Його творінь небесний алфавіт

Миколі Андрійовичу СТОРОЖЕНКУ виповнилося 85. Він, як і його творчість — унікальне явище не лише української, а й світової культури. Хоч до чого б торкалася його душа, хоч за що б бралися його чутливі руки, всюди піднімалася, вияскравлювалася велич, краса і правда нашого народу — в живописі, графіці, монументальному чи сакральному мистецтві.

Микола ЦИМБАЛЮК

Індуси
Так прозивали їхню родину на селі, як і ще три сім’ї в’язівців, які, не боячись погроз і переслідувань, відмовилися вступати до колгоспу. Вони залишилися одноосібниками, чи, як їх дражнили — індусами. Але їх усе одно розкуркулили, забрали реманент, навіть порозбирали до фундаменту господарські будівлі. Тупий, ледачий і мстивий натовп із психологією рабів не міг вибачити навіть дітям одноосібників, що вони залишалися вільними: їм не давали проходу, принижували в школі, плювали услід. Індуси все терпіли. Але, як розповідав Микола Стороженко, його батько Андрій, якого до приходу більшовиків глибоко шанували односельці за мудрість, працьовитість і золоті руки, до кінця своїх днів глибоко зневажав владу та місцевих вождиків.
Це батькові так не минулося. Перед війною, коли були всесоюзні вибори, він категорично відмовився голосувати за Сталіна. Розлючені місцеві активістибільшовики серед ночі, виламавши двері, вдерлися до їхньої хати. Але батька вже й слід прохолов. Згодом його таки арештували, але він утік, скориставшись панікою, що зчинилася з початком війни. І сьогодні, майже через 80 років, розповідаючи про батька (він закарбувався в пам’яті Миколи Андрійовича у молитві перед образами на покуті в рідній хаті), у нього стискає в горлі і в кутиках очей блищить сльоза. Та я знаю, що в душі митця немає місця для злоби.

Цілина
Миколі Стороженку все життя, як і його батькові, праглося особистої, творчої волі. Напевно, цим можна пояснити його рішення ще в студентські роки попрацювати на цілині. Та й академічні вправи у майстерні наскучили. Сприяла цьому й романтична вдача художника, хоча їхав туди, як він каже, “не за закликом партії і комсомолу”.
Тоді, 1953го, він їхав на Схід разом зі своїми двома однокурсниками як у невідомість. Дорогою їхні шляхи розійшлися — Стороженка вабила незвідана Середня Азія (каже: “гени предківукраїнців Північного Причорномор’я епохи Атлантів туди потягнули”), а його друзі подалися на північ. Так він потрапив спочатку на Алтай, а потім — на цілину.
Йому, звиклому до нелегких умов життя, було важко. Не фізично, а морально й психологічно. Пригнічували не побутові труднощі, а отой неписаний закон тайги: “мєдвєдь — хазяін”. Серед “добровольців” було чимало вчорашніх зеків. Вони ж, так само як і “партєйні”, не любили тих, що вирізнялися чи відрізнялися від них. Микола Андрійович, як і його батько, не любив випивок, не палив, ніколи комахи не скривдив, шанував власну гідність і не залазив із чобітьми у душі інших. Але навіть серед чужих за духом людей його заповажали. Адже справжню людину, її талант не можна не поважати.
За час перебування на цілині (туди він приїжджав і наступного, 1954го) Стороженко зробив понад 800 (!) картонів — портретів, ескізів, малюнків. “Уявіть собі, — розповідав Микола Андрійович, — усе в русі, а ти серед напівп’яного натовпу сидиш і мало не кожного малюєш. А за спиною регіт, крики захвату чи обурення, підбадьорюючі виляски по спині. Ооо! Щось не так — і ти будеш покараний. Спробуй тільки не так намалювати… Працювати доводилося не тільки на польовому стані, а й у кабіні трактора чи автівки”. Часом портрет створював за 10—15 хвилин! І це не тільки рисунки олівцем, а й роботи олією.
Я бачив кілька портретів того періоду. Це справді унікальні речі. Написані вони у звичному тоді реалістичному стилі, але це неймовірна виразність образу, неперевершена експресія почуттів портретованого. Враження таке, ніби знаєш живу людину. На жаль, із тої величезної кількості робіт серії “Цілинники Алтаю і Казахстану” в автора залишилося десятка півтора. Решту розікрали вже тут, в Україні. Вони зникли безслідно — з виставок, із його майстерні… Був час, коли за цими роботами представники англійського Сотбі влаштовували справжнє полювання.
У цьому я не сумніваюся. Не лише тому, що побачив кілька фотокопій і стільки ж оригіналів. Майстерність Стороженкапортретиста можна оцінити й за значно пізнішими роботами, наприклад, кількома портретами дружини, сина Максима, Івана Гончара, Марійки, доньки відомого художника О. Івахненка тощо. Всі вони виконані у різні роки і в різних техніках, але їх об’єднує яскравість образу, виразність характеру й духовна чистота.
Усе закономірно — художник шукає і відтворює те, що живе в його власній душі.

Наш Прометей
Червоною ниткою крізь творчість Стороженка проходить тема Кобзаря. Над нею художник невтомно працює понад півстоліття. Захоплення генієм прийшло ще з дитинства, коли він, десятирічний хлопчик, копіював малюнок Їжакевича до вірша “Мені тринадцятий минало”. Уже в зрілому віці починає осягати глибину шевченкового поетичного світу і віри. Прикметними є його композиції “Т. Шевченко і світ” (1981), “Світло волі” (1989). Але вищого філософськомистецького звучання набули його графічні роботи, що проілюстрували видання, яке 2010 року випустило ВЦ “Просвіта” разом із видавництвом “Дніпро”.
…“З поезією на серці в тридцять один рік зродився світу “Заповіт”. Іде з гори душі, іде до нас Поета живе слово — небесний алфавіт. У знаках — слово, душа — у слові, дума — вказ на шлях широкий і провидіння в Думі.
Любов до брата і меч вогненний супроти супостата. Хто вклав вогонь у слово? Гора Чернеча? Як Гора Сіон — Синаю скрижалі Мойсеєві дала й обітовану землю. Свята гора Чернеча зродила “Заповіт” і агнця в лоно прийняла…”, — писав він у супровідних текстах до цієї серії.
Багатьом, хто бачив цю серію графічної шевченкіани, впадає у вічі не лише оригінальний, бароковий стиль його письма, полісимволічність, а й постійна присутність образу/образів дитиниянголятка. Хай то буде “Думка”, “Катерина”, “Перебендя”, “Наймичка” чи “Гамалія” та ін. Як зрозуміти, наприклад, стороженкового Прометея, який відходить від усталеного образу немічного, знесиленого старця, трактуючи його як немовля? На це автор відповів:
— Багато разів я читавперечитував Шевченкову поезію, зокрема “Кавказ”. Згадайте: “Споконвіку Прометея// Там орел карає,// Що день Божий добрі ребра Й серце розбиває. // Розбиває, та не вип’є // Живущої крові — // Воно знову оживає// І сміється знову”. То як же можна малювати того, хто вмирає?
І художник доходить висновку, що візуально треба творити не образідею старого, який завтра помре, а молодого, який розвиватиметься, набиратиметься сил і в майбутньому розірве кайдани. Тому він вирішив увести образ дитини, немовляти. Бо й справді: сила не в старому Прометеї, як його всюди і всі малюють, а в дитині. Та й сам міф конкретно нічого не говорить. Прометей — це не сутність, не матеріальна субстанція, а духовна сила. Перед дитиною навіть могутній Зевс “злякався таїни вогню і слави родовитішого Прометея”. До речі, “Кавказ” Шевченка дуже багатоплановий. Тому в цій ілюстрації є і Чечня, і коронований червоний орел на синьому тлі, мундири і хижий вишкір схарапудженого петрового коня.
У цих роботах навіть Христос у Стороженка в образі троїчності, і все в образі дитини. Так само скрізь пророки, є й з бородою, але обов’язково присутня месіанська маленька душа…
Художник, як той апостол, художніми засобами прагне донести до сучасників і Заповіт Поета, і вогонь, і клич “Кавказу”, вкотре нагадуючи трагічні сторінки нашої історії. Бо, як зазначав він в одній зі своїх статей, “сучасне і минуле — єдиний ланцюг у колообігу культури”. Тої культури, яка є охоронним, націєтворчим чинником будьякого народу.

Закарбована велич
Народ існує, допоки він пам’ятає себе в координатах світової історії. Тому роль монументального (від лат. монео — нагадую) мистецтва тут важко переоцінити. Напевно, це не гірше за Аллу Горську і її друзівхудожників розуміли компартійні ідеологи, коли віддавали наказ знищити вже готовий вітраж із зображенням Шевченка в Київському університеті. Це усвідомлював і Стороженко. А тут ще сплановане позбавлення його замовлень, яке не залишало вибору для талановитого живописця.
Миколу Андрійовича ще зі студентських років захоплювали, заворожували Софійські мозаїки. Саме вони слугували йому за взірець високодуховного мистецтва. Зокрема творчо переосмислені й розвинуті ідеї і принципи старовинного монументального мистецтва він ефективно використав у роботі над оформленням інтер’єрів Інституту теоретичної фізики (1969—1970) й Інституту фізики (1977—1980).
У мозаїчних роботах композицій “КиєвоМогилянська академія XVII—XVIII ст.” і “Львівське Ставропігійське братство XVI—XVIIІ ст.” художник повертає нам призабуті образи світочів української культури: Сковороди, Беринди, Прокоповича, Березовського. А створюючи композицію “Осяяні світлом” (розпис підбанного простору адмінкорпусу Інституту фізики) Стороженко творить ідею храму науки. У підбанній сфері, як у церкві, він виписує 28 постатей знакових науковців, відкриття яких стали визначальними у подальшому розвитку світової наукової думки: Арістотеля, Архімеда, Коперника, Галілея, Леонардо да Вінчі, Ньютона, Ейнштейна та ін. Виконуючи ці роботи, Стороженко, як і його герої, постійно перебуває у пошуках, експериментує. Відроджуючи старовинні, призабуті техніки монументального мистецтва, він винаходить нові оригінальні пристрої й інструменти, удосконалює сучасні матеріали.
Помітним явищем його творчості й усього українського мистецтва стала ще одна монументальна робота — епічне мозаїчне панно “Україна скіфська — Еллада степова” (1987—1991) у пансіонаті “Гілея” смт Лазурне на Херсонщині. Тут, задовго до “Золотої булави” Василя Хитрука, Стороженко висунув і розвинув ідею первинності й синкретичності української історії в образах і міфах, які тою чи тою мірою були запозичені чи привласнені нашими сусідами.

Церква Миколи Притиска
1997—2000 роки стали для Стороженка новим, вищим етапом його творчості не лише як художникамонументаліста, а як новатора у царині храмового живопису.
Згодившись на пропозицію щодо розпису старовинної відреставрованої церкви Миколи Притиска на Подолі, Микола Андрійович взявся за найважче — розпис підбанної сфери. Її площа — 400 м2. На цій увігнутій площині треба було розмістити образи Трійці й чотирьох архангелів: Гавриїла, Михаїла, Уриїла і Рафаїла. Три роки одухотвореної, наполегливої і виснажливої праці стали великим випробуванням і мистецькою школою для нього і решти живописців. Визначальним і благословенним у цій роботі для нього є давнє знайомство з Борисом Возницьким.
Ще з юності любив Микола наїжджати до Львова. Його приваблювали особлива аура тамтешнього культурномистецького життя, живі ще старі народні звичаї та обряди, які вже майже зникли в Центральній і Східній Україні. У Львові художники познайомили його з Возницьким — людиною, безмежно закоханою в свою справу. Одного разу, обдумуючи програму майбутньої майстерні живопису і храмової культури, він заїхав до приятеля в Олеський замок. Там Борис  Возницький показав йому зібрані в підвалізапаснику безцінні, на той час ще нікому не відомі дерев’яні скульптури Іоанна Пінзеля. Сторженко був вражений.
— Я сяю і замовкаю, — розповідає Микола Андрійович, — коли чую про Пінзеля. І низько кланяюся за нього пам’яті Бориса Григоровича, цій святій людині. На таких людях, як він, тримається наша культура.
В оцінці Стороженка творіння Пінзеля “якісь неземні”. І він, до речі, не один, хто дотримується такої думки. Порівнюючи його скульптуру з творами Мікеланджело, багато мистецтвознавців доходять висновку, що Пінзель гостріший у деталях, рельєфніший, оповитий якимсь простором, енергійніший, божественноодухотворений. І ці барокові особливості геніального скульптора Стороженко зумів творчо застосувати у п’ятиметрових розписах церкви Миколи Притиска. Насамперед — у шатах Трійці й архангелів.
Купол для художника став унікальним експериментом. Внаслідок рівновіддаленості точок купола від центральної осі накладений на площину образ візуально спотворюється. Якщо реалістично малювати, то спотворяться пропорції. Стороженко пішов власним шляхом, на якому довелося вдатися до геометрії, робити складні розрахунки, врахувати всі зорові ефекти.
— Оце таке Пінзель мені наробив, — усміхається Микола Андрійович.

Школа
Стороженка
Талановитість — найвища оцінка будьякого ученого чи митця — підтверджується школою, яку він створив. Мова не лише про формальну норму, якою є майстерня живопису і храмової культури Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Мова — про нові мистецькохудожні ідеї і принципи, які є новаторськими, які сприймають і творчо розвивають послідовники.
Микола Андрійович, маючи талант від Бога і незбагненну працьовитість, зумів витворити новий напрям сакрального живопису. Це унікальний синтез — поєднання академізму, українського бароко з візантійським стилем без порушення основних принципів і канонів останнього.
І найголовніше. Стороженко навчає шанувати своє, національне, яке твориться за принципом М. Бойчука. На цьому виховуються і продовжують справу свого вчителя уже більше двох сотень його вчорашніх і сьогоднішніх студентів. Їхні імена, їхня творчість знані всюди, де вони працюють: в Україні і за її межами — у США, Канаді, Німеччині, Франції, Італії, Аргентині, Великобританії, Польщі, Росії і багатьох азійських країнах.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment