Будучи одним із організаційних центрів концертного життя в давній і оновленій столиці України, творчі колективи філармонії впродовж усього періоду свого існування гідно представляли національну і світову музичну культуру не лише в рідних стінах, а й за межами нашої держави. Про історію, митців і колективи, життя цього славетного закладу ми говоримо з генеральним директором НФУ з 1992 р. по сьогодні (з перервою у 1995—1999 рр. — був міністром культури і мистецтв України), народним артистом України, професором Д. І. Остапенком.
— Дмитре Івановичу, ви відзначаєте знаменний не лише в масштабах нашої держави, а й усієї музичної спільноти світу, ювілей. Як відгукнулася на це наша влада?
— Згідно з наказом міністра культури Л. Новохатька створено Оргкомітет на чолі з міністром, затверджено відповідні заходи. Наприклад, Національний банк випустив до нашого ювілею прекрасну монету, Укрпошта виготовила конверт, який видрукувано півмільйонним накладом. Це і реклама, і престиж, і поширення інформації про наш заклад.
Також відзначені нагородами Кабміну, нашого Міністерства, Київської міськадміністрації наші працівники. З підготовкою заходів ми впоралися. Але найголовніше — сформувати репертуар ювілейного сезону, запросити виконавців, колективи (наші, зарубіжні), треба було передбачити їх фінансування.
Заплановано наші гастролі за кордоном. Ансамбль народних інструментів “Дивограй” гастролюватиме в Данії; у грудні наш симфонічний оркестр із концертами відвідає Японію; у першій половині наступного року (це ще ювілейний сезон) — Китай. Плани у нас великі.
Ми гідно, на високому мистецькому рівні представляємо нашу державу, нашу культуру. Про це свідчать і рецензії, які ми отримуємо після гастролей. Це, до певної міри, інвестиції у нашу справу.
— Тепер щодо питання іноземних інвестицій у наше мистецтво. Гадаю, філармонія і так залучає їх, працюючи тут, на стаціонарі. Яким чином?
— Щоб сформувати план концертів на сезон, ми співпрацюємо з іноземними посольствами, з їхніми культурними центрами, культурними інститутами такими як Польський, Італійський, Французький, Британська рада та інші. Домовляємося, запрошуючи їхніх провідних і молодих артистів, виконавців, колективи для виступу в наших програмах. Вони беруть на себе частку фінансових затрат, інколи досить велику. Наприклад, 15 вересня у Колонному залі ім. М. Лисенка відбувся концерт берлінського струнного квартету. Німецька сторона взяла на себе всі витрати.
— Чому ведете свій відлік сезонів саме з 1863 року, а не раніше? Адже активне музичне життя в Києві розпочалося ще до того…
— Бо саме 1863 року створили Київське відділення Російського музичного товариства, яке потім набуло статусу імператорського. Однак ще 1833 року граф Ільницький клопотався про відкриття Філармонічного товариства, але отримав із Петербурга відмову. І тільки через 15 років у Києві виникло Товариство любителів музики. Воно опікувалося організацією концертів класичної музики. А вже наприкінці 1850-х—початку 1860-х років почало діяти Філармонічне товариство, до якого були причетні Микола Віталійович Лисенко, М. Рігельман, П. Селецький. Як правило, сезон концертів розпочинався з початком роботи Київського контрактового ярмарку.
Тільки з моменту відкриття відділення Музичного товариства (це була ініціатива Антона Рубінштейна, який знайшов підтримку у Великої княгині Олени Павлівни, його підтримали губернатор Анненков, віце-губернатори Селецький і Богданов — кожен із яких любив музику та був водночас непоганим піаністом) у Києві розпочинаються організовані регулярні концертні сезони. А до цього вони мали салонний характер, де виконувалися якісь випадкові речі. Тому відлік наших сезонів ми ведемо саме з 1863 року.
— Відтоді кияни мали можливість насолоджуватися кращими творами світової й української музики…
— Музичний критик Е. Яворський ще 1993 р., дослідивши нашу історію, запропонував видати книжку “Зоряний шлях Філармонії України”, що ми й зробили. Там прослідковано періоди майже всіх концертних сезонів. У різні роки в них брали участь С. Рахманінов (виконував Другу сонату, Варіації на тему до-мінорного прелюда Ф. Шопена, вісім етюдів-картин), Р. Глієр (провів симфонічний концерт із нових, уперше презентованих у Києві, творів) С. Прокоф’єв (на концерті для фортепіано з оркестром сам автор виступав солістом), О. Скрябін (виступав як диригент). У сезонах виступав і Федір Шаляпін, і Ліст у Контрактовому будинку на Подолі, і Поль Робсон, Гмиря та багато інших талановитих митців…
Микола Віталійович Лисенко — яскрава сторінка нашої історії. Він один із найактивніших членів Товариства, був не тільки у складі керівного органу, а й регулярно виступав із сольними програмами. Саме тому Колонна зала філармонії названа на його честь. Це не лише повага і вдячність, а й своєрідне прагнення створити його духовну ауру. До речі, саме тут, у цих стінах, 1903 року відзначали ювілей Лисенка.
Уже в перші роки, коли 1882-го звели цю будівлю, клуб Купецького зібрання став місцем проведення концертів камерної, хорової і вокальної музики. Микола Лисенко відтоді часто виступав тут зі своїм українським хором і першим камерним ансамблем.
— Проте російські аристократи й купці, що жили і перебували на службі чи торгували в Києві, не надто прихильно ставилися до українського композитора…
— Не тільки вони, а й члени Музичного товариства негативно ставилися до української діяльності Лисенка. Зате його підтримувало українство не лише Києва. Як відомо, Микола Віталійович разом з Оленою Пчілкою, Михайлом Старицьким входив до складу Літературно-артистичного товариства, яке діяло з середини 1890-х років до 1905 року. На його базі заснували Музично-літературне товариство “Боян”, яке проводило широку культурно-просвітницьку роботу. Саме в цьому будинку відбувалися його численні заходи.
— Впродовж своєї історії філармонія незмінно розташовувалася в цьому будинку?
— Ні! Купецьке зібрання проіснувало до приходу в Київ більшовиків 1919 року. Нова влада розташувала у цій будівлі спочатку Пролетарський будинок мистецтв, потім — Будинок політосвіти, затим — клуб “Більшовик”. У 1940-х роках тут був Республіканський палац піонерів і жовтенят. У цей час у приміщенні познімали прикраси; всі легкі ажурні колони, які ви бачите у фойє, позашивали фанерою, бо вони, виявляється, були “ізлішеством”; балкони позрізали, парадний вхід теж зняли, тому що це — “буржуазниє архітєктурниє ізлішества”. Під час війни тут був німецький офіцерський клуб…
За радянського періоду сталася аварія і все залило водою; ми тоді втратили величезну оркестрову бібліотеку, безцінні архіви (перші згоріли під час німецької окупації)… Щось вдалося врятувати, але багато втрачено. Те, що зробили за другого президента, у період, коли міським головою був Олександр Омельченко, який мало не ночував на ремонтно-реставраційних роботах будинку філармонії, вже 16 років радує око не лише шанувальників музичного мистецтва, а й усіх киян і гостей міста.
— Це правда, що під час війни лише один будинок філармонії залишився неушкодженим на відміну від зруйнованого Хрещатика?
— Над цим будинком є якась Божа благодать. У Колонному залі неперевершена акустика, тут прекрасна аура, позитивна атмосфера. Під час війни все навколо розбомбили, зруйнували, майже нічого не лишилося, а будинок філармонії нічого не зачепило, навіть випадкова бомба не впала. Були ще охочі його прибрати, бо заважав вийти на простір арки Дружби народів. Потім, коли збудували музей Леніна, то тут нібито хтось пропонував зробити автомобільну стоянку, знищивши наш будинок. Але були люди, які переконали, що цього робити не можна.
2004 року під час Помаранчевої революції тут відбувалися багатолюдні події, десь на будинках залишали якісь написи, наклеювали листівки, плакати, хтось висловлював свої почуття, а на цьому будинку не було жодної подряпини чи листівочки. Погодьтеся, якась святість тут є. Тому й ми бережемо цей храм.
— Святість твориться тими людьми, які тут були…
— Ми не тільки несемо прекрасне і вічне нашим слухачам, а й охороняємо від низькопробного творива, попси, мистецької полови. Інколи буває складно протистояти цьому, бо вже неодноразово намагалися впхнути сюди зовсім інший жанр, як казав Іван Степанович, але воно не впихається.
— Мистецький рівень ваших філармонійних колективів і попса чи дурносміх речі просто несумісні.
— Ми пишаємося своїми колективами. Наша основа — Академічний симфонічний оркестр (директор В. Протасов, головний диригент Р. Кофман), який утворений 1995 року. Він має свою історію, оркестр фактично став широковідомим і в Європі, і за її межами, про що свідчать щорічні закордонні гастролі. Звичайно, він має стаціонарні концерти тут, у філармонії, виконує свої програми, цикли. Зокрема цього сезону буде новий абонемент під назвою “Сповідь Прометея”. Це шість концертів абонемента, які відбудуться з січня по червень. Вони побудовані так, що кожен концерт буде присвячений музиці композиторів “Прометеїв”: Гайдн, Станкович, Бетховен, Шопен і Скрябін.
— Ще одному вашому колективу — Київському камерному оркестрові — 22 вересня виповнюється 50!
— Так, це буде ювілей у ювілеї. До його програми у цей сезон увійшли кращі твори, які виконувалися упродовж цих п’ятдесяти років. Програма прекрасна.
Крім названих у нас є десять ансамблів малої форми. Вони різні. Це й ансамбль народних інструментів “Рідні наспіви”, з якими часто виступає Тарас Штонда. 25 листопада буде концерт солістки Національної опери Людмили Монастирської. Ансамбль “Дивограй”, керівник якого Чорнокондратенко до Дня Незалежності отримав звання заслуженого артиста України. А квартет саксофоністів має просто шалений успіх і на стаціонарі, і в обласних філармоніях та за межами України. Квартет баяністів відзначатиме цього сезону своє 75-річчя. Його засновник — Микола Різоль. Очолює його віртуоз, талановитий музикант народний артист України Сергій Грінченко. Це учень Миколи Різоля. А в квартеті вже учні Сергія Грінченка. Бачте, яка спадкоємність. І сам Грінченко — відзначатиме в сезоні свій 60-річний ювілей.
Так що у нас цікавий колектив. Анатолій Несторович Паламаренко — наша гордість і слава. Він готує цікаву програму до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Будуть представлені два генії поезії: Шевченко і Лермонтов. Ось така програма буде з симфонічним оркестром філармонії і за участі чоловічої хорової капели ім. Ревуцького.
— В останні роки художнє слово менше присутнє у філармонії, ніж раніше…
— Це правда. Ми свідки того, коли була втрачена традиція вокальних вечорів. Зараз намагаємося виправляти ситуацію. Тут багато причин. Якщо, наприклад, такі артисти як Штонда, Монастирська, Борко збирають великі аудиторії, їхні програми люблять, цінують, то з літературними вечорами щось негаразд. Нам надзвичайно складно знайти випускників театральних ВНЗ, які бажали б працювати в цьому жанрі. Ідуть у театр, ще кудись… Бо в театрі можна заховатися за мізансцену, за декорації, за масовку, а в нас безталання одразу видно.
Добре пам’ятаємо і 1960-ті, і 1970-ті роки, коли слово було на сцені. Та й наші письменники відсторонилися від цього. Треба більше йти на сцену, зустрічатися зі своїми читачами через спілкування, через слово, через презентацію своєї творчості.
— Символічно, що філармонія стільки років розташовується у будинку Купецького зібрання. Тодішні купці не шкодували коштів для музичного мистецтва, взагалі культури. А як нинішні наші мільярдери допомагають?
— Це не ті купці, які 150 років тому допомагали Музичному товариству від дня його заснування… Може, мине час, зміняться покоління, і якщо ми рухатимемося справді в цивілізовану спільноту, то європейцями колись станемо не лише географічно, а й ментально. Людина, суспільство прийде до благородніших справ через всі ці терни. Сам Бог велів нам пройти цю дорогу. І коли бачу на наших концертах молодь, я вірю в наше майбутнє.
Спілкувался
МиколаЦИМБАЛЮК
