Земля і люди

File Name : DSCN7061.JPGFile Size : 1.7MB (1802230 Bytes)Date Taken : 2003/09/02 16:36:49Image Size : 2560 x 1920 pixelsResolution : 300 x 300 dpiBit Depth : 8 bits/channelProtection Attribute : OffHide Attribute : OffCamera ID : N/ACamera : E5000Quality Mode : FINEMetering Mode : MatrixExposure Mode : Programmed AutoSpeed Light : NoFocal Length : 7.1 mmShutter Speed : 1/481.6 secondAperture : F8.0Exposure Compensation : 0 EVWhite Balance : AutoLens : Built-inFlash Sync Mode : N/AExposure Difference : N/AFlexible Program : N/ASensitivity : ISO200Sharpening : AutoImage Type : ColorColor Mode : N/AHue Adjustment : N/ASaturation Control : NormalTone Compensation : AutoLatitude(GPS) : N/ALongitude(GPS) : N/AAltitude(GPS) : N/A
Фото Олександра Литвиненка

БАТЬКІВЩИНА — рідний край
БАТЬКІВЩИНА — земля і маєтність, успадковані від батька
Із словника

Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

Маємо і таких стратегів, які, вчора дізнавшись, що колосок росте не вниз, а вгору, сьогодні радісно репетують про цьогорічний 60—65-мільйонний зерновий вал. Що більше галасу, то нижчі закупівельні ціни… Село мовчки сопе. Високий урожай загострив давні біди: зношеність збиральної техніки (що спричиняє втрату збіжжя), нестачу елеваторів, залізничних вагонів, витратну логістику. На експорті зерна влада сподівається здобути гроші для держбюджету та для компенсацій аграріям за мізерний виторг на внутрішньому ринку.
До 1990 р. біля наших урожаїв мукали, мекали й рохкали 8,3 млн корів, 8,3 млн овець і кіз, 19,4 млн свиней, 246 млн курей. Сьогодні фуражне зерно провисло. Із великої рогатої худоби лишилося 4,5 млн голів, дійна череда зменшилася до 2,5 млн, решта також порідшала (хіба що таксяк тримається птиця). Для чиєї худоби призначаються 50 млн тонн фуражного зерна, якщо нам несила торгувати шинками, біфштексами й ковбасами? У структурі посівів кормовий клин із 30 % звузився до 8 %. Натомість у 3 рази зросли площі під кукурудзою на зерно; успішно збагачують експорт і виснажують плодючі землі олійні й технічні культури. Експорт скорочує внутрішнє споживання продуктів тваринництва (на душу населення); багато людей мусять задовольнятися хлібом, картоплею та крупами.

Глухий кут і пошуки виходу
Піком розвитку індустріального суспільства вважається стан Європи в 1960х роках. Далі — перехід до постіндустріального етапу. До Європи п’ятдесятирічної давнини найближчим з усіх регіонів України був і є Донбас. Однак сьогодні очевидно: шанси на його перехід у постіндустріальний вимір примарні. Київ гасить потенційні проростки майбутнього бюджетними дотаціями для збиткових галузей важкої індустрії. Місцева донецька влада судомно бореться з соціальними наслідками економіки, що вичерпалася. Розгорнуті на сході країни потужності з видобутку та переробки корисних копалин (вугілля, кокс, руда, метал) не потрібні ні для України, ні для світового ринку. Виявилися надлишковими і трудові ресурси, відтак (під впливом проміжних соціальних, економічних та психологічних чинників) населення промзони вимирає. Національний капітал, уже блюючи накопиченими грошима, не має стимулів до переходу від чавуну до більш технологічної продукції. Проте підняти (за безцінь) те, що під ногами, охочих немало. Земля — під ногами. Рекреативні площі на берегах Дніпра та морів народові України вже не належать. У лісах величезні ділянки огороджені глухими парканами. Дійшла черга до сільськогосподарських угідь. І тут згадаємо Арістотеля, який розрізняв два види багатства: сукупність споживчих вартостей (природне, істинне багатство) і накопичені гроші. Багатство першого виду має межу, якою є споживання, а грошове багатство безмежне. Відповідно до цього мудрець розрізняв економіку та хрематистику. Перша є предметом і однією з сутностей шляхетних людських турбот, друга — неприродним зайняттям людини і суспільства; за певних обставин економіка може частково або повністю перетворюватися на хрематистику… Філософ як у воду дивився, хоч і не оперував поняттями про хабар і відкот.

Земля: не моя, не наша, а їхня
Світові ціни на харчі вже дозволили нашим хвацьким співвітчизникам заробити на чорноземах кілька мільярдних статків, — а село за межею бідності. Сотня найбільших орендаторів експлуатує третину всіх сільськогосподарських земель. Суспільство мусить усвідомити катастрофічний масштаб подальшого дерибану та його руйнівних наслідків. Минулого року зовнішньоторговельне сальдо аграрної продукції сягнуло $10,3 млрд. В України відбирають найбільший ресурс розвитку. Завдяки корупційним схемам наші харчі належать до найдорожчих у Східній Європі.
Приватна власність на землю віками була в крові українців. Колективізація та Голодомор похитнули це почуття, проте голодні реалії останнього радянського та всього післярадянського періоду успішно відроджують інстинкт власника (той, що дозволяє здобути й зміцнити ринкові позиції в системі глобальної конкуренції). Проте латифундизм загрожує депопуляцією села — спочатку через еміграцію, а далі через вимирання. Ціла сотня олігархів не зможе народити стільки дітей, скільки мільйони самодостатніх господарств. Великі агрохолдинги повинні існувати в конкурентному середовищі, і не лише кредити, проценти і ціни мають визначати правила конкуренції. Сільську Вкраїну треба плекати як наше одвічне генетичне і мовне джерело. В такому контексті остаточно зганьбилися деякі партійні “народникиселяни”, побувавши в різних коаліціях більшості і зрештою ставши подібними до “пана — народовця” з вірша Лесі Українки (1906):
Я навчу вас, як гноїти
Землю для пшениці.
Кажете, землі немає?
То пусте, дрібниці.
Ну, навчу вас, як належить
пильнувати ліса…
Ви не маєте вже ліса?
Отуди до біса!

Хіба ревуть воли,
як ясла повні?
У серпні 2013 р. опитування керівників аграрних підприємств показало, що (незалежно від типу й спеціалізації останніх) 25,3 % респондентів вважають ситуацію несприятливою, а 41,6 % — дуже несприятливою. Песимізм пов’язаний з економічними чинниками. 20 % респондентів однією з основних вад вважають нестабільність ринків. Цьогоріч на настроях дуже позначилися низькі ціни на зерно. 13 % аграріїв планують відмовитися від неприбуткових напрямів бізнесу, 3 % мають наміри його закриття. Зокрема низькі ціни для споживачів не можуть утримуватися за рахунок виробників овочевої продукції. За матеріалами плодоовочевого індексу АПКІнформ, картопля в першій декаді вересня коштувала на 55 % більше, ніж 2012 року, цибуля подорожчала у 2,6 рази, а буряк — на 70 %, морква на 24 %. Зауваживши, що 97 % картоплі вирощує сільське населення, маємо розуміти — таких виробників не можна змусити садити її більше чи менше на шкоду собі, проте можна заохотити дотаціями (як робиться скрізь). Але на державні інтервенції сьогодні (зрештою, як завжди) немає грошей. У тих примітивних соціальноекономічних координатах, у яких борсається наша економіка, стихійно формується такий фокус: менше грошей на дотації — пісніша юшка — менше лишається тих, що хочуть їсти; амінь.

Де купити грошей?
Обсяг незадоволеного попиту на фінансування щороку перевищує в агросфері $7 мільярдів, із них $ 2,6 мільярда для посіву і збирання врожаю. Банки дуже неохоче кредитують малих і середніх виробників. Міністр аграрної політики і продовольства пропонує збільшити податок на оренду землі на 1 % і спрямувати ці кошти сільраді того села, де орендують землю: місцеві громади отримають кошти на розвиток інфраструктури. Учасники фінансового ринку обстоюють свій варіант — кредитні спілки; сьогодні їх 60. Програми цих спілок поширюються на особисті сільгосппідприємства (працюють без реєстрації юридичної особи) та дрібні фермерські господарства (кредитуються голови родин, а вже далі кошти йдуть на господарство). Вартість такого кредиту залежить від його терміну і розміру (20—30 % річних). Але це — короткострокове кредитування. Щоб побудувати свинарник, який окупиться за 5 років, кошти кредитних спілок задорогі — їх можна брати на кілька місяців чи на сезон.
Президент Національної асоціації кредитних спілок України наголосив: “Якщо спілка організована кооперативом фермерів і самі фермери її члени, вона враховує філософію аграрного бізнесу й буде успішною. В іншому форматі особливих успіхів чекати марно”. Заважає недосконалість законодавства щодо діяльності спілок. Слід передбачити й унеможливити появу на цьому ринку шахраїв. В Україні напівлегально діє 50 псевдокредитних спілок, виключених із державного реєстру; їх вкладники лишаються без своїх грошей.

Державний
Земельний банк
У липні 2012 р. з’явилася постанова Кабміну про створення Державного земельного банку. В грудні того ж року йому надали статутний капітал — 120 млн гривень за рахунок грошового внеску, а також у вигляді земельних ділянок. Банк має право здійснювати операції із земельними ділянками; його власником на 100 % є держава, а банк не підлягає приватизації. Чи можемо ми з вами, добірне товариство, повірити в те, що сьогодні щось “на 100 % державне” насправді не є чиєюсь прихованою власністю? Ось послухайте: в банку буде змінний фонд із тих земель, які вже розпайовані чи проданікуплені; з нього продаватимуть землі фізичним особам — громадянам України. Викуп земель у аграріїв стартує лише після офіційного відкриття ринку сільгоспземель, а пріоритетне право перших закупівель матиме Держзембанк — і лише по тому решта охочих. Увага! За раніше укладеними договорами умови аренди не змінюватимуться — це для Тогосамізнаєтекого, а нові договори, нам обіцяють, укладатимуться прозоро — хто не встиг, той спізнився.
Насамкінець порівняймо шальки цих дивовижних терезів: статутні 120 млн гривень — і обмежена лише “нормами пристойної корупції” можливість гарувати на земельному ринку.
Остання новина в цій царині стосується законопроекту, запропонованого Кабміном стосовно “Припинення права постійного користування земельною ділянкою в разі добровільної відмови” наукових інститутів НАНУ та галузевих академій “за наявності згоди президії відповідної академії”. Уявляєте, яка черга наукових посадовців вишикується на порозі Кабміну, щоб радісно віддати те, що мають під ногами? Особливо виразними чиїсь “наукові” інтереси стали при вже здійсненій експропріації 400 га землі в Інституту генетики та фізіології рослин (успішна селекційна робота якого загальновідома: валовий збір зерна із сортів цього інституту на 80 % забезпечує населення України продовольчою озимою пшеницею). Дике поле насувається на чорноземи.

Українці постали з чорнозему
Сільськогосподарська земля — специфічний економічний актив: її пропозиція обмежена, проте вона не старіє і (як і сонце над нею) не амортизується; з іншого боку, землю може вбити невміле чи недбайливе використання. Якщо на конвеєрі контроль негайно виявляє брак, то тракторист один оре далеке поле, результат його роботи буде видно через півроку. Землю найкраще обробляти можуть лише ті, хто на ній живе, відтак проблему землі не можна вирішити без людей, які на ній живуть.
Агрохолдинги продуктивніші, ніж традиційні сільські господарства, не завдяки своїм масштабам: їхні успіхи спираються на менеджмент, капітал і нові технології. Як зберегти село — носія національних традицій, тобто неекономічних, але надважливих для суспільства засад його існування? В сучасному агробізнесі не потрібно багато робочих рук, але Україна потребує багато українських голів і душ. Чи означає це, що наші чорноземи — це ще один варіант “шкідливих ресурсів”, у соціальноекономічному сенсі тотожний коксу й чавуну в східних регіонах країни? З вузької комерційної точки зору подібність є, і саме тому сьогодні (зрештою, як і завжди) беруться “за землю” холодними руками: аби гроші. На цьому шляху задовго до 2077 року (в якому відбуваються події роману Ю. Щербака “Час смертохристів”) нас чекає тоталітарне (1), економічно “майже успішне” (2) і безукраїнське (3) існування. Але навіть у пеклі бувають винятки (цитую):
“ЗОНА ЕТНІЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ (ЗЕК) булa епохaльним винaходом колишнього лідерa МУДА — мaрксистськоукрaїнської демокрaтичної aсоціaції, a нині — генерaльного прокурaторa. Стaвши мaйже монопольним теоретиком нaціонaльного питaння, він винaйшов геніaльний спосіб вирішити всі суперечності і конфлікти етнічного розвитку: нa вимогу укрaїнських aборигенів, протести яких щодо нaціонaльних утисків звучaли все чaстіше, він протиснув зaкон, згідно з яким усім любителям укрaїнської мови, історії тa трaдицій нaдaвaлись острівці землі, де їм дозволялося оселитися цілими сім’ями, прaцювaти в сільському господaрстві, зaймaтися нaродними промислaми, рибaлкою тa бджільництвом, нaроджувaти дітей і вмирaти. При церквах існувaли пaрaфіяльні школи, в яких нaвчaли грaмоти й рaхунку дітей. Ні гaзет, ні телебaчення не було, зaте всім дозволялося досхочу розмовляти і молитися укрaїнською. Зони пильно охоронялися жандармерією. Мешкaнці ЗЕКів мaли прaво виходити у “великий світ” рaз нa рік терміном не довше тижня, зa нaявності повaжних причин. Втечі і спроби нaзaвжди зaлишитися у “великому світі” суворо кaрaлися”.
“Лідерів МУДА” мали, маємо і, ймовірно, матимемо надалі, проте це не єдина і навіть не головна проблема, коли йдеться про долю українського села — тобто, власне України. В структурі економіки ЄС, куди ми прагнемо, на долю сільського господарства припадає 1,8 %, а економіки США — 0,8 %. Таким є світовий тренд. Ми, Україна, тривалий час не мавши й досі не маючи сприятливих умов для національної самоідентифікації, мусимо знайти свій шлях. Не консервація патріархальності, заступ, сапка й граблі на додаток до мови й пісні — але й не форсоване запровадження всіх західних зразків. Не зазираючи занадто далеко за горизонт, можна сказати, що на прийдешніх 10 років нам могло б вистачити формули “1х1х1=10”. Перша одиниця — всебічний розвиток тваринництва. Друга одиниця — сільський кооператив як базова структура для виробництва і переробки м’ясних та молочних продуктів із залученням сировини окремих домогосподарств. Третя одиниця — державні дотації, орієнтовані на європейські стандарти підтримки сільгоспвиробників. Десятка — економічний ефект від запровадження таких заходів за умови, що їх реалізацію гарантує достатня кількість зібраного (й непроданого за кордон) фуражного зерна. На цьому, власне, й має ґрунтуватися розвиток українського села та життєздатність українського селянства з усіма цивілізаційними атрибутами сьогодення (школами, лікарнями, клубами/бібліотеками, дитячими садочками, дорогами, комп’ютерами й інтернетом).
У цій пропозиції немає нічого нового, йдеться лише про чесну аграрну політику. І, до слова, про такий уряд, що може креативно потурбуватися про хміль і льон. Я народився і виріс на Поліссі, тож пам’ятаю ці культури в розквіті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment