Сотенний Спартан Поема

Дмитро Павличко

І

Рік сорок п’ятий. Квітень. Ніч студена.
В повітрі грають снігу веретена.
Рій Сорокатого спить на землі —
Одні Дмитри, Петри та Василі.

Дванадцять. Зі Стопчатова й Ключева.
Вже в них нема імен. Вони — дерева.
Черешня, Вишня, Груша, Берест, Клен,
Та з іменем є серед них оден —

То Дорошенко. Прибране наймення,
Народжене з дитячого натхнення,
З книжок моїх прочитане ім’я —
То я, трудне стопчатівське хлоп’я.

То я лежу там з друзями на хвої,
В розташуванні сотні бойової,
Дивлюсь на небо, знаю, де ми є,
Але не знаю, де життя моє.

Мені шістнадцять. Мати моя, мати
Мене спиняла, не пускала з хати,
Та я пішов, я рвався в темну ніч,
Хоч добре знав, що смерті йду навстріч.

Мойого брата німці розстріляли,
І моє серце, від плачу охляле,
Кричало: “Йди! Прийшла твоя пора,
Знайди убивць, помcтися за Петра”.

А мої друзі, хлопці з-під Ратунди,
Одягнені у светри й старі бунди,
Ровесники мої — Заячуки,
Долішняки і Волошенюки.

Тепер лежу я в мазепинці брата
На смеречині, що недавно стята,
А поруч — зброя, та моя душа
Її боїться, бо вона чужа.

Ця десятизарядка, ця потвора,
Ударила мене в плече. Ми вчора
Стріляти вчилися. Плече болить,
А смеречиння коле й шелестить.

Наш ройовий, псевдонім Сорокатий,
Юнак насмішкуватий, збиткуватий,
Щоб доля нас не гнобила тяжка,
Читає нам Юрка Шкрумеляка*

І вірші пише він собі на подив
Про те, як чорт до Сталіна приходив,
Як вождь свого товариша зустрів,
Шляк його трафив там і він згорів.

Був Сорокатий з Іспаса, з родини
Ґоянюків. Мав усмішку дитини,
І вірші я свої читав йому,
Ступаючи за ним в кромішну тьму.

Йдем гусачком. Московські поторочі
Чекають нас у засідках щоночі,
Та в наших віршах щось таке було,
Що нас вело й від смерті берегло.

Рій Сорокатого… Клітина сотні,
Гудуть над нами літаки мерзотні,
Шукають ватри в лісі! Ватра — смерть,
Нас гріє тільки сонце й неба твердь.

Ми — на горі, і понад нами — гори,
Ліси блакитні, море неозоре,
А під горою нашою внизу
Ми бачим Пруту болісну сльозу

А там, за Прутом, рівнина розлога,
В Карпати з Коломийщини дорога,
І видно нам, як глянути згори, —
Іванівців і Саджавки двори.

Туди вночі, немов на попас коні,
Ми йдем; їмо до крихти хліб з долоні,
В тяжкі торби складаємо харчі,
І матерів молитви та плачі:

“Та ви ще діти, хлопці, ви ще діти,
Вертайтеся додому, пощадіте
Своїх батьків, замерзлих од жалю,
Що вас дали на вбивство москалю!”

А ми радіємо, бо ми — герої,
Що не ковтали ще землі сирої,
Співаючи, відходим на зорі
В колючі жерепові чагарі.

А там, де ми були, хати скорботні,
Не видно вже Спартанової сотні,
Стоять віконні рами, як хрести,
А сонце йде з обличчям сироти.

Плачі й плачі, як поховань трембіти,
Та ми вже, мабуть, воїни, не діти;
Вертаємося в свій військовий стан,
Щасливі, — нас відвідає Спартан.

Приходить він. Його обличчя юне,
У голосі — бентежні, кличні струни,
Нема наказу. Всі слова — живі,
Дух людськості й снаги в його єстві.

На лівім оці з чорного муару
Пов’язка — знак ворожого удару,
Колись, ще отроком сотенний наш
В атаку йшов і бився врукопаш.

Мельдує Сорокатий: “Ми стрільбою
Займаємось, готуємось до бою!”
Спартан розвеселився: “Кроком руш!”
І ми за ним помчали в темну глуш.

А звідтіля виходим на узлісся,
Де білий дим з осель над нами нісся,
А ми, немов до бою, залягли
За давніх шанців горбики й вали.

А сотник наш: “В селі, що перед нами,
Поляки є. Зустріньмося з панами.
Боївка їхня скоро буде йти,
Жовнірів там не більше десяти.

Я дам команду. Будьте наготові,
Та не стріляйте в них, не треба крові!
Вони з переляку впадуть, а ви
Не дайте їм підняти голови”.

Поляки справді впали на коліна,
З плеча не встигли зняти карабіна;
Сотенний крикнув: “Хто там командир?
Підходь, не бійся, кинь додолу ґвир!”

Підходить поляк зблідлий. То — хлопчина.
Ровесник наш, тремтить, немов тростина,
То — з карабіном злякане дитя —
Оце навчання нам на все життя.

Сотенний руку подає малому,
Та голос в нього твердне від надлому:
“Це що таке? Я вам казав тогідь —
За Польщу в Польщу помирати йдіть!

Оця земля — не ваша, паненятка,
Вас порубає тут кривава ятка;
Я вас питаю, чом думки й стволи
Ви проти України підняли?

Я вас останній раз попереджаю!
Вертайтеся домів, до свого краю,
А ні, то згиньте, недоростки злі,
Як окупанти на чужій землі!

І Польща не згадає вас, пропащі,
Постріляні в чужій, карпатській хащі.
Де ви не за вітчизну полягли —
Не білі, а червоні вже орли!”
Ми повернулись до свого намету,
І схожими були на ту трепету,
Що листям грає в тихій тишині —
Тремтіли ми, побувши на війні.

І снились нам ті голови дитячі,
Що їх не зачепили кулі зрячі,
Ті польські діти, загнані в капкан,
Що їх любити Польщу вчив Спартан.

ІІ
Я став кущем. Крізь ніч непощадиму,
На клубовинні полум’я і диму
Будівлю бачу в небі. То — тюрма.
Стоїть, стоїть і падає. Нема.

То давня печеніжинська в’язниця
Із неба, наче пажерлива птиця —
Кривавий дзьоб і кігті у крові —
Паде й кричить, здихаючи в рові.

А я — коло дороги — на сторожі;
Я маю чути голоси ворожі,
Знак дати — йдуть пайдьошники, чи ні, —
Червоні дві ракети при мені.

Терновий кущ, то не копиця сіна,
Там я лежу побіля карабіна,
Там я вживаюсь в радісний вогонь,
У теплу кров, що б’є з моїх долонь.

Мене гілки обсотують коряві,
Тремчу, дивлюсь на бачене в уяві,
А та тюрма не падає, стоїть,
Її я бачу крізь колючу віть.

Там три чоти із трьох сторін, як духи,
Підходять до смердячої сивухи,
Що нею дихає НКВД;
Спартан іде, і сотню він веде.

Ах, та тюрма ще Довбуша ловила,
Над горами ширяла чорнокрила,
Ненатливих чужих орлів сестра,
Ласунка крові нашої стара.

В тім криміналі славні окупанти
Для вішателів збудували банти,
Тут в сорок першім році за півдня
Сто душ замордувала москальня.

Як заревли німецькі мотоцикли,
Чекісти від переляку поникли,
Не рушили вітчизну берегти —
Вбивати в’язнів кинулись кати.

За сорочки вишивані, за взори
Вогнисто-жовті, за Тараса твори —
На смерть! Бракує куль, та є штики
Є дріт і лють кривавої руки.

Колючий дріт — на зап’ястя дівочі,
Штики — в серця, у чола, вуха й очі…
Спартан іде. Він пам’ятає все.
За ним підвода стоси мін везе.

Ґранати розчиняють брами й двері,
Встають енкаведисти з-за вечері,
Пощади просять, в ноги поповзли,
Звиваються, як плази, в три вузли.

Виходять в’язні з камер, а чекісти
Заходять в камери, нема де сісти —
Дивуються. А хлопці динаміт
Складають у фундаменти взаміт.

Спартан наказує замкнути кліті,
Щоб вибухли, згубилися в зеніті
Облудні визволителі, як прах,
Як мор, щоб зникли й щезли на вітрах.

Спартан знаходить друзів. Кров і рани.
Старанне катування. Страх старанне.
Обдерті кості, випалений зір,
Як же їх взяти й винести надвір?

Це ж воїни були ті, найдорожчі!
Кому віддати чудотворні мощі
Святих, що не зламалися й на мить,
Де Бог, що їх повинен воскресить?

А я з куща виходжу, повен грому,
І віддаю ракети ройовому,
І сам не знаю, я живу, чи ні,
Чи та тюрма приснилася мені?
Я в терені лежав до ранку зночі,
За серце він ловив мене й за очі,
Обидва ми горіли мовчкома,
Десь поруч з нами плакала сурма.

Я чув її на Йвана, на Купала,
Вона в моїм селі тужливо грала
На фестині, над Лючкою, давно,
Де плесо відкривалось, як вікно.

Тоді до нас на гуляння велике
Прибули з Печеніжина музики,
В байбараках із білого сукна
І грали нам з полудня дотемна.

Стопчатів вийшов з церкви і з читальні,
І стихли вмент мелодії печальні,
В громи перетворилися псалми,
І “Ще не вмерла” заспівали ми.

Часи воскресні і часи залізні
На мене впали із тієї пісні,
І щоб не вмерти, взяв я в руки кріс
І плоттю в терен вогнетворчий вріс

Мені з’являються в калюжах крові
Ті хлопці печеніжинські мурові,
В тюрмі постріляні, а та сурма
Мені співає, що мене нема.

І я ридаю Спартану на руки
Від незбагненної тужби й розпуки,
І від сурми тієї, що мене
Немов жало свободи, в серце тне.

Спартан сказав: “Я знаю, що з тобою
Ти переможного жадаєш бою,
І сорому тебе з’їдає щем,
Що ти на полі битви був кущем.

Ти в Україні, з горя задубілій,
За ніч спалити прагнеш сто Бастілій,
Збудити за одну повстанську ніч
Усі вогні невольницьких сторіч.

А так не буде й так не може бути,
Ти мусиш тричі пережити Крути,
І вийти тричі зі свого куща,
Як Господом запалена свіча!”

III
Глуха опівніч, наче церква тиха,
Весняний легіт нам в обличчя диха,
Йдемо в село сотенного УПА,
Землі не доторкається стопа.

Іванівці. Темнотна ніч зрадлива.
Прут чує нас і затихає з дива —
Наляканий. А зброя — наголо —
Іде в живе, та не чутне село.

Не сплять нової влади посіпаки,
Дрижать вночі. Де ж ділися собаки?
Станичний постарався — хитрий птах:
Пси тої ночі спали по хатах.

Приймає нас учителька убога.
Ходяча потихоня й осторога.
Вона присіла з нами до стола.
По дві хлібини кожному дала.

Останні два хліби внесла з комори,
І каже: “Хлопці, заховайтесь в гори,
Бо вже стоять в сусідньому селі
У мазепинках п’яні москалі.

Нам ворога цього не подолати,
У нього танки, літаки, гармати,
А ми, як жебраки-побідаші:
В руках рушниці, але смерть в душі.

Я знаю Спартана. Його я вчила.
Скажіть йому, що вже московська сила,
Як повінь, Прикарпаття залила,
Всякає в нашу землю, як смола.

Вона заліпить вам серця та очі,
Не порятують вас глухі обочі,
Криївки, лази, бункери в землі —
Гробниці ваші темні та гнилі.

Скажіть йому, що треба відступати
Аж за ті гори, де живуть хорвати,
За Альп австрійських снігові хребти,
Щоб душу України зберегти.

Ми мусимо розбігтись, як євреї,
По всьому світі із землі своєї,
І повернутись аж тоді, коли
Повстануть за свободу всі хахли.

Потрібно жити! В окупанта-смока
Могутня паща, наче світ, широка,
Колись він здохне від пережертя…
Не помирайте! Бережіть життя!”

Не помирайте! Як це зрозуміти?
Чекати, доки вимруть всі совіти?
Навіщо ж нам життя святе й старе,
І невідомо ще, хто швидше вмре.

А той, хто жде ворожої кончини,
І не стає до зброї, сам загине,
Чекаючи, струхлявіє на пні,
Впаде, згниє в ждання свого багні.

А що ж то є життя, як не вмирання
І воскресіння на хресті страждання,
І щастя бути в ланці поколінь
Свого народу? То — вогонь, не тлінь!

Життя — то поклик духу, а не плоті,
А дух в огні живе, а не в болоті,
Неси ж вогонь і не згаси, бо вмреш,
І ворога ти не переживеш!

Так думав я в Іванівцях, над Прутом,
Побитий, наче материним прутом,
Словами вчительки. Я їх замкну,
Не передам ні слова Спартану.

А може, все ж таки є правди криха
У тому слові, мовленому стиха:
Не самогубством битися, а йти
Життя всіма шляхами до мети.

Та вчителька так гарно говорила,
Що я уздрів свого народу крила
Десь над землею — пір’я золоте,
Що з непокірного хребта росте.

Отож хоч був я в пильній настанові
Не передати й слова Спартанові,
Все розповів йому ще того ж дня,
А він сказав: “Не слухай! То — бридня!

Ми тільки там живі, де народились,
Де розмовляти й мислити навчились;
З чужої території й на мить
Держава наша в небо не злетить!

Ми — не орда! Ми — не мандрівні люди,
І на своїй землі ми не приблуди,
Ми — нація з корінням аж до дна
Космічного й пшеничного зерна.

Не відступати нам, а наступати,
Хай одпочинуть од смертей Карпати,
Не в гори, а на доли треба йти,
В криївки обернуть батьків хати.

Там дати бій, де нас не жде пайдьоша,
Де нас пригорне рідна пісня й ноша,
Земля запам’ятає нашу кров,
А ти — додому марш! Бувай — здоров!”

І я пішов. Я досі йду додому,
Несу життя свого столітню втому,
Скорботами пооране чоло,
Та не в своє — я йду в його село.

У Києві його я не зустріну,
Бо там будують іншу Україну,
Не ту, що він за неї вмер, не ту,
Не чисту, а фальшиво золоту.

В Іванівці заходжу з того боку,
З-за Пруту, де заходив того року,
Крізь ніч, коли, як постать маревна,
Я йшов по хліб для сотні Спартана.

Спартан стоїть на батьковім подвір’ї,
Погрозливий, як небо в хмарогір’ї,
Напнутий, наче безпомильний лук,
Син Юрія Михайло Москалюк.

Москалюки — то запорожців діти,
То східняки, що в галицькі повіти
Вселялись по Богдановій війні,
І так їх звали писарі дурні.

Якщо зі Сходу, значить — москвофіли,
А ті Москалюки в боях горіли,
Немов бікфордів шнур, несли вогонь
Назустріч ворогам і навдогонь.

Стоїть сотенний, а його держава
Така далекоглядна й величава
На нього дивиться, немов сліпа,
Хто він для неї, цей герой УПА?

Ніхто. Якась фігура в загорожі,
Одні минають, інші перехожі
Спиняються, та тільки земляки
В подвір’я йдуть, скидаючи шапки.

І я зайду в Москалюків господу,
Щоб чути бій останній за свободу,
І чую вже — підходить крадькома
Убивців України збройна тьма.

IV
Їх троє Там. Немає охорони.
Навкруг Іванівців — три батальйони.
Обруч залізний. Стогнучі вітри.
І сходить сонце чорне з-за гори.

Їх троє там. Дружина, ординарець,
Спартан побіля них, великий палець,
Та вже долоні збройної нема.
Зима надворі і в душі зима.

Не посковзнутися б на перехресті,
Де смерть стоїть, тяжка година честі
Найвищої в повстанському житті,
Де ти увесь на Божій видноті.

Нема вже куренів, нема вже сотень,
І кожен день — то смерті передодень,
І кожна ніч — палаюча блакить,
І знає він, що сонця вже не вздрить.

Їх троє там. Вони вже все почули,
Нема для них щита, нема затули,
Вони вже бачать, як до них у схов
Зайшов москаль, з їх родичем зайшов.

“Я — безоружен!” — він кричить з порога,
Втім згадує про матір і про Бога,
Пишається полковництвом своїм,
А далі так: “Давай, паґаварім!”

“Ти — вже в мішку, — він каже, — вийти з ями
Ти можеш з піднятими мозолями,
Там армія стоїть, плече в плече,
Від неї навіть вітер не втече.

Всі двері, всі городи й перелази,
Всі до твоїх сусідів темні лази,
Все перекрито. Йди, ступай надвір,
А хочеш — напиши якийсь папір…

Сам напиши — пора війну кінчати.
Вернутися до свого дитинчати,
Свою дружину вивести на світ,
Не жити норами, неначе кріт”.

Він обіцяє працю Спартанові,
Життя щасливе в Києві чи Львові,
Свободу, гроші, злотні тереми,
Але ти здайся, руки підніми!

Спартан дослухав ті брехливі співи,
Перев’язав незряче око ліве,
Взяв Мазепинку — на чоло, свічу
Підняв, щоб мати ворога вочу.

І так сказав: “Не квапся, твоя мова
Мені незрозуміла. Неготова
Моя душа, дай помолитись їй,
І те, чого не знаєш, зрозумій.

Мого життя ти вбити неспроможен,
Бо кожна ніч моя, і день мій кожен,
І бій за Україну — десять літ —
То вічності моєї заповіт.

Покинь мене. Сховай свої принади,
Поклич до мене голову сільради!..”
І тішиться московщина тупа —
“Спартан здається! То кінець УПА!”

Сміється спорзне око московита,
Не відає, що сто разів розбита,
УПА воскресне сотий раз, як дух,
Що волею сповняє все навкруг.

А той Спартан — так само дух при зброї,
А ти, мерзо імперії гнилої,
Хоч сто разів його впіймай і вбий,
В душі народу буде він живий!..
Йде голова. То — не мішок макухи,
То — сотні тил — байбараки, кожухи,
Хліби, намети, ліки, бандажі —
Не йде, ведуть його “товариші”.

Ведуть, пускають, вірять — буде згода,
В Кремлі на них чекає нагорода,
Подяка, ждуть найвищі ордени…
Переговори йдуть. Не доторкни!

А голова не скаже ані слова,
Допоки в грубці не згорять, як дрова,
Блокноти — сотень золотих живець
І спартанів хімічний олівець.

“Мій брате, — каже сотник, — тут загину,
Не вийду, не підніму стрілянину,
Бо хата батькова згорить дотла,
Загине через мене півсела.

Подбай за мою донечку Оксану,
Бо я не встану вже, і не догляну,
А хлопцям зрадника назви, дай знать —
То муж сестри моєї, то мій зять!”

Кінець. Та ні. Спартан сказав дружині:
“Виходь сама, покинь мене в цій скрині!”
І ті ж слова він джурі повторив,
Узяв хустину й свій “ТТ” накрив.

Молився він до образу розп’яття,
Що сам заніс в сумне своє безхаття.
З’явилась рідна мати перед ним,
Та не в сльозах, а з поглядом ясним.

“Мій Боже, йду я на останню битву,
Прийми ж Ти мою душу і молитву,
Даруй, що не в карпатському бору,
А дома, як господар, я помру.

Я добровільно смерть собі сподію,
Щоб знищити Москви дурну надію,
Що можна взяти воїна УПА,
Зігнути і купити, як раба”.

Їх троє Там. І там стріляли тричі.
І в голови сільради на обличчі
З’явилось три морозяні сльози,
І я перехрестився три рази.

V
На цій землі, де все недостеменне,
Сотенний мій, Спартан прийшов до мене
— Ти кликав? — Ні! Не кликав наяву,
Та в спогадах про тебе я живу.

Тебе на зустріч сорок літ чекаю,
Думками, як долонями, торкаю,
Ти ж вирвав з рук моїх дитячих кріс,
З рук смерті вихопив мене й поніс

До матері земної й неземної,
Щоб я карався, та при іншій зброї…
Скажи мені, відкрий, чому Спартан,
Чому ти не Богдан, чому не Йван,

Чому не Залізняк, чому не Ґонта,
Чому наймення грецького архонта
Живе в тобі? Чому ж і те судьба,
Що ти любив повсталого раба?

Чому Спартан з Іванівців, з-над Пруту,
Хто вчив сприймати за народ спокуту,
Чийого духу в твому серці слід,
Чи в нім живе спартанець Леонід?

Чи ж ти ходив карпатськими горбами,
Мов Ґонта, із повстанцями-рабами,
Що їх збирала справедлива мста,
Але не всіх пекла жага свята
Вогнем національної ідеї;
Раби з дороги смертної своєї
Вертались нишком до дітей, дружин,
А знатні й мудрі йшли на вірний згин.

Не розчаруй, скажи мені, мій брате,
Що твої хлопці — то аристократи,
А не раби! Хай буде річ така:
“Ти воїн Спарти, а не Спартака!”

Сотенний усміхнувся: “Розумію.
Щебечеш дуже гарно, соловію,
Та на повстанця я зростав з раба,
В селі, де чулась лиш одна мольба —

До пана Хліба, і до пана Бога,
І до нагайки з владного чертога.
Мій рабський корінь аж тоді засох,
Як вивчив я напам’ять “Декалог”.

Здобудеш волю або вмреш. Все просто,
Це ж не дев’ядесять чи дев’яносто,
Чого ніхто не знає до пуття;
У нас все просто — смерть або життя.

Ах, не питав би ти мене нічого!
Ми — люди, виростаєм од малого
До слова всеосяжного, як Бог,
Що в правді з’єднує часи епох.

Чи ж можу я Шевченка обминути,
Що освітив мого життя мінути,
Коли читав я “Мертвим і живим”,
І присягав під стягом бойовим.

Ото була моя молитва іста,
Аристократа, націоналіста,
Що в Україну, зняту з розп’яття,
Вселити має дух свого життя,

Своєї крові струмування вперте,
То значить, він за неї має вмерти;
Спартан, чи Стус, однаково. Та все ж —
Лиш в імені своїм себе знайдеш.

Була пора, коли душа Франкова
Покликала до діла і до слова,
Клич з Термопілів я почув: “Прийди!”
І сформував я смертників ряди.

Не триста нас було, а тисяч триста,
На бій благословляла нас Пречиста,
Бо знала: слабші ми, та йдем “на ви”
Опроть Берліна і опроть Москви.

Знай, не було рабів побіля мене,
На смерть моє вояцтво сотворенне,
З пайдьошниками йшло в кривавий тан,
І кожен мій стрілець — то був Спартан.

Ми йшли доріжками і без доріжин,
Ми брали Коршів, Іспас, Печеніжин,
І, гинучи за Прутом, за ріков,
Ми чули дзвони київських церков.

Ми перед боєм згадували Крути,
І своє серце, кулею проткнуте,
Ми чули, та не знали з бою втеч,
Я йшов попереду, як гострий меч.

Не відступав я ні на крок від строю —
І здобувати йшов не хліб, а зброю
Рабам, що тліли в попелах війни,
Як під дощем багаття восени.

Не пам’ятаю, де я був забитий,
А Леонід, мій дух несамовитий,
Старший посеред збройної мужви,
Наказував мені: “Вставай! Живи!”

І я вставав, і в ту тяжку хвилину,
Стрясаючи із себе з кров’ю глину,
На небі, де хмарин текла ріка,
Розп’ятого побачив Спартака.

І заздрив я йому. За ним юрбою
Збунтовані раби ішли до бою,
І гинули за хліба шмат, але ж
Нові й нові вставали натотеж.

Я знав, що раб, мов тютюну папушу,
Мене продасть, і я померти мушу
Від зради родича мого, раба,
Така моєї долі проклятба.

Але в ту мить до мого серця ближче
Було не Термопільське бойовище,
А гайдамацька божевільна лють,
Що з нею Ґонти помирати йдуть”.

VI
Сказав і зник. А я пішов шукати
Своїх стежок повстанських у Карпати,
І на горі під прапором я став,
І вчительку з Іванівців згадав.
Нам радила вона втекти за гори,
Сховатись од своєї непокори,
І жити довго без свого життя…
Що то було? Пророче напуття?

Ми не втекли, але в своїй державі
Сховалися, пропали, як іржаві
Старі знаряддя, лемеші й граблі,
І нами знову правлять москалі.

Стою ж я на Говерлі, бачу Київ,
Охоплений вузлами тлустих зміїв,
Удавами з кремлівського кубла,
Що пожирають все, що є, дотла.

Дивлюсь на рідне знамено, подерте
Хахлами з Харкова. Невже померти
Спартан повинен був за свій народ,
Від зайд московських гірший востокрот?

Спартане, це не твій народ, це — клони
Перевертнів із п’ятої колони;
Це наша рідна кров, але сліпа,
Знетямлена від молота й серпа.

Це — не народ, а немічні номади,
Без власної духовної команди,
Чужих завдань мертвотні служники,
Як дрони, безпілотні літаки.

Казала вчителька — й не доказала,
Що ми собі самі — біда й потала,
Шакали й люті пси — самі собі,
Конаючі в звірячій боротьбі.

Це ж ми, патріотичні малороси,
Книжок і книжечок плаксивих стоси,
Але як треба вийти гуртома,
За Україну встати, нас нема.

Ми — дикуни, манкурти із Європи,
Ми власних предків кров’ю змиті тропи
Знечистили, ми їх святі стежки
Перетворили в труйні смітники.

Ми — пересварені вожді й гетьмани,
Як подурілі від маріхуани,
Чи десять нас, чи три, чи тільки два —
Сичить між нами гадина жива.

Це ж ми берем встидливо нагороди,
Як втікачі з-під прапора свободи
Під стяги хахлашні, це ж ми — хахли
Малі, що до великих перейшли.

Великі там, де пишуться закони,
Де є дракони, зони та ікони,
Там, у рядах, що їх нічим не скрить,
Сто сорок вісім зрадників сидить.

Там плачуть за Москвою староперди,
За другу мову голосують смерди,
І рідну матір розіпнуть вони
За путінські медалі й ордени.

Хахли, брати мої, поріддя кляте,
Подібні ви до темного бидляти,
До іноходця, чи до битюга,
Що любить свист нагайки й батога.

Ви — з хомутів царя, ви — з колісниці
Імперії, і ваші писки ниці
Тепер біжать до запаху шлеї,
Бо ж ви бича — безсмертні холуї!

Та б’є година ваша вже остання,
Я вже не чую вашого іржання,
Тепер ви сичите, немов гюрза —
А що в моїх очах? То — не сльоза!

То кров, що пробивається до ока,
То моя віра скорбна і глибока,
То мій народ, прибитий до хреста,
То моя горда й вічна пієта.

Та я не вмру, я ще зійду з Говерли,
Бо Спартани живуть, вони не вмерли,
Щодня народжуються і ростуть,
Міцніє правди їхньої могуть.

А їхня правда — не лиш на сьогодні,
Вона, як сонце в голубій безодні,
Як зоряного неба вічний клич,
Як Спартанів нових мільйон облич!

Вересень 2013
Конча-Озерна, Гущанки, Львів

_____________
* Юрій Шкрумеляк (1895–1965) український поет-гуморист, автор творів для дітей, родом з Ланчина, в 30-х роках минулого століття друкував свої антирадянські гумористичні й сатиричні вірші у львівському журналі “Комар” під псевдонімом Іван Сорокатий.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment