Неювілейні проблеми музеєфікації

3455-1Давно назріла потреба окреслити основні проблеми відображення феномена Тараса Шевченка — мислителя, поета й художника, зрештою — визнаного пророка української нації, у музейних експозиціях насамперед державних музеїв України. Градус актуальності цієї теми піднімає й наступний ювілей — 200-ліття з дня народження українського генія, до дати якого залишилося менш як півроку, а видимих — не віртуальних ознак годі й шукати.

Ігор ЛІХОВИЙ
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Вважаю, варто нагадати, що згідно з вітчизняним законодавством, “музеї — це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини”. А під музеєфікацією розуміють “сукупність науково обґрунтованих заходів щодо приведення об’єктів культурної спадщини у стан, придатний для екскурсійного відвідування”.
В Україні діє досить розгалужена мережа музейних закладів, тематично пов’язаних з ім’ям Тараса Шевченка. Склалася вона історично і, на мій погляд, є далеко не оптимальною, діє без належної координації і тому ефективність її не відповідає ні потенційним можливостям, ні суспільному попиту на задоволення інтересу громади до такої постаті, як Шевченко. Звісно, ніхто не проводив спеціальних соціологічних досліджень у цьому напрямі, але навіть такі показники як відвідуваність, рейтинги присутності в інформаційному просторі, стан споруд та експозицій дають право так стверджувати.
Нині функціонує три суто шевченківські музейні інституції, що мають статус національних:
1. Національний музей Тараса Шевченка у Києві (1940 р., 1949 р.) із філіями: Меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка (на Пріорці) та Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка (1928 р.), що у пров. Тараса Шевченка.
2. Шевченківський національний заповідник у Каневі (1918 р., 1925 р.), у складі якого діють п’ять музеїв і лише два — Музей Т. Г. Шевченка та Музей “Тарасова світлиця” безпосередньо зорієнтовані на шевченківську тематику.
3. Національний історико-культурний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка” на Звенигородщині (1939 р.) Черкаської області, з його філіями-відділами у Шевченковому, Моринцях та Будищах (у стадії становлення).
Усі вони знаходяться по суті в одному — центральному — регіоні (у межах радіуса в 100 км) і нині підпорядковані Мінкультури України, що можна було б вважати позитивним чинником. Але центральний орган виконавчої влади усунувся від методичного управління їхньою роботою та передав права замовника на проведення реставраційно-ремонтних робіт на пам’ятках національного значення місцевим органам. Тому останнім часом значно зріс вплив місцевих адміністрацій на їхню діяльність і це значно понизило самостійність наукових колективів щодо ухвалення рішень і впливу на стан справ із охороною пам’яток, експозиційно-виставковою політикою та освітньою роботою. Це яскраво проявилося 2010—2011 рр. у Каневі під час завершення реконструкції меморіалу та реекспозиції в музеї і, на жаль, набуває нових обертів і загрозливих масштабів у всіх трьох інституціях при підготовці до ювілею.
Із найпомітніших інших музеїв шевченківського профілю слід відзначити Музей “Кобзаря” (1989 р.), що діє у складі Черкаського краєзнавчого музею, Музей “Заповіту” Т. Г. Шевченка (2006 р.) — відділ Національного історико-культурного й етнографічного заповідника “Переяслав-Хмельницький” та ще молодий за віком, але досить перспективний народний музей — Кімната-музей Тараса Шевченка (2004 р.) при Львівському палаці мистецтв. Особливої уваги заслуговують і музейні кімнати при навчальних закладах різних рівнів, зокрема такі як Музей-кабінет   Т. Г. Шевченка Національного університету ім. Тараса Шевченка у Києві й ін. Адже характерною для них особливістю є місцеві традиції пошанування Тараса Шевченка, неформальні підходи та прояви молодіжної творчості при висвітленні його генія та життєвого подвигу. Аналогічна ситуація і в нечисленних музеях і заповідниках країни, краєзнавчі експозиції яких висвітлюють окремі теми, пов’язані переважно з перебуванням там Тараса Шевченка, як-от у Національному заповіднику “Качанівка”, що на Чернігівщині. Мережа відомчих музеїв, означена постановою КМУ від 29. 11. 2000 р., дає перелік т. зв. іменних шевченківських музеїв, зокрема у Баришівці Київської обл. (1987 р.), у Коломиї (1989 р.), в с. Шевченкове Конотопського р-ну та с. Лифине Лебединського р-ну Сумської обл. Надзвичайно цікавим є і Музей “Одещина — Шевченкові” (2006 р.), що діє на базі приватної колекції Тараса Максим’юка. Особливу креативність виявляє в розкритті шевченківської тематики до ювілею і Музей у Бережанах та ін.
Певна частина Шевченкових творів та інших артефактів зберігається в інших музеях України, зокрема у Харкові, Львові, Одесі, Чернігові, у Росії (Москва, С.-Петербург), у Польщі (Варшава), Казахстані, США, у приватних колекціях — в Україні і за кордоном. На жаль, повною картиною у нас не володіє ніхто — і це ще одна тема: відсутність у країні єдиного координаційного шевченківського центру.
Така структура відображає не лише географію розташування цих установ прикладного шевченкознавства, а й той драматизм, що супроводжував становлення шевченківських музеїв від їхнього початкового статусу приватних — як-от Шевченківська збірка Музею української старовини В. В. Тарновського (50—90-ті роки ХІХ ст.) чи народних — яскравим прикладом якого стала упорядкована Старою Київською громадою “Тарасова світлиця” 1884 року на Чернечій горі у Каневі. Що стосується регіональних втрат, то внаслідок специфічного адміністративного та суто політичного підходу до формування мережі музеїв за радянської доби значних збитків зазнали такі культурні центри, як Чернігів: майже всю шевченківську колекцію В. В. Тарновського (понад 750 раритетів) у 20-х роках ХХ ст. передано до тодішнього столичного Харкова, де 1926 р. організували Інститут Т. Шевченка та Галерею картин Т. Г. Шевченка (1933 р.). А звідти, вже після війни (1945 р.), вилучили шевченківські колекції на користь Києва — столиці Радянської України. Тоді ці дії тоталітарного характеру пояснювали як прагнення зібрати усе найцінніше в одному місці — для зручностей вивчення та збереження.
Таким чином, і нині — на поч. ХХІ ст., із трьох національних музейних установ левова частка шевченкових творів малярства та графіки перебуває у фондах НМТШ, лише сім офортів — у ШНЗ у Каневі та жодного(!) у музеях на батьківщині Кобзаря. Чи варто за такої ситуації говорити про відповідну часу й попиту доступність творчої спадщини Шевченка?! Особливо, якщо зважити на те, що НМТШ та Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ не мають належних умов ні для зберігання, ні для широкого експонування наявної у них Шевченкіани; раритети практично не покидають Києва; проект електронної Шевченкіани ще у зародковому стані, а широко розрекламоване ПЗТ ТШ у 12 тт. та ШЕ виходять із друку накладом аж (!) у 7 тис. пр. — для країни із 45 мільйонним населенням і без права реалізації через торгівлю. (До попереднього ювілею — 175-річчя, поезії Шевченка виходили накладом 1 000 000 пр., зокрема і в перекладах рос. мовою).
Особливого статусу музеям, освяченим Шевченковим ім’ям, надають риси, притаманні національним чи релігійним святиням, до яких традиційно здійснюють прощу. Це насамперед характерно для Тарасової Гори у Каневі, для будинків-музеїв на Пріорці та по пров. Тараса Шевченка в Києві, меморіальних комплексів у Шевченковому (Керелівці) та Моринцях, а за кордоном — у Форті Шевченка (Казахстан), Майстерні-музею в Академії мистецтв (Санкт-Петербург, Росія). Із давніх-давен відомо, що ті, хто контролює місця прощі та інші святині, мають важливі важелі впливу на суспільство, престиж та моральний авторитет. На жаль, у наш час це ще і доступ до фінансових ресурсів і банальне розкрадання держбюджету, що вже яскраво проявляється при підготовці до ювілею. Саме ці особливості й накладають певні вимоги щодо здійснення культурно-освітньої роботи на їхніх територіях, де, зокрема, не повинно бути місця галасливим політичним акціям, комерційній рекламі, гучним святкуванням — усьому тому, що не відповідає режиму використання таких пам’яток.
У музейників є професійне правило: “Слово на цвях не повісиш!”. Це значить, що музей — це насамперед збірка, похідною від якої є постійна експозиція та виставкова діяльність. Іншими словами, без цінної в літературно-мистецькому та історичному значенні експонатів колекції цікаву експозицію не створити. Разом із тим, пересічний відвідувач найчастіше пізнає музей саме через експозицію, а вони нині в нас часто страждають на фрагментарність висвітлення теми, перевантаженість сторонніми матеріалами та, хай не ображаються колеги, невисокою науковістю. Щоправда, у суворих умовах української дійсності адекватну експозицію важко створити навіть коли маєш численну та цінну колекцію, як це сталося у Каневі 2010 року, коли політичні переможці віддали на поталу “своїм людям” — не фахівцям, національну Святиню. У середньовіччі існувало правило — вождь давав своїм воякам три дні на розграбування захопленого міста чи фортеці, нічим не обмежуючи їхні дії. На жаль, у сучасній Україні це правило втратило часові обмеження і та особа, що понищила національну пам’ятку в Каневі, відчувши безкарність і непомірні фінансові вливання, нині збиткується вже і над музеєм у Києві. А суспільство (і фахівці, і просто шанувальники Шевченка) знову не поінформоване про плани щодо доцільності й мети будівельних робіт, які ведуться на території пам’яток національного значення. Це — нонсенс і має всі ознаки злочину щодо культурної спадщини. Шляхом маніпуляцій — без проведення необхідних процедур, конкурсу проектів, зрештою, тендерів, права замовника відібрано у музейних закладів і передано місцевим адміністраціям — Черкаській обласній та Київській міській, що забезпечує повну безконтрольність дій т. зв. “професіоналів”. І замість того, щоб почати з реформування музеїв і заповідників, переосмислення принципів їхньої діяльності, чіткого формування місії кожного з них, як це є у світовій практиці, головною темою і напрямом стало будівництво як самоціль. І зрозуміло чому… А мала б бути зацікавлена дискусія щодо ролі й місця Тараса Шевченка в національній свідомості, вплив його на культурні процеси, стан виконання заповітів духовного батька нації, збереження пам’ятних місць, пов’язаних з його іменем, плани висвітлення історії та реалій у музейних експозиціях тощо.
Проблемним для створення цікавих і наукових експозицій є і досить неоднозначне в нинішній Україні трактування образу Тараса Шевченка, змісту його творчості та окремих сторінок біографії. Із великого арсеналу методів “літературознавців у погонах”, основними з яких були грубі перекручування фактів із життя, зокрема щодо атеїзму поета, викупу з кріпацтва, впливу на нього революційної ідеології та “передових ідей Бєлінського і Чернишевського”, виправлення текстів — на кшталт “скородили списами татарські ребра”, — хоча у поета ідеться про “московські” та ін., тепер прагнуть замовчувати, пересмикувати факти та необґрунтовано міняти акценти. Справді, важко не погодитись із твердженням М. Огарьова 1861 року, що “…Шевченко, народний (поет) в Малоросії, із захопленням був сприйнятий, як свій, в російській літературі і став для нас рідним…”. Тож щоб уникнути відповіді на такі незручні питання — а що ж то Шевченко мав на увазі коли писав: “Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями,/ Бо москалі — чужі люде,/ Роблять лихо з вами”, чи “На нашій славній Україні./ На нашій — не своїй землі”, або: “Степи мої запродані/ Жидові, німоті,/ Сини мої на чужині,/ На чужій роботі” — з Банкової послано сигнал у музеї показувати його як такого собі пестунчика долі, богемного художника, представника золотої молоді, схожого на їхніх дітей — мажорів. Слова “Шевченко денді” стали тепер популярними й у лексиконі придворних “шевченкознавців”.
Особливістю 200-річчя Т. Шевченка для української громади мало б стати об’єднання всіх проукраїнських патріотичних сил довкола постаті Національного пророка. Адже це перший ювілей, коли українська нація будує свою державу, відсутня зовнішньополітична конфронтація (як це було в роки “холодної війни” 1961—64 рр.) і Тарас Шевченко залишається найвищим авторитетом і в суспільстві, і за межами України. У світі встановлено понад тисячу пам’ятників і пам’ятних знаків українському генію, діють його музеї в Росії: у С.-Петербурзі (Меморіальна майстерня в Академії мистецтв), в Орську, в Оренбурзі (Меморіальний музей-гауптвахта); у Казахстані — у Форті Шевченка, у Канаді (Торонто). Великий потенціал мають і НТШ в США, Канаді та в Європі, українознавчі центри при зарубіжних університетах, мистецькі колективи, як-от Капела бандуристів ім. Т. Шевченка у Детройті та ін. І всі вони потребують нашої фахової участі й допомоги. Тому при створенні експозицій і виставок, культурно-освітній роботі в музеях має приділятися багато уваги соборності української нації, причетності її до європейської культурної цивілізації.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment