУТ “Просвіта”, диски для школярів, компактдиски з пісенною спадщиною на твори Т. Г. Шевченка, періодичні видання “Слово Просвіти”, “Галицька Просвіта”, “Журавлик” (Харків), “Бахмутський шлях” (Луганськ), “Сіверянський літопис” (Чернігів) та інші — сподіваюся, що про це ви повніше скажете у своїх виступах, як і про те, що у звітному періоді ми чимало зробили для того, аби українське слово звучало, щоб навколо наших заходів утворювалося юнацьке й молодіжне коло, яке з часом увіллється у наші лави, зробить просвітянські організації оновленими, омолодженими.
Для цього ми проводимо Всеукраїнські конкурси:
1. Літературномистецький конкурс “Я гордий тим, що українець зроду”.
2. Всеукраїнський конкурс дитячоюнацького патріотичного плаката і малюнка “Палітра українського слова”.
3. Конкурс читців класичної і сучасної поезії.
Регіональні:
4. Конкурси читців поезії Тараса Шевченка та Лесі Українки, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського.
Зокрема у Черкасах обласний конкурс “Зоря Симоненка зійшла над Черкащиною”.
5. Регіональні конкурси знавців української мови, окрім того — активна участь у Міжнародному конкурсі ім. Петра Яцика.
6. Спільно з Ларисою Кадировою та фондом ХХІ століття проводимо Всеукраїнський фестиваль “Шевченко в моєму серці”.
7. Фестиваль моновистав “Марія” (присвячений українській актрисі Марії Заньковецькій (З Л. Кадировою).
8. Зі Спілкою бандуристів конкурс молодих бандуристів.
Всеукраїнські конкурси, що відбуваються в регіонах:
— “Джерело Талантів” — Донецьк.
— Запоріжжя: Фестиваль дитячого хорового мистецтва “Співочий степ”.
— Інтелектуальноігровий фестиваль “Баюнале” — Вінниця.
— Всеукраїнський дитячий фестиваль бандуристів “Таврійські зустрічі” — Херсон.
— Конкурс молодих літераторів “Покоління ХХІ” — Херсон.
— Всеукраїнський фестиваль дитячої книги в Криму “Феодосія”.
— Міжнародний фестиваль екранного та сценічного мистецтва “Кіноголос”, Одеса.
— Фестиваль “МазепаФест” на Полтавщині.
— Всеукраїнські фестивалі “Дзвени піснями, моя земле” та “Моя співуча Україно” у Севастополі.
Найактивніші учасники просвітянських конкурсів — діти та молодь із Сумської, Київської, Черкаської, Чернівецької, Дніпропетровської, ІваноФранківської, Львівської, Тернопільської, Житомирської, Харківської, Луганської, Хмельницької областей.
На всеукраїнському рівні щорічно вшановується пам’ять Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Бориса Грінченка, М. Драгоманова, Василя Стуса, Олекси Тихого та інших видатних українців.
28—29 листопада 2013 р. у Донецьку відбудеться науковотеоретична конференція “Художнє слово Василя Стуса в контексті української та світової літератури”.
Марія Олійник і просвітяни ведуть активну довголітню боротьбу за встановлення в Донецьку пам’ятника Василю Стусу.
Вони видали унікальний двотомник: Т. 1. “Олекса Тихий: Думки про рідний Донецький край”.
Т. 2. “Олекса Тихий: у спогадах, роздумах, літературі”.
На Житомирщині відбулася науковопрактична конференція: “Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) — патріот, вчений, богослов” та побачив світ однойменний збірник матеріалів конференції.
Ольгу Кобилянську та Михайла Ткача вшановували в Чернівцях, а цей рік — рік 150річчя Буковинської Орлиці.
Щорічно відбуваються “Аркасівські читання” у Миколаєві, а також збір матеріалів до загальноукраїнського значення “Шевченкіани”.
Відбулися урочистості вшанування пам’яті Г. Тютюнника,       А. Погрібного, Б. Грінченка, В. Сосюри, М. Руденка, Івана й Надії Світличних.
У Вінниці ц. р. відзначали 100річчя Михайла Стельмаха й 185річчя Л. Глібова.
125річчя від дня народження Івана Кавалерідзе — видатного українського скульптора, кінорежисера і драматурга пошанували в Сумах.
Вечори пам’яті:
Марії Сокіл та Івана Паторжинського відбулися у Дніпропетровську.
100річчя Андрія Малишка відзначали в усіх областях України.
415річчя від дня народження українського культурнопросвітницького церковного та громадського діяча Петра Могили.
170річчя від дня народження українського письменника Василя Мови (Липинського).
100річчя з дня смерті Миколи Лисенка.
Щорічно вшановуються національні герої, гетьмани Козацької доби, жертви Голодомору, Другої світової війни та більшовицькосталінських репресій, герої ОУН—УПА, Герої Крут.
Якщо українська кіноіндустрія перетворилася на сировинний придаток російського кінопродакшну, а нас годують протухлим радянським продуктом чи сучасними російськими телесеріалами з субтитрами для глухонімої української нації, якщо антиринкові маніпуляції та махінації п’ятої колони у стінах українського парламенту спрямовані на неможливість продукування українськомовного культурного й інформаційного продукту, якщо, прикриваючись брехливим твердженням про ринкову боротьбу на теренах України, — усе українське оголошують “неформатом” — перевагу віддають російській книзі, російській пісні, російським фільмам, російським електронним носіям, то що нам потрібно робити?! Працювати! Я покладаю великі надії на Кирила Стеценкамолодшого, голову Київської міської “Просвіти”, який здатний організувати й повести за собою молодь у всеукраїнській акції, що назріває, і, вірю, буде: “Українське — креативне!”, залучивши молодих відомих письменників, акторів, співаків, музикантів. А чи є у нас рішучість, аби за порадою європейського політика Ганни Северінсен: “об’єднати сили на всіх рівнях суспільства. Люди мають навчитися говорити з владою впевнено і незалежним (чуєте? — П. М.) національним голосом”. І наш обов’язок — допомогти набувати цей голос: незалежний і національний, аби зруйнувати пануючий нині принцип в Україні: “хто багатший, того й правда”. Ми не повинні стояти осторонь національних уболівальників, не помічати фанів української музики, учасників літературних фестивалів — ось де простір для “Молодої Просвіти”.
Складність нинішньої політикоекономічної та духовнокультурної ситуації полягає в тому, що держава зайшла, як стверджують аналітики, у глухий кут і “зусилля влади не передбачають виходу з нього”, а “зусилля опозиції”, на превеликий жаль, скидаються на імітацію боротьби. Адже, як свідчать настрої в суспільстві, відбиті в соціологічних опитуваннях, більшість населення прагне змін. Український соціум готовий до радикальних змін, нація готова підтримати тих, у кого є правдиві наміри не лише взяти владу, а й рішуче видозмінити державу без тих компромісів, що, власне, і зрадили стихію Майдану, яка вимагала негайної дерусифікації та дерадянизації…
Ми всі відчували щемливу необхідність бути причетними до спільної надзвичайної, української долі; почуття правдивого братерства, а не вузькоцехової чи політпрограмної причетності до події, бо за 22 роки незалежності ще не знайдено цементуючого начала, яке, оглядаючись на історичний шлях, було притаманне Матері “Просвіті”.
Постає на весь свій зріст, якщо можна так висловитися, питання: чому просвітянський рух не підхопила 2004 року нова влада, як запропонувало ЦП ВУТ “Просвіта”, звертаючись до всенародного обранця?
Українська тематика потребує відповідного оснащення телевізійними та радійними каналами, а не лише куцим відрізком на радіожурнал “Дзвони Просвіти”, якого нас тепер цілком позбавили. Справжня революція вимагала тотального всепробудження від совкової загіпнотизованості, мовноінформаційної та історичнокультурної всезагальності, вселюдськості, які ми спорадично виявляємо в Різдвяні чи Великодні свята…
Незважаючи на всі розмежувальні провокації, ми відчуваємо своєрідність просвітянського братства, спорідненість по крові та слову… В останні роки всезагальної бездуховності й цинізму, яким перейнята розкущена антиукраїнська політична сила, ми всі зрозуміли необхідність активної протидії тій космополітичній ідеології, а точніше ідеології руйнування всіх національних підвалин. Адже подальша російськосовковська колонізація України, яка підсилилася в останні три роки, означає розмивання нас, як нації. Без цих двох нагальних національних потреб: “дерусифікації” та “дерадянизації” повернення до Європи, задеклароване владою, — неможливе. Тому протистояння послідовному позбавленню ознак українства на всьому політикоекономічному та соціокультурному просторі України — першочергова просвітянська справа…
“Просвіта” зобов’язана взяти найактивнішу участь у детальній і реальній розробці “Дорожньої карти дерусифікації України…” Філософію цих змін ми неодноразово декларували, а її засадничі принципи залишаються незмінними: без української мови, української культури, Української Церкви, українського інформаційного простору Українська держава — безперспективна. В іншому разі нас чекає доля Придністров’я, яке за влучним висловом Георгія Філіпчука, є напрацьованою моделлю майбутнього України, коли все питомо українське за короткий термін стало своєрідною етнічною химерою…
Зрозуміла річ, ВУТ “Просвіта” підтримує зусилля влади, скеровані на досягнення асоційованого членства України в Євросоюзі… Але окрім задекларованих намірів потрібні негайні зміни всередині країни у тих ділянках, які я щойно перерахував. Досвід країн Прибалтики свідчить, що половинчастих, “оксамитових” рішень для розв’язання означених мною проблем не існує… Для здійснення деколонізації України потрібне найширше об’єднання усіх парламентських опозиційних сил і позапарламентської опозиційної більшості і, звичайно ж, мобілізаційного залучення їх до “Просвіти” — і в Києві, і на місцях.
Шановні делегати з’їзду ВУТ “Просвіта”! Протягом усього періоду існування відродженої “Просвіти” ми сформували сучасну націєтворчу ідеологію і відповідну “дорожню карту”, яка здатна активно замінювати російські маркери українськими.
Проте процес формування кількох конкуруючих партій у єдиному національному просторі дещо витіснив сьогодні  просвітян у тінь, хоча ми не втратили в членстві нашого Товариства. Нині, коли переважна більшість українців зрозуміла, що успішна економіка в Україні можлива за успішного розв’язання проблеми денаціоналізації та десовєтизації, коли вона прагне поширення єдиної української мови на всьому державному просторі, так само, як і прагне правдивої української історії та єдиної Української Православної Церкви зі своїм Патріархом у Києві, нам треба активізуватися максимально, залучати їх у Товариство, адже це принципи, яких послідовно дотримується ВУТ “Просвіта”.

………………………………………………………………………………………….
Повністю матеріал читайте у друкованій або pdf версіях .

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment