Кажуть, що найефектніше формулу “Чим більша неправда, тим охочіше їй вірять”, соціалізував гітлерівський міністр пропаганди Геббельс, а найефективніше та зі світовим розмахом використали для обману людства комуністи СРСР. Мабуть, це так, адже вже немає на мапі світу імперії зла, а її міфотворчі традиції не зникають і в пострадянські часи. З новою силою їх нині активізують політики, особливо під час вибору вектора інтеграції та наближення Вільнюського саміту, на якому Україна має укласти угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Української академії інформатики, дійсний член Папської академії соціальних наук (Ватикан), старший науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України,
м. Львів
Хоч би якою була кухня нових міфологем, однак слухаючи наших чи то проурядових, чи то опозиційних політиків, якось мало віриться, що, приміром, Юлія Володимирівна, будучи прем’єр-міністром, напередодні майбутнього свого замислу посісти найвищу державну посаду уклала в Москві з Владіміром Путіним провальний для України газовий договір лише тому, аби спонукати нинішній уряд президента Януковича інтенсифікувати євроінтеграційну політику. Якщо так, то вона справді людина з цифровим мисленням та з прогнозним охопленням перспективи ще дальшої, аніж будівництво комунізму! Своєю чергою, важко сприйняти легенду, що колишній кагебіст, а сьогодні президент Російської Федерації Путін зовсім не проти, щоб Україна вступала в ЄС. Виходить, навпаки, він лише хоче їй допомогти у цій її суверенній справі. А саме: щоб Україна перед укладанням угоди про асоціацію з ЄС приєдналася до Митного союзу. А там, мовляв, вони разом із Росією (і тільки в союзі з нею, адже без возз’єднання зі “старшим” братом про неї не може бути й мови) зуміють вибити від ЄС набагато більше пільг, аніж маленька самостійно-одинока Україна. А газові, сирно-молочні, шоколадні та інші війни Росія веде тільки для того, аби переконати українців у необхідності швидшого вступу України в ЄС. Вочевидь, тому Путін, як свого часу Борис Єльцин, щоранку питає свого міністра з українським прізвищем Оніщенко: що ти ще на митниці зробив для України?
У цьому контексті не виникає жодних сумнівів щодо поширюваного нібито українськими комуністами твердження, що Сталін 1939 року уклав договір з Гітлером, бо прагнув допомогти українцям реалізувати важливу складову їхньої національної ідеї — якнайшвидше завершити соборнізацію самостійної української держави та “інтегрувати” її до складу найпередовішої і найдемократичнішої в світі робітничо-селянської країни. Правда, тоді про референдум трудящих як носіїв влади якось не йшлося. Та й аналіз позитивів і негативів добровільно-примусової “інтеграції” був явно зайвим, а відтак став надто прозорим, як і сама супутня “міграція” більшовиків на Захід, а українців — до Сибіру. Чому так швидко забувається імперська міфотворчість, так важко вникаємо в її загарбницьку сутність як важеля “оболванивания” так званою елітою простих людей, аби їх “інтегрувати” до складу імперії, вивищитися і запанувати над ними, а відтак остаточно “декомпозицировать” і поглинути їхню країну, знищити питому мову, культуру, батьківські традиції, цінності, принципи, а дезінтегрувавши націю, нав’язати їй свій духовний світ — “Русский мир”, Митний союз, общий футбольный чемпионат і т. інше? Чому не задумуємося: де імперська олжа, а де українська ідея, дія і справа? Де недобросусідський шантаж України вигнати її мігрантів з Росії у випадку укладання нею угоди про асоціацію з ЄС, а де домашнє завдання для українського уряду: з розумом і добрими помислами опрацювати на основі аксіологічного (ціннісного) підходу власну сучасну стратегію ефективної міграційної політики, систему ідеологічного забезпечення розбудови національної соборної держави, вибору вектора її інтеграції?
Продовження теми
у наступному числі “СП”.
