Рідномовні обов’язки

dsc_5362Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародного університету

Цей вислів, точніше основоположна теза належить видатному громадському діячеві й мовознавцю Іванові Огієнку, свого часу міністрові освіти в уряді Української Народної Республіки. 1936 року він виступив з програмовою працею “Наука про рідномовні обов’язки”, де ґрунтовно розкрив роль рідної мови у формуванні людини-громадянина, у згуртуванні нації й побудові держави.
Рідна мова — це мова наших батьків і мова народу, до якого належимо”, — чітко проголошує вчений. Тут слово батьки в сусідстві зі словом народ має не вузьке, сімейне значення, а охоплює всі попередні покоління нації. Як слушно сказав про рідну мову професор Анатолій Погрібний, “то не так та мова, якою вам особисто з різних причин випало в житті спілкуватися, навіть далеко не завжди мова “мамина” (бо скільки ж тих мам відбилося від свого слова та і чад своїх скалічило!), а саме ваша родова мова, мова вашого роду”. Це положення яскраво підтверджує життєвий приклад великого українця Бориса Грінченка: батько — офіцер царської армії, мати — росіянка, у сім’ї побутувала тільки російська мова, а він, відчувши в собі українця, став творцем “Словаря української мови”, який в утвердженні української літературної мови відіграв майже таку саму роль, як і “Кобзар” Тараса Шевченка.
Іван Огієнко в “Науці про рідномовні обов’язки” пише: “На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь рідної мови, як свою власну, більше того — як честь своєї нації”. Мова й нація нероздільні. З мови виростає людина, формується нація. Як без матері немає людини, так і без мови немає нації. Мова — матір нації. Хто дозволяє глумитися з матері, той не вартий імені людини. А ще більший непрощенний гріх чинить той, хто сам поневажає її.
“Хто цурається рідної мови, — пише Іван Огієнко, — той у саме серце ранить свій народ. Цілий народ мусить пильно дбати, щоб його школи були тільки рідномовні, бо тільки вони виховують свідому націю… Народ, позбавлений рідних шкіл, позбавляється тим найсильнішого двигуна свого духовного розвитку й засуджується на культурне й національне каліцтво”.
Колонізатор, для якого “не было, нет и быть не может” власної мови в аборигенів, оборону й розвиток ними рідної мови таврував як “український буржуазний націоналізм”, вкладаючи в це словосполучення наймерзенніше значення. Ми ще й тепер боїмося цього означення, боїмося стати “українським буржуазним націоналістом” в обстоюванні прав рідної мови. Тим часом любити своє, вдосконалювати своє, утверджувати своє у своєму рідному краї, звичайно, не за рахунок інших і не на шкоду іншим, — це найблагородніша риса людини. Це, власне, покликання людини на землі.
Іван Огієнко був непримиренним у боротьбі за рідну мову. Чому? Чи це була його примха, нездорова химера, неадекватне сприйняття світу? Ні, навпаки.
Колонізатори, окупанти, поневолювачі завжди нищили мову тубільного населення й нав’язували йому свою, свій погляд на світ не тому, що хотіли прилучити аборигенів до світових здобутків науки, до вищої культури, а тому, щоб отупити їх, притлумити в них творчі задатки. Чужа мова — як протез, який хоч і забезпечує ходіння, але сковує рухи. Ще небезпечнішою чужа мова стає, коли заволодіває підсвідомістю людини. Адже, як пише відомий російський учений, спеціаліст у галузі психолінгвістики О. О. Леонтьєв, “в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значень, соціальних стереотипів, пізнавальних схем. Тому свідомість людини завжди етнічно зумовлена, бачення світу одним народом не можна простим “перекодуванням” перекласти на мову культури іншого народу” (Леонтьев А. А. Языковое сознание и образ мира. — М., 1993. — С. 20). Відомий український мовознавець М. П. Кочерган небезпідставно стверджує: “Дитина народжується із закладеними в мозку певними мовними структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську… В індивідуальному мовленні відображаються психічні особливості мовця, а в національній мові — психічний склад усієї нації” (Кочерган М. П.
Загальне мовознавство. — К., 1999. — С. 157). Чужа мова, витіснивши рідну зі структур мозку, як комп’ютерний вірус, руйнує закладені в них природою через спадковість творчі можливості, вироблені в процесі етнічної еволюції. Відомо, що не для кожного процесора в комп’ютері підходить будь-яке програмне забезпечення. Так і мова. Якщо в генах людини закодовано найдрібніші особливості її зовнішності, її рухів, характеру, психіки, які передаються з покоління в покоління, то чому здатність до сприйняття й відтворення певної мови має бути винятком у цій дивовижній програмі?
Колонізатор, окупант, завойовник, посягаючи на мову й культуру аборигенів, прагне не тільки встановити свою зверхність над тубільним населенням, а й утвердити своє панування. “В Алжирі, який протягом 130 років був у колоніальній залежності від Франції, — читаємо в одному з досліджень, — французи зробили все можливе, щоб викоренити арабську мову… Арабська мова в офіційних школах була не тільки на становищі іноземної, яку вивчали за французькими підручниками, а й найбільш ігнорованим предметом навчальної програми” (Языковая политика и языковое планирование в развивающихся странах. — М., 1982. — С. 51). Один із африканських діячів 1970-х років писав про мовну політику французьких колонізаторів: “Основна їхня мета полягала в тому, щоб асимілювати колонізовані народи Африки і таким чином розширити територію метрополії” (Клоков В. Т. Языковая политика во франкоязычных странах Африки. — М., 1992. — С. 33). Така психологія в усіх колонізаторів, і подібні в них методи колонізації, бо їх цікавить лише здобич.
Чужа мова прив’язує аборигенів до метрополії, робить їх у мовному й духовному відношенні залежними від колонізатора, сковує їхнє власне мислення і врешті-решт гальмує інтелектуальний розвиток “ощасливленого” чужою мовою суспільства. На це звертає увагу один з індійських діячів стосовно індійських реалій: “Хоч англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона залишається іноземною мовою не тільки тому, що ця частина населення становить мікроскопічну меншість, а головним чином тому, що збагачення англійської мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел” (Ганди К. Л. Языковая политика в современной Индии. — М., 1982. — С. 114). Чужі джерела таким чином через мову постійно накидають іншому народові своє бачення світу й ставлення до нього, паралізуючи й збіднюючи його суспільне мислення.
Іван Франко на початку минулого століття справедливо і з болем писав: “Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття” (Франко І. Мозаїка. — Львів, 2001. — С. 266). Відірваність від рідної мови, застерігає Іван Франко, мала для таких зденаціоналізованих діячів фатальний вплив на весь їхній психічний лад. Одна річ — знання чужих мов та володіння ними, інша — зрада рідної мови на користь чужої.
Важливість рідної мови для існування людини й суспільства усвідомлювали чи не всі давні людські спільноти.
Відколи людина відчула свою окремішність серед живих істот, а вона її набула саме завдяки мові, відтоді рідна мова для неї — найважливіший навчальний предмет, так само, як і пряме ходіння. Ось свідчення представника одного з індіанських племен Америки про найдавнішу, так би мовити, “школу”: “Наші матері витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передалися слухачам, особливо дітям. Через те наші матері витрачають величезну кількість часу, домагаючись ідеальної  точності у відтворенні нашої дуже складної граматики”.
В античному світі в школах на першому місці стояли граматика й риторика. У славетній Києво-Могилянській академії з-поміж семи навчальних предметів три були філологічні: граматика, риторика й поетика.
Щодо мовної освіти в сучасних умовах, то вона повинна бути спрямована насамперед на розвиток мислення дітей на основі рідної мови, на максимальне збагачення їхнього лексичного запасу як бази для засвоєння понять і всебічне розкриття необмежених виражальних можливостей рідної мови. Тільки такий підхід до навчання, яке починається з рідної мови і йде через рідну мову, може забезпечити високий інтелектуальний рівень нації.
Формальне вивчення мови як суми правил — малоефективна справа. Навчання рідної мови повинно полягати насамперед у формуванні логічного мислення дітей, бачення ними причинно-наслідкових зв’язків між явищами. Як писав видатний німецький педагог Адольф Дистервег, “у школі повинно панувати мислення, отже — запитання й відповіді, пошуки й відкриття”. І в іншому місці: “Поганий учитель подає істину, добрий — вчить її знаходити” (Дистервег А. Избранные педагогические сочинения. М., 1956. — С. 182 і 158).
“Викладання мови, — підкреслював відомий український педагог Василь Сухомлинський, — це майстерність творення людської душі, бо воно є найніжнішим, найтоншим діткненням до серця дитини. Викладання мови — це людинознавство, бо в слові поєднуються думка, почуття, ставлення до навколишнього світу. Викладання мови — це й суспільствознавство, бо в слові закарбовані століття життя й боротьби народу, його мужність і слава, надії і сподівання” (Сухомлинський В. О. Слово рідної мови // Українська мова і література в школі. — 1968. — № 12. — С. 1). Зрозуміла річ, на це спроможне тільки слово рідної мови, а не чуже слово. І ця істина стосується не тільки середньої, а й вищої школи.
У школі й у вищому навчальному закладі рідної мови мають навчати всі вчителі, всі викладачі. Не студент чи учень повинні пристосовуватися до невігластва вчителя або викладача, а часом і зумисного ігнорування ними їхньої рідної мови,  а вчитель чи викладач мають пам’ятати: крім того, що передають знання про певну спеціальність чи галузь науки, вони формують ще й члена нації, а не просто задовольняють споживацькі жадання обивателя. З цією метою в будь-якому навчальному закладі (як і, до речі, у Верховній Раді України) повинен панувати строгий рідномовний режим, щоб учні й студенти постійно чули живу неспотворену рідну мову з уст своїх вихователів. У противному разі партачам, які в Україні ігнорують українську мову або спотворюють її, не місце в навчальному закладі. Вони шкідливі для українського суспільства. Хто не дотримує рідномовного режиму, той працює проти української нації, проти української держави. І це не забаганка націоналістів, а нагальна й конечна потреба нашого постколоніального українського суспільства.
Якщо ми хочемо, щоб покоління українців, які прийдуть після нас,  сповна використовували задатки, вділені їм природою, не почували себе меншовартісними серед інших народів у світі, думали творчо, вільно, розкуто, — постійно тримаймося мудрих настанов педагога-гуманіста Івана Огієнка: “Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому світі — то мова рідна”, тобто мова мого роду й народу. У ставленні до рідної мови не може бути жодних компромісів. “Мовне винародовлення завжди провадить до морального каліцтва, а воно — найродючіший ґрунт для злочинів. Через це мовно винародовленого уважай за духовно прокаженого”, — пише Іван Огієнко в “Науці про рідномовні обов’язки”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment