«Всі ми вийшли з книжок…», або Спроба «точкових» розмірковувань із приводу ХХ Форуму видавців у Львові

Форум видавців у Львові — ювілейний. Це — “вир книжкового щастя й екстазу” (Олександра Коваль, президент Форуму видавців), “захисник української нації від морального сповзання” (Ярослав Гарасим, декан філологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка), “місце, де прагнуть підтримати духовний простір України” (Володимир Барна, секретар Національної спілки письменників України).
Пропонуємо читачам висловлювання учасників Форуму — з кожного заходу, на якому нам вдалося побувати. Більшість із них переконливо свідчать: ще є у нас сили, які дбають про майбутнє України, про духовний розвиток нації. І це добре. Бо Україна нині на краю прірви. “Територіальний патріотизм…, — вважає Іван Дзюба, — має бути наповнений відчуттям землі, тяжіти до історично-культурної ідентичності, перейматися національними цінностями”.
Гадаємо, вас зацікавлять вагомі думки представників духовної еліти України, які обов’язково спричиняться до таких же вагомих результатів — передусім до формування і ефективної реалізації національної ідеї. Читаємо. Аналізуємо. Діємо. У цьому нам допоможуть Тарас Шевченко і Андрей Шептицький, Дмитро Донцов і Віктор Петров, Симон Петлюра і Ліна Костенко, Степан Бандера і Юрій Шевельов, публіцистика яких оприлюднена у виданні газети “День” — “Підривна література”.
Маємо підірвати суспільний сон країни. І, долаючи виклики світу, модернізувати українське суспільство з тим, щоб вижити у глобалізованому просторі. Над цим постійно працюють такі видання, як “Слово Просвіти”, “День”, “Українська літературна газета”, “Літературна Україна”, “Універсум”, “Дзвін” та ін.

Богдан ЗАЛІЗНЯК,
пересічний учасник двадцятилітніх Форумних баталій, м. Львів

Юрій Тарнавський: “Назва (“Квіти хворому”. — Б. З.) мені крутилася років 30—40. Це насміх, іронія з самим собою. Квіти — хворому, щоб довести свою любов. Я хотів би, щоб ця книга-назва була потужним антибіотиком… Я ще від 1965-го думав, як ту хворобу (соціалістичну Україну — також) лікувати. Очевидно, що квітів недостатньо. Зусилля були: прищепити те, що я бачив довкола, — для себе, те, що я бачив у західному світі… Тема модернізації — наскрізна тема статей цієї книжки. А ще — мова… Не знаючи тієї чи іншої мови, не розумієш, добрий твір чи поганий… Чи вдалося комусь з українських письменників пробитися на англійський ринок — поза українськими видавництвами? Аскольд Мельничук — американський письменник українського походження. Дістав дуже гарні рецензії, але не дуже нажився на цьому. “Тигролови” Івана Багряного вийшли, могли мати успіх. Але успіх і тоді залежав від реклами… Ці “Квіти…” — мій погляд на літературу, на культуру. І насамперед — для українського читача. Бо я насамперед думаю про український світ: про біди українського світу; про небезпеку повного розчинення його в “русском мірє”.
(Авторська зустріч з Юрієм Тарнавським (Україна / США). Модератор — Віктор Неборак. Книгарня “Є”, 11 вересня).
Євген Сверстюк: “Всі ми вийшли з книжок. У бібліотеці завжди є добрі, порядні книжки, які виховують. Чинник книжки залишиться вічно. Дуже тихенько він змінює суспільство… Десь я признавався, що над цією книжкою (“Гоголь і українська ніч”. —
Б. З.) працював понад 40 років. Це значить, що Гоголь завжди до мене повертався. Він не був “моїм автором” у середній школі. Я зачитувався Достоєвським, Байроном… Нам не давали читати “Избранных мест из переписки с друзьями”. Ми тільки знали, як їх лаяв Віссаріон Бєлінський. Лист Бєлінського до Гоголя я знав майже напам’ять. І студенти не дуже розбирали, де брехня, а де — правда. Ідея насильства, яка була доктриною держави, втілилась у манеру поведінки, у спосіб мислення… Я читав Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм” від першої до останньої сторінки. А це ж — розперезане філософське хамство. Людина поводиться так, як пролетарі “всех стран” у поміщицькому маєтку… Я теж відчував, як багато хамства в листі Бєлінського…
Прочитавши Гоголя, зрозумів, чому він не зміг Бєлінському відповісти, бо Гоголь як людина християнської культури не вважав за потрібне це робити. Великою мірою йому було соромно… Місія Гоголя — запровадження в літературі християнського позитиву, сповненого любові і прощення…
Дуже важливе питання: ким Гоголь був, який тон задавав? У ньому була містична сила — мав величезний вплив на старших людей… Отже, ким був Гоголь? Самим собою! Українцем! Усі хлопці, що приїхали з Ніжина (а Ніжинський ліцей був російськомовний, там духу українського не було), почувалися росіянами. Тобто вони думали, що вони — росіяни. А Гоголь відчуває, що він — інший.
Є багато спокусливих думок про Гоголя у Євгена Маланюка. І в Розанова. Я облишив ці дуже гострі оцінки. З мене досить було тієї аргументації, яку Гоголь дає на свою користь. Панує думка, що Гоголь прийшов у російську літературу з місією усвідомлення. Я ж думаю, що він прийшов із християнською місією, а вона виявилася антиросійською”.
(Творча зустріч: Євген Сверстюк “Гоголь і українська ніч”, ЛНУ ім І. Франка, 12 вересня).
Микола Ільницький: “Ознайомлю трохи зі змістом і структурою книжки. Є в ній багато проблем. Є статті кількох напрямів чи ліній. Перша лінія — духовна місія. А це може виховувати література. Поставлено було амбіційне завдання: створити велику літературу поза межами УРСР. У Івана Дзюби є багато таких епізодів, як українська еміграція цю місію виконувала.
Друга лінія — філософський напрям. Є характеристики імен, зокрема Сергія Кримського, Миколи Шлемкевича (стаття “Загублена українська людина”).
Третя лінія — про українське літературознавство. Українські літературознавці в УРСР мусили зневажувати такі постаті, як Ігор Качуровський чи Богдан Рубчак.
Четверта лінія — неетнічні українці в українській культурі. Наприклад, Юрій Клен”.
(Обговорення трилогії Івана Дзюби “На трьох континентах”. Книга 1. Видавництво “Кліо”. ЛНУ ім. І. Франка, 12 вересня).
Петро Порошенко: “У нас дуже багато розмов про національну ідею. Яка ідея має об’єднати Україну? Що має бути тим промотором? Ми живемо в унікальні часи. Росія почала безпрецедентну війну. Вже були війни сирні, трубні й газові. Але зупинка всього українського товару — це удар по всій Україні. Якої реакції чекали росіяни? Що, “Рошен” мав впасти, повзти і просити? Ми маємо підняти український прапор і сказати: Україна переможе. З нами правда, з нами закон, із нами Бог!
Політик не може зберегти свого обличчя, якщо почне задкувати. Я вважаю, що Угоду з асоціацією укладемо. І це буде перша наша важлива перемога. А далі відбудуться події, які приведуть нас до сприйняття європейських цінностей.
Я хотів би привітати нашу країну з тим, що у нас з’явилася національна ідея —  європейська інтеграція України”.
(Презентація книги Павела Ковеля (Польща) “Між Майданом і Смоленськом”. Модератор Антон Борковський. НБ ЛНУ ім. І. Франка, 13 вересня).
Володимир Сергійчук: “Збірка “Підривна література” варта багатьох томів. Автор має право звертатися до нації. До останнього він був зі своїм урядом на території УНР. Місія — втілювати мрію Шевченка, який накреслив шлях, а Симон Петлюра — віддав усього себе для того, щоб Україна відродилася. Він зрозумів: без війська Українська держава існувати не може. Коли Винниченко відсунув його, Петлюра не втікав за кордон. Один С. Петлюра залишився на бойовому посту.
Він був публіцистом, але був тією людиною, яка першою порушила питання про порятування могили Шевченка в Каневі. Він підняв Січових стрільців Євгена Коновальця на боротьбу за українську державність.
Опинившись в еміграції, Симон Петлюра не зробив того, що його попередники в еміграції у попередніх століттях, — розлізлися по заробітках. І не було тоді кому говорити про український народ. А Петлюра врахував це. Тож українська еміграція в 20-х роках пішла вчитися в УВУ, в Академію в Подебрадах, в Інститут ім. Драгоманова в Празі, входила в політичне життя країн, де вчилися.
Якби Симон Петлюра не підтримав молодь і не засадив її за лави, — ми б не мали мудрої інтелігенції, яка піднесла свій голос і розповіла світові про Україну”.
(Презентація нового видання з серії “Бібліотека газети “День” Україна Incognita — “Підривна література”. Учасники: Лариса Івшина, Ірина Ключковська, Євген Сверстюк, Петро Кралюк, Володимир Бойко, Богдан Тихолоз, Володимир Сергійчук. Палац Потоцьких, 13 вересня).
Тарас Салига: “Мені сьогодні прикро, бо ця розмова про Василя Стуса мала би відбуватися при такій аудиторії, перед якою учора виступав Євген Сверстюк. Ті, хто тут є, — прихильники Стуса. А вчора була блискуча, гарна, пристрасна розмова. Студенти взяли в своє життя промову, яку пан Овсієнко рік тому виголосив перед студентами. Шкода, що так мало студентів…
Ці спогади (Василь Стус. Поет і громадянин. Книга спогадів і роздумів. — Б. З.) — наше Святе письмо. Василя Стуса я бачив один раз у житті, в театрі ім. М. Заньковецької. Мене з ним познайомив Володимир Іванишин, який згодом загинув. Я тоді на
В. Стуса дивився, як на Бога. Бо то був такий час, що той, хто до тебе пхається, — то невідомо хто.
Із листування Ірини Калинець і Василя Стуса можна зрозуміти, що тоді відбувалося у суспільстві. І мені шкода, що це не відбувається при великій аудиторії. Було б добре, аби його син зрозумів, ким був його батько”.
(Презентація книги: “Василь Стус: Поет і громадянин. Книга спогадів і роздумів”. Упорядн. Василь Овсієнко. ЛНУ ім. І. Франка, 13 вересня).
Роман Лубківський: “У нас — як? Чим більше титулів, то ми ніби більші. Як поети (Василь Куйбіда, водночас — голова РУХу, і Володимир Шовкошитний — поет, прозаїк, заступник голови РУХу. — Б. З.), ви різні і навіть дуже різні… Нам, якщо чесно, вщеплена така риса: новий попередника забуває, а часом — ще й поборює. Я дуже шкодую, що ні один (Василь Куйбіда, екс-мер Львова. — Б. З.), ні другий (Любомир Буняк, екс-мер Львова. — Б. З.) не є на цій посаді. Ми свідки того, як Львів маргіналізується, перетворюється на місто зайд, невдах чи туристів. Український характер міста поступово втрачається. Бачимо місто 30-х “Ваших тут не було. Були тут тільки уліци”. Ми повинні з тої сплячки прокинутись. Ми ж — люди культури, люди
РУХу. Але так виходить, що всі мають об’єднуватися тільки навколо когось одного. І він конче хоче бути на троні…
А Василь Куйбіда — поет, якому нема рівних. Це — один із небагатьох, який викував свій голос…
Шкода, бо Форум, що починався як форум українських видавців, нині є поєднанням високого з балаганом і, як на мене, не є форумом українських видавництв”.
(Презентація книги: Василь Куйбіда “Простір перевтілень”. Палац Потоцьких;  “Юніверс”,
м. Київ, 14 вересня).
Марія Матіос: “Я ніколи не мала повноцінної відповіді на таке питання (“Що вас привело в літературу?” — запитання модератора Ярослава Грицака. — Б. З.). Думаю, що це відчуття чужого болю… Чому жінки в сучасній українській літературі відважніші? Бо вони ніколи не ходять на полювання і не ловлять рибу. А в жінки від природи більший поріг болю… Жінки — українські письменниці — взяли на себе цю функцію: розповісти про історію в жінці, а не — жінку в історії. Я переказую нашу історію очима і долонями своїх персонажів. І поки я з цим не впораюся, не візьмусь за іншу проблему…
Мене цікавить (в повісті “Черевички Божої Матері”. — Б. З.) людина в жанрах історії. Я, як письменниця, змушена любити кожного героя своєї оповіді, навіть останнього негідника. Інакше я не розповім вам усім про нього, не переконаю вас, читців.
Я вибрала лінію писання, що нема чорно-білих правд. Бо кожна людина має своє алібі. І оце, мабуть, рухає мною як письменником і як людиною”.
(Історія жінки і жінки в історії. Частина 2: Марія Матіос, Іза Мейза, Наталія Бабіна. Модератор — Ярослав Грицак. Палац Потоцьких, 14 вересня).
Дмитро Павличко: “Якби в нас була якась вагома нагорода якогось міністерства — чи освіти, чи культури, то ми мали б нагоду сьогодні вимагати від міністерства визнати цю книжку (Маркіян Шашкевич. Повне зібрання творів. Упорядн. Михайло Шалата. — Б. З.) книжкою року, може, — й більше, як року. Те, що зробив Михайло Шалата, все, що можна було знайти в архівах, це та історія, яка творить чесноту, чесність. Я вчора переглянув цей том і зрозумів, скільки я ще не знаю. Це — пам’ятник українській мові, яка сьогодні підтримує нас на державності.
Маркіян Шашкевич — це великою мірою наш європейський письменник, який хотів працювати в церкві, писати вірші для дітей. Це — голоси наших батьків, які вчать нас не тільки по-церковному, а й по-людськи любити край свій…
Шашкевич — це наше майбутнє… Воно пов’язане з новим європейським періодом, зв’язком зі світом. Упевненість у тому, що ми будемо відірвані від давнього нашого поневолювача. Тож до праці над новою хвилею європеїзації”.
(Презентація Повного зібрання творів Маркіяна Шашкевича. Упорядн. Михайло Шалата. — Дрогобич: “Коло”. Палац Потоцьких; 15 вересня).
P. S. (І). На ювілейний Форум 200 видавців привезли майже 100 тисяч книжок із 23 країн світу, серед яких — понад 10 тисяч літературних новинок. Відвідало його 56 тисяч гостей. У списку 19 “Найкращих книжок форуму” — Грицько Чубай. П’ятикнижжя; Мічіо Кайку. Фізика майбутнього; Жан-Клод Маркаде. Малевич, які отримали гран-прі; Серія газети “День” “Підривна література”, Леонід Кисельов. Над київськими зошитами; Тарас Шевченко. Гайдамаки: Факсимільне видання. Історія книжки. Інтерпретація; Богдан Горинь. Любов і творчість Софії Караффи-Корбут; Худаш Михайло. Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов’янських язичницьких божеств та ін.
Опитування видавців показали, що найпопулярнішими книгами в рамках конкретних видавництв, зокрема, були: Михайло Слабошпицький. Що записано в книгу життя; Юрій Щербак. Час Великої Гри; Роман Іваничук. Торговиця (Ярославів Вал); Михайло Брайчевський. Вибране. Т. 1; Володимир Білінський. Україна-Русь. Кн. 1 Споконвічна земля; Володимир Білінський. Країна Моксель або Московія (Вид-во ім. Олени Теліги); Серія “Шістдесятники” (Василь Симоненко, Василь Стус); Богдан-Ігор Антонич. Вибрані твори; із серії “Розстріляне Відродження”; Рух Опору в Україні. 1960—1990. Енциклопедичний довідник. Друге видання; Іван Багряний. Телефон; Подарунок маленьким (“Смолоскип”); Книги Степана Процюка (Троянда ритуального болю; Маски опадають повільно) (Вид-во “Академвидав”); Тарас Чухліб. Відень 1683. Україна-Русь у битві за “Золоте яблуко Європи”; Євген Сверстюк. Гоголь і українська ніч; Василь Стус. Поет і громадянин. Упорядник Василь Овсієнко; Микола Руденко. Найбільше диво життя (“Кліо”); Юрій Липа. Твори. У 3-х томах; Ліна Костенко. Берестечко; Омелян Плечень. Дев’ять років у бункері. Спомини вояка УПА (“Каменяр”); Олег Романчук. Перезаснування України; Доктор Моніка Бертольд. Елізабет Бухнер. Перемога над раком без побічних дій (Вид-во “Універсум”).
P.S. (ІІ). Вважаючи — і цілком виправдано — Форум видавців у Львові Святом Духу, ми повинні постійно себе запитувати: а що потрібно зробити, щоб Свято перетворювалось у Дію? Можливо, дещо знизити напруження на “голову кожного відвідувача” (оскільки при нинішній кількості заходів знижується їх же коефіцієнт корисної дії). Можливо, пам’ятаючи про національну гідність, працювати “на виріст” з віт­чизняними майбутніми учасниками Форуму, толерантно формувати запрошених — і з України, і з-за кордону. Можливо, дбаючи про спеціальних гостей Свята, знову-таки — дбати про чистоту його елементів, аби унеможливити появу на стенді Спеціального гостя львівського (українського — нагадуємо) ХХ Форуму — країни Республіка Польща — книжок із такими назвами “Kresy The Borderlands”, “Kresy w starej fotografii”, “Kresy na nowo odkryte”. Гадаємо, ви, шановні читачі, зрозуміли, про що йдеться. Пора б уже нашим євродрузям “закрес(л)ити” у своїй історичній пам’яті “Кресову” тяглість. Тож просимо пробачення в українських поціновувачів книги, думки, історичної пам’яті нації за “недобачення” при формуванні складових Свята книги. Тим паче, що Львів нещодавно подав заявку на здобуття в рамках проекту ЮНЕСКО титулу “Львів — місто літератури”. Тож до наступного Свята — Форуму!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment